Функції створення комічного ефекту в телесеріалі «The Big Bang Theory».

Американський вчений Роберт Провайн, автор книги  «Наукове дослідження сміху», вирішив  перевірити положення Бергсона про соціальну природу гумору. Виявилося, що люди сміються частіше, коли вони перебувають у суспільстві. Таким чином, Р. Провайн, слідом за Бергсоном, приходить до висновку, що сміх на самоті, без аудиторії, практично не існує [].

Як вже було зазначено, антропологічне значення смішного є дуже великим, воно пов’язано як з індивідуальним, так і з груповим менталітетом. Так, І. В. Гете вважав, що ні в чому так не виявляється характер людей, як у тому, що вони знаходять смішним [].

Якщо звернутися до комунікативного змісту комічного, то можно сказати, що воно як універсальне, так і має подвійний характер. В ньому можуть одночасно поєднуватися звеличування і зневаження. Вибір об’єкта комічного визначається сукупністю ціннісних і поведінкових стереотипів, що складають менталітет особистості та нації на певному етапі історичного розвитку. Але також виявлення комічного залежить від колективної інтенціональності. Таким чином, для досягнення ефекту сміху необхідно, щоб між учасниками комунікації існувала емпатія, тобто вони повинні бути «на одній комунікаційної хвилі». Це положення підтверджують роботи М. Ейпта – культуролога і антрополога, який зазначає: «Сміх виникає, коли комуніканти почувають себе комфортно один з одним, коли вони відкриті. І чим більше міцні узи пов’язують дану комунікативну групу, тим яскравіше виявляється ефект» [].

Таким чином, у ході вивчення природи комічного вищезазначені дослідники (Аристотель, Т. Гоббс, Ф. Гегель, А. Бергсон, Ю. Борєв, М. Бахтін) встановили низку суб’єктивних якостей людей і об’єктивних передумов, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного відношення:

1. Комічне стосується лише гуманітарної сфери та сфери суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано залучати комічне відношення людини до людей чи суспільних явищ;
2. Суб’єкт комічного відношення має відчувати свою перевагу над об’єктом висміювання і бути в повній безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму);
3. Несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованою і справжньою розв’язкою комічної ситуації динамізмує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (велика роль інтриги, перипетії);
4. Будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму;
5. Все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає почуття комічного [].

Отже, категорія  комічного – специфічна сфера  естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій  основі здійснюється доброзичливе заперечення, відкриття, засудження будь-якого елементу буденної дійсності. Цей процес звичайно реалізується шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб’єкта сприйняття реакції сміху. Суттєвою функцією комічного є очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень в естетичному катарсесі [].

Гумор – безкровна, безконтактна, інтелектуальна зброя, якою володіє людина для підвищення статусу серед оточуючих. Ця зброя може використовуватися в безпосередній інтелектуальній битві, коли метою є отримання переваги або перемоги над суперником, приниження його у словесному поєдинку. Розповідач або автор жартує для підвищення власного соціального статусу. Жарт потрібно скласти і подати таким чином, щоб статус слухача збільшувався, а статус вісміюваного – знизився. Будь-який зразок гумору або жарту є або насмішкою, головною метою якої є приниження висміюваного і підвищення статусу інших, або інтелектуальною задачею, яка підвищує статус тих, хто її розгадав. Радість від вирішення інтелектуального завдання, пов’язанного з підвищенням соціального статусу, призводить до сплеску емоцій, що виражається у посмішці, сміху або реготі.

Повсякденне життя людини, де дрибниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій, є живильним середовищем комічного. Тому воно реалізується в тих видах  і жанрах мистецтва, де є можливим образотворчо-описове вираження життя, – у літературі, драматургії, театрі, кіно.

2. Основні теоретичні концепції комічного

Всі існуючі  теорії розглядають комічне або  як об’єктивну властивість предмета, або як результат суб’єктивних здібностей особистості, або як наслідок взаємовідносин об’єкта і суб’єкта. Ці різні методологічні підходи до трактування природи комічного і породжують різноманіття концепцій комічного. Польський естетик Б. Дземідок у своїй праці «Про комізми» систематизує ці різноманітні коцепції у шість типологічних моделей комічного:

1. Теорія негативної властивості об’єкта осміяння (Аристотель, Платон) і її психологічний варіант – теорія переваги суб’єкта над комічним предметом (Т. Гоббс, К. Уберхорст).

Платон вважав, що гумор – негативне явище, тому що це почуття засноване на злобі та зненависті, особливо якщо причиною сміху є невдачи чи нещастя інших людей, або знущання над людиною, що нижче за соціальним статусом.

Аристотель визнавав, що відтінок злобності є присутнім у сміхі, і вважав його етично небажаним. Але тих, хто ніколи не жартував чи кому неприємні жарти інших, він вважав дикунами. «Смішне – це будь-яка помилка чи потворність, яка не завдає страждань або шкоди, як, наприклад, комічна маска. Це щось бридке і вродливе, але без страждання» [].

2. Теорія деградації.

Цю теорію сформулював англійський психолог першої половини XIX століття А. Бен. Він вважав, що причиною смішного може стати приниження важливої персони.

3. Теорія контрасту або невідповідності.

Вона є домінуючою при знайомстві і пізнанні гумору. Цю теорію підтримували І. Кант, Г. Спенсер, Г. Хоффдінг. «Сміх виникає природно, коли свідомість раптово переходить від речей великих до малих» []. Особливість цієї теорії полягає в тому, що її об’єктом виступає гумор як відповідна реакція на невідповідність очікуваному. Така реакція на гумор і є основою для іронії, яку ми можемо зустріти у будь-якой сфері життя: від літературних творів до політичного дискурсу, від повсякденних діалогів та реплік до її використання як прикладу в посібниках.

І. Кант писав, «сміх є емоцією, яка виникає з несподіваного перетворення напруженого в ніщо». Тобто, те, що ми очікуємо від ключевого моменту, «солі» анекдоту, не здійснюється. Дотепний жарт має містити у собі щось таке, що спочатку ми сприймаємо як істину, це вводить нас в оману, а потім перетворюється на ніщо (механізм, який містить у собі реакцію сміху) [].

4. Теорія протиріччя. А. Шопенгауер, Г. Гегель, Ф. Фішер, Н. Чернишевський підтримували цю теорію.

На думку  А. Шопенгауера, сміх виникає з розпізнавання невідповідності між фізичним очікуванням і абстрактним уявленням деяких речей, людей або дій. «Успіх у розпізнаванні абсурду, усвідомлення розбіжності між поняттям і реальним предметом і є причиною сміху. Але абсурд не завжди є смішним» [].

6. Теорія відхилення від норми (теорія німецького есетика К. Гросса, французького теоретика Е. Обує і С. М. Намаха). «Явище є комічним, коли воно відходить від норми, є недоцільним і безглуздим» [].
7. Теорія перехрестних мотивів. В цій теорії використовуються декілька мотивів, що пояснюють сутність комічногою. До цієї теорії зверталися З. Фрейд, А. Бергсон та інші [].

Таким чином, Б. Дземідок приходить до висновку, що найбільш загальною теоретичною ідеєю є відхілення від норми (або від стереотипу). «Розбіжність об’єктивних властивостей предмета і його «норми», що наявна у нашій свідомості, і є передумовою виникнення комічного» [].

У 80-90-их роках XX століття російський дослідник Л. Карасьов запропонував нову концепцію про гумор і сміх. В основі цієї концепції лежить гіпотеза про сміх, як про символічне ціле, що розвивається за своїми внутрішніми законами. Автор відносить питання про виникнення почуття смішного до області, що виходить за межі того, що можна назвати «науковим знанням». «Ми нічого не можемо сказати про походження сміху, подібно до того, як нам нічого достовірно і точно невідомо про походження всіх інших компонентів, що складають квінтесенцію людської діяльності і чуттєвості – мови, мислення, ритуалу, міфу тощо. Саме тому проблема походження сміху не може розглядатися окремо, ізольовано. Та й сам сміх виникає разом з мовою і мисленням» [].

На думку  Л. Карасьова, всі різноманітні прояви сміху і гумору можна звести до двох основних типів. Перший тип сміху російський дослідник називає «сміхом тіла». Цей тип пов’язаний із ситуаціями, коли людина висловлює свою радість, тілесну радість, «тілесний» або «вітальний» ентузіазм. Такий тип сміху відносить до розряду станів, які характерні не тільки для людини: щось схоже можна побачити й у тварин, яким також знайомі радість гри і фізичне задоволення. Другий тип пов’язаний вже з комічною оцінкою дійсності. Цей вид сміху може включати в себе й елементи першого виду, проте його сутність – це поєднання емоції та рефлексії. «Сміх розуму» – так назвав цей тип сміху Л. Карасьов.

Дуже часто  «сміх тіла» відносять до «нижчого» рівня людської чуттєвості, а другий тип – «сміх розуму» – до її «верху», це сфера прояву дотепності. «Сміх розуму» – це той самий сміх, який мав на увазі Аристотель, коли писав про здатність сміятися, як про специфічну рису людини, що відрізняє нас від тварини.

На сьогоднішній день запропоновано так звану семантичну теорію гумору. Над нею працював В. Раскін, а вже потім вона була розвинена Сальватре Аттардо. Метою цієї теорії було «визначення умов, які є достатніми і необхідними для того, щоб текст був смішним» [].

На думку  цих авторів (вперше ці ідеї були викладені  ще Артуром Кестлером у його праці «Act of Creation»), комічний ефект виникає при раптовому перетині двох незалежних контекстів у точки бісоціаціі: «Бісоціація – ситуація перетину у свідомості людини, яка сприймає інформацію двох незалежних, але логічно виправданих асоціативних контекстів». Нам смішно, коли два контексту є абсолютно чужими один одному, але завдяки бісоціаціі вони починають здаватися нам асоційованими – таким чином, виникає когнітивний дисонанс, який компенсується реакцією сміху [].

Взагалі існує  дуже багато теорій комічного, тому спільної точки зору щодо класифікацій цих теорій не знайдено. На відміну від польського естетика Б. Дземідока, В. Раскін дотримується погляду, що всі існуючи теорії можна розподілити на три категорії: теорії несумісності, теорії ворожості і теорії звільнення або позбавлення.

Теорії несумісності припускають, що комічний ефект виникає внаслідок розуміння несумісності між очікуванням слухача й тим, що сталося, тобто результатом. Ця ідея була ще висловлена Арістотелем. Цю ідею також підтримували І. Кант, А. Шопенгауер, А. Кестлер, Дж. А. Паулос, Р. Монро, Г. Нерхардт, Т. Шульз.

Друга категорія – теорії ворожості. Вони сягають ідей Платона, частково Арістотеля й Цицерона. Праці А. Шопенгауера, С. Р. Грюнера та Т. Гоббса також містять ці ідеї. У теоріях ворожості смішне розглядається через знаходження почуття переваги над чимось, або в подоланні перешкод або агресії.

До останної категорії  В. Раскін відносить теорії звільнення. У ціх теоріях смішне – це звільнення психічної енергії або звільнення від будь-якого обмеження. Найбільш відома з цих теорій належить З. Фрейду, який підкреслів, що гумор дозволяє економити психічну енергію. До прихильників такої точки зору можна віднести таких авторів, як Г. Спенсер, М. Істман та Р. Монро. Ці автори вважають, що людська діяльність обмежена різноманітними заборонами – дотримання логічності, необхідність точно висловлювати думки, дотримання здорового глузду. Гумористична манера вираження думок або спілкування звільняє нас від цього преса, наприклад, за допомогою часто цитованих З. Фрейдом жартів і анекдотів. Подальші дослідження показали, що жоден з механізмів, який був описаний Фрейдом, не є унікальним для гумору. Але, на думку С. Аттардо, теорію З. Фрейда можна віднести до теорії несумісності.

В історії вивчення комічного  однією з ключових тем є присутність  негативної складової. Відомий дослідник  історії і філософії сміху  Л. В. Карасьов підкреслює, що не зважаючи на багату кількість теорій комізму, всі вони мають «єдиний корінь – формулу Аристотеля» []. Т. Гоббс, І. Кант, Г. Гегель, О. Стерн, А. Шопенгауер, Г. Спенсер – всі вони вказували на те, що сміх пов’язаний зі злом. «Мабуть, сьогодні можна взяти на себе сміливість і сказати, що в написаному про сміх весь час повторюються дві найважливіші ідеї... По-перше, ... сутність сміху... єдина і , по-друге, – сутність ця полягає у виявленні людиною того, над чим вона сміється, з якою «мірою» зла. (...) Однак якщо з першою частиною твердження все більш-менш ясно, то друга завжди викликала здивування і запитання: сарказм або іронія, очевидно, є пов’язаними зі злом, то як бути з «радісним» або «веселим сміхом» ... з «добрим» гумором?» []

І. О. Криштафович, відомий під псевдонімом Костянтина Глінки, підтримує ідею про зв’язок сміху і зла. У своєму дослідженні «Теорія гумору» він доводить достатньо аргументів на користь агресивної природи сміху: він завжди є або інтелектуальною зброєю в боротьбі за підвищення соціального статусу, або підготовкою до інтелектуальної сутички, тобто розминкою. Виходячи с цього, К. Глінка пропонує більш універсальну класифікацію смішного: