Функції створення комічного ефекту в телесеріалі «The Big Bang Theory».

1. Гумор приниження: нам смішно, коли хтось потрапляє у скрутне положення;
2. Гумор піднесення: ми отримуємо задоволення, коли підносимося в очах інших або у власних очах;

Змішаний гумор: це комбінація двох попередніх видів [].

Як ми бачемо, існує  багато класифікацій комічного і дотепності, але можна виділити багато спільних рис і ідей серед них. Існує ще один минус у наведених класифікаціях: вони не можуть претендувати на науковість, тому що в основі научної класифікації лежить не перелічення видів смішного або прийомів комічного, а группування цих прийомів або видів за певними ознаками.

У першому розділі нашого дослідження ми розглянули загальну природу комічного, різні погляди на цей феномен людського життя і визначили, що сміх є невід’ємною частиною людського існування. Сміх є важливим компонент комунікації. У зв’язку з цим невипадково, що цю категорію почали досліджувати ще за античних часів. Категорія комічного є об’єктом дослідження філософії, естетики, культуродлогії, психології, логіки, літературознавства і лінгвістики. Перш за все комічне є філософсько-естетичною категорією, яка пов’язана із певним протиріччям, що виникає або внаслідок властивостей об’єкта комічного сприймання, або в свідомості суб’єкта, тобто не лише міститься в об’єкті, але й залежить від особливостей світогляду суб’єкта, від соціальних чинників. Таким чином, розгляд естетичного підходу у вивченні природи комічного, безперечно, є важливим.

Але в зв’язку з  розвитком мови, як основного засоба висловлення думки, категорія комічного  стає предметом вивчення лінгвістики. Вивчення основних форм комічного та його жанрів, визначення ролі елемента несподіваності у породжені комічного ефекту, механізм створення комічного ефекту та різні прийоми його створення привертають увагу багатьох дослідників. Вибір певних засобів мови для досягнення комічного ефекту спрямований на створення певного виду комічного. Отже, наступний розділ нашого дослідження буде присвячений саме різновидам комічного та прийомам створення комічного ефекту.

РОЗДІЛ II

ЛІНГВІСТИЧНА ПРИРОДА  КОМІЧНОГО

2.1. Види комічного 

В науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об’єднує різні форми комічного. Спираючись на ці форми комічного, митець створює такі самі різноманітні форми відбиття сміху, свій власний «сміховий» світ у мистецьких творах.

Безпосередніми, традиційними проявами комічного є гумор і  сатира. Вони є крайніми точками широкого і багатого діапозону комічного. Ось що говорив з приводу прояву парадигми комічного у світовій літературі Ю. Б. Борєв: «Між гумором і сатирою розташована ціла гама відтінків сміху. Щоб переконатися в цьому, досить звернутися до скарбів світової літератури. Повна прихованого сміху насмішка Езопа, розкотистий регіт Франсуа Рабле, їдкий сарказм Джонатана Свіфта, тонка іронія Еразма Роттердамського, мудра посмішка Вольтера, то жартівливий, то сатиричний сміх Беранже, іскристий гумор Бомарше, карикатура Дом’є, гнівний гротеск Гойї, колюча романтична іронія Гейне і скептична іронія Анатоля Франса, веселий гумор Марка Твена, іронічний сміх Бернарда Шоу, сповнена веселощами сатира Ярослава Гашека, сміх крізь сльози і сатира Гоголя, бичуюча і разюча сатира і сарказм Салтикова-Щедріна, щирий, сумний і ліричний гумор А. П. Чехова, переможний сміх В. Маяковського, оптимістична сатира М. Горького, народний життєрадісний гумор М. Шолохова ... В. Шекспір ​​і Мол’єр, Лопе де Вега і Гольдоні, Фонвізін і Крилов, Грибоєдов і Островський, Фредро і Халупка, Караджале і Делавранча майстерно користуються всіма видами і відтінками сміху» [].

Існує притча про витоки гумору: одного разу радість і горе зустрілися вночі в лісі, і не впізнавши один одного, одружилися. Так народився гумор [].

Загальноприйнатою «батькивщиною» гумору є Англія. Слово «гумор»  походить від латинського «humor»  – волога, рідина – це різновид комічного, смішного в життєвих явищах і людських характерах []. В Середньовіччі вважалось, що нібито гумор – це такі соки організму, що впливають на настрій. Так, Чосер у «Кентерберійських оповіданнях» писав про гумор, як про причину здоров’я або нездоров’я. У часи В. Шекспіра гумор розуміли як «настрій», «властивість характеру», «каприз» або «дивний характер». Але лише у ХVIII столітті гумор набуває нового значення: «особливий погляд на дійсність», «веселий настрій», «щось веселе і приємне» (в Англії), «особлива манера написання з почуттям усмішки» (у Німеччині та Франції).

Існує багато визначень  гумору. У словнику В. І. Даля можемо знайти наступне визначення: «весела, гостра, жартівлива складка розуму, яка вміє помічати й гостро, але необразливо виставляти химерність звичок або поведінки; завзятість, розгул іронії» []. У словнику російської мови за редакцією А. П. Євгеньєвої «гумор» трактується як  «добродушно-глуздливе ставлення до чого-небудь, вміння зобразити події, недоліки, слабкості тощо у комічному вигляді. Зображення у художньому творі будь-яких явищ дійсності у комічному, смішному вигляді, коли при цьому кепкування, зовнішньо комічне трактування поєднуються разом із внутрішньою серйозністю, співчутливим ставленням до предмету сміху» []. Словник з Естетики» під редакцією О. О. Бєляєва подає таке визначення: «Гумор – це особливий вид комічного, специфічне переживання суперечливості об’єкта, що сприймається, в еститичній оцінки котрого поєднується серйозне і смішне, коли позитивний момент переважає в смішному» []. Гумор передбачає вміння побачити піднесене в обмеженому і малому, значне в смішному і недосконалому. На думку М. В. Гоголя, у гуморі «діалектика фантазії» відкриває за нікчемним – велике, за божевіллям – мудрість, за смішним – сумне («незримі сльози світу») [].

Естетична функція жарту  реалізується в тощу, що комічне  для людини є самостійною цінністю, людина жартує заради жарту, заради гри, заради відпочинку та розваги. Гумор також виконує функцію саморегуляції: залежно від контексту діяльності гумор регулює емоційну напругу людини. Він передбачає виправлення, вдосконалення об’єкта через сміх []. Йому властива поблажлива, м’яка, стримана інтонація. Це «критика, яка не заперечує свого об’єкта» [], тим самим відрізняючись від сатири, доброзичливо-глуздливе ставлення до нього, спрямоване на викриття недоліків [], зовнішньо комічне сприйняття поряд з внутрішньою серйозністю.

Гумор є суб’єктивно  зумовленим. Його критерієм є не стільки предмет зображення, скільки  ставлення автора до нього. Гумористичний  сміх виникає тоді, коли ми говоримо про соціально близьких чи привабливих нам людей. В залежності від емоційного тону і культурного рівня гумор може бути добродушним, жорстоким, грубим, сумним, зворушливим тощо

Особливим видом гумору є чорний гумор. Чорний гумор – гумор з певною часткою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуваннях над смертю, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими «похмурими», макабричними темами []. Поняття «чорний гумор» є французького походження. Вперше воно зустрічається у символіста Гюїсманса в 1880-і роки, але це поняття стали широко використовувати завдяки адептам сюрреалізму, а саме Андре Бретону, який написав у 1939 році «Антологію чорного гумору».

Про жорстоке в чорному гуморі говориться нейтрально, але акцентовано. Можна сказати, що чорний гумор має суто індивідуальну природу, тому що, як і комічне, він не завжди може супроводжуватися сміховою реакцією. Особливого поширення ця форма сміху отримала в ХХ столітті, де вона викликана специфічними соціокультурними умовами, характерними для цього періоду.

Як ми бачимо, існує  багато визначень гумору, але зараз  дослідники розглядають поняття гумору як лінгвістичне явище. У цьому випадку категоріальними ознаками гумору стають наявність невідповідності між предметом, що описується, його значенням, можливість залучити фонові знання для декодування «гумористичної інформації», а також наявність гумористичних ситуацій.

Протилежним боком комічного щодо гумору є сатира. Сатира – це крайня і вища форма критики й заперечення. Поняття «сатира» немає точного визначення. Деякі дослідники відносять сатиру до особливого виду літератури, поряд з епосом, лірикою і драмою. Таким чином, сатира розглядається як окремий рід літератури, твір викривального характеру.

В Літературному Енциклопедичному словнику за редакцією В. М. Кожевникова і П. О. Ніколаєва зустрічаємо наступне визначення: «сатира – вид комічого» []. Але в той же час визначення комічного – нечітке і описове.

В радянській літературознавчій  науці сатиру вважали особливим  способом створення художнього тексту. Л. Єршов зазначав: «Що ж до суджень про сатиру як художній принцип, то тут... варто лише вказати, що при такій постановці питання ми залучаємося до сфери поняття «метод». Тому що метод (чи то реалізм, романтизм, класицизм тощо) – це ніщо інше, як принцип художнього відображення життя. Метод творчий, або художній – сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності...» []. Як бачимо, сатира має властивий тільки їй специфічний психологічний механізм сприймання, невластивий художньому методу.

Один з провідних  дослідників комічного на сьогодні Ю. Борєв сформував нове визначення сатири: «Сатира – певне (в основному негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і загальний характер образів...» []. Таким чином, сатира – від латинського «satira», від «satura» – суміш – особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому глузуванні над негативним.

Сатира спрямована проти  соціально шкідливих явищ, які  гальмують розвиток суспільства. Вона загострює, часом перебільшує, негативно  переосмислює об’єкти і явища, неспіввідносні з ідеалом, і навіть деформує те, що висміюється. Часто об’єктом сатири є антипод загальнолюдської моралі: зрадники, лицеміри. Сатиричний сміх лютий, гнівний, їй (сатирі) властиве більш вільне, ніж у гуморі, ставлення до форми викладу, що дає змогу авторові втручатися у хід подій.

Отже, здійснюючи диференціацію понять гумор і сатира, треба наголосити на відсутності чіткої межі між ними. Сатира перестає бути сатирою, якщо у ній відсутні компоненти гумору. І навпаки, гумору притаманний елемент сатири, тобто не заперечення, критики того, над чим або ким сміються.

Як же було сказано, між  гумором і сатирою знаходиться  ще велика гама прояву комічного. Це –  жарт, іронія, гротеск, фарс, сарказм, благг, гегг та інше.

Перш за все розглянемо іронію. Це поняття походить від  грецького «eironeia», що дослівно перекладається як прикидання. Іронія є повноправною формою комічного, поряд із гумором і сатирою, яка полягає у відображенні певного прихованого значення, яке існує в мові чи у мовній ситуації твору. Деякі дослідники називають іронію домінантним інваріантом сатири. В естетиці іронію називають «видом комічного, ідейно-емоційною оцінкою, елементарної моделлю або праобразом якої служить структурно-експресивний принцип мовної, стилістичної іронії» []. В лінгвістиці це поняття вживаєтся в двох значеннях: як «прихована насмішка спеціально вдягнена в форму позитивної характеристики чи вихвалення» [], глузування, кепкування, глум і як стилістичний засіб. В іронії спостерігається злиття трагічного й комічного.

Найчастіше іронія розглядається  як перехідна форма між гумором і сатирою. Іронія зображує ідеальне як реальне, а сатира та гумор, навпаки, зображує реальне як ідеальне. Іронія є ганьбою і протиріччям під маскою схвалення й згоди; явищу навмисно приписують властивість, якої у ньому немає, але яку треба було б очікувати. Іронія – «... лукаве прикидання, коли людина прикидається простаком, який не знає того, що він знає насправді» []. «Скритність» насмішки і маска «серйозності» відрізняють іронію від гумору й особливо – від сатири. Таким чином, об’єктом іронії стає неосвіченість, ідіотизм, побутова відсталість і обмеженість та інші людські недоліки. Іронія дає можливість автору протиставити своє замасковане висміювання суспільства зовнішній солідарності з поглядами цього ж суспільства: створення тонкої, гострої та їдкої ситуації та її викриття. «Іронія – засіб незворушної холодної критики» [].

Окремим випадком й особливою формою іронії є комічний натяк, насмішка або жарт. Це перехідна форма від іронії, як прихованого глузування, до відкритого глузування. Жарт – це гумористична нешкідлива насмішка [].

Коли іронічна насмішка стає злою, їдкою і перетворюється на знущання, її називають сарказмом. Слово «сарказм» походить від  грецького «sarkasmos», від «sarkaō», що дослівно перекладається як рву м’ясо. Сарказм – це в’їдлива, викривальна, дошкульна насмішка, сповнена презирства; це іронія, що викриває особливо небезпечні за своїми суспільними наслідками явища дійсності. Cарказм вважається різновидом комічного, гострою емоційною оцінкою явищ без підтексту, чим відрізняється від близької за значенням іронії [].

Як і сатира, сарказм  містить у собі боротьбу з ворожими явищами дійсності через їх осміяння. Нещадність, різкість викриття – характерна риса сарказму. В сарказмі знаходить своє вираження вищий ступень обурення та зненависті.

Інші види комічного, такі як жарт, фарс, гротеск, благг і гегг, вважаються низькими видами комічного, їх ще називають жартівливими видами. До таких видів комічного можна застосувати таке визначення Аристотеля: «… помилка і неподобство, які нікому не завдають страждань і не є пагубними ні для кого» [].

Так, гротеск, благг і гегг були дуже поширеними в Франції і відображали характер життя нації на різних етапах її розвитку. Після Великої французької революції разом з королівським двором зник і галантний аристократичний гумор. На його місце прийшов гротеск. Його гостре жало кололо зло і їдко. Гротеск загострює життєві відносини, поєднуючи реальне і фантастичне, правдоподібне й карикатуру. Він змішує форми життя, висловлюючи основні проблеми суспільства. Але ідеали, до яких прагнуло суспільство, не здійснилися. Тому невіра і відсутність ідеалів породили у Франції особливий рід дотепності, що отримав назву благг. Це нещадна насмішка над тим, що люди звикли шанувати, – результат громадських розчарувань. Втрачені ілюзії стали історією, а в сфері гумору народився безрадісний сміх, сповнений цинізму. В ХХ столітті виникла нова форма гумору – гегг. Це вид комічного, що забарвлений страхом, навіть жахом, але він безпечний. Гегг відображає відчуження людей в епоху індустріальної цивілізації [].

Звичайно, всі ці форми  комічного не зникли. Але в кожну  епоху існують свої пріоритети форм комічного.

Як вже було сказано, існує багато форм прояву комічного. Цей спектр є дуже великим. Тому проблема визначення основних категорій комічного є дуже актуальної і знаходить своє відображення у працях багатьох вітчизняних і зарубіжних літературознавців і лінгвістів. Багатьом працям властивий полемічний характер, оскільки в них не завжди можна знайти чітке розмежування понять гумор, іронія, сарказм та сатира.