Процес глобалізації міжнародних економічних відносин

n="justify">     Процес  глобалізації активно змінює особливості  функціонування окремих арен і ефекти тих чи інших факторів. Враховуючи це, процеси глобалізації і управління глобалізацією є взаємозалежними. Основні фактори формування інститутів управління глобалізацією пов’язані з такими концепціями і факторами:

• „тінь майбутнього”, в якій визначається, що масштаб кооперації залежить від ступеня зв’язків між суб’єктами та їх очікування щодо неминучості взаємодії в майбутньому. Стартовим є фактор співвідношення різнобічності інтересів [2,c.52];
• асиметрія переговорної влади – наявність серед учасників переговорів лідируючого гравця, або непрямий вплив зовнішнього гравця, який не бере участі у проекті, але впливає на його структуру;
• вплив різнорідних груп інтересів – представництво бізнес-структур і експертні товариства, корпоративні ієрархії, які представляють інститути прийняття рішень в недержавних суб’єктах.
• схеми перерозподілу, які компенсують гравцям можливі втрати від централізації і стимулюють утворення домовленостей з ширшим спектром інститутів;
• кількість гравців, які добровільно згодились приймати участь в переговорах;
• конкуренція юрисдикцій - суперництво країн у сфері залучення мобільних факторів виробництва;
• особливості національних політичних інститутів, які визначають поведінку учасників переговорів, до них відносять фактори політичної географії, структури, які розділяють реальні групи інтересів (екзогенних та ендогенних), межі які впливають на здатність тих чи інших груп здійснювати вплив на політику тих чи інших країн;
• варіативні фактори, які знаходяться поза межами моделей раціонального вибору. Це сприйняття процесів глобалізації політиками, бізнес структурами; погляди на суть економічних процесів політичних еліт, які впливають на підтримку інтернаціональних проектів.

     Для прикладу розглянемо один з можливих факторів – формування міжнародних  виробничих мереж за рахунок інвестиційної активності корпорацій (табл. 2.3.)

     Таблиця 2.3.

     Вплив формування транснаціональних мереж 

     на  трансформацію факторів формування інститутів

     [11, c.35].

продовження табл. 2.3. 

 
 

    Для ілюстрації того, яким чином дана логіка проявляється в конкретних сферах управління світовою економікою, розглянемо приклади регулювання міжнародних банківських операцій, оподаткування транскордонних доходів від капіталу, податкову конкуренцію та монополізацію глобальних ринків.

    Регулювання міжнародних банківських операцій. Співвідношення кризи дисбалансів  і ерозії власного капіталу крупних  банків змусили органи фінансового нагляду держав та найкрупніших держав перейти до формування консолідованої позиції відносно банківського нагляду, пов’язаної з Базельськими стандартами. Відтоді було уніфікована практика  координації рішень розвинених країн залишалася відносно стабільною, стандарти регулювання постійно вдосконалювалися. В даному прикладі інститути управління глобалізацією виявили свою ефективність [17]. Так,  група десяти країн (G10): Бельгія, Канада, Франція, Італія, Японія, Нідерланди, Великобританія, США Швеція, Германія, Швейцарія, - створена на основі Генеральної угоди про запозичення, демонструє приклад ефективної співпраці ведучих держав світу в напрямку регуляції дисбалансів національних економік і світової економіки [22].

    Оподаткування транскордонних доходів від капіталу. В цій сфері досягнення оптимальних  результатів ускладнено тим  фактом, що на відміну від банківського регулювання, в даному випадку коригується процес, а не кінцевий продукт. Структура преференцій від дотримання спільних правил або від відхилення їх ігнорування значно відрізняється від банківської сфери регулювання. Крім того висока мобільність капіталу, яка непрямо впливає на хід переговорів з гармонізації, автоматично розширює коло гравців, які беруть участь у переговорах. Вирішення спірних питань у вузькому колі країн веде до відтоку капіталу.

    Податкова конкуренція. Ситуація в області  податкових ставок на міжнародному рівні  (наприклад, в рамках ЄС) вживалися заходи щодо поліпшення регулювання оподаткування, однак, результативність даної сфери регулювання є досить низькою. Конкуренція оподаткування є реальною силою, яка впливає на економічні процеси. Економічна інтеграція скорочує податки на капітал, веде до зростання  податку на низькомобільні фактори (праця) і зростання попиту на соціальне страхування. Відмінність між трансграничним оподаткуванням і податковою конкуренцією полягає в тому, що характері функціонування ринку інститутів та економічних політик. Податкова конкуренція характеризується більш стабільними інвестиціями, які пов’язані зі значними видатками від вкладень на визначеній території. Серед спеціалістів немає єдності щодо визначення позитивного чи негативного характеру податкової конкуренції, що відображається і на рівні політичних переговорів.

    Монополізація глобальних ринків. Формування глобальних ринків може сприяти не тільки росту  конкуренції, але й посиленню  тенденцій до монополізації, за умови, якщо національні уряди не здатні протистояти транскордонним злиттям. В цій сфері реалізується ряд проектів управління глобалізацією, серед яких можна виділити антимонопольну політику СОТ, формування Міжнародної мережі конкуренції (ICN) для обміну інформацією. Для порівняння, СОТ прагне до гармонізації конкурентної політики (режим найбільшого сприяння, рівні права суб’єктів світової торгівлі на національних ринках), ICN зацікавлена у виробленні „спільних практик” на неформальній основі і являє об’єднання антимонопольних органів різних країн. В цілому в сфері антимонопольного регулювання представлено синтез проблем оподаткування і банківського регулювання. Мобільність капіталу тут значно нижча (мова йде про крупні злиття зs значними витратами, які не повертаються). Для переговорів прийнятним є вузьке коло держав-лідерів світової економічної ефективності. Наприклад,  вказана вище G10 і також G20 (Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Германія, ЄС, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Турція, Франція, ПАР, Республіка Корея, Японія), яка була створена у відповідь на фінансові кризи кінця 1990-х років, власне ЄС. Світова практика дозволяє національним антимонопольним органам регулювати злиття в будь-яких країнах, якщо вони порушують ступінь концентрації ринків, підконтрольних антимонопольним органам (наприклад, ринок ЄС). У контролі за злиттями перевага надається крупним ринкам. Тому антимонопольні органи крупних країн (США), перетворюються в глобальні антимонопольні органи. Такий процес розповсюдження правил найбільшого ринку отримав назву „каліфорнійський ефект” (аналогічно норми найбільшого штату США Каліфорнія розповсюджуються на території всієї країни). За таких умов потреба в глобальному управлінні знижується і достатнім є обмін інформацією. Посилений економічний протекціонізм, пов’язаний з підтримкою національної безпеки, призводить до конкуренції національних держав на світовій арені, що ускладнює координаційну політику інститутів управління глобалізацією [11,c.31]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 3

    НАСЛІДКИ  І ПРОГНОЗИ  ПРОЦЕСУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

    3.1. Наслідки глобалізації 

    З одного боку глобалізація допомогла  скоротити рівень бідності, залучити нові технології і капітали, збільшити  рівень ВВП на душу населення у країнах, що розвиваються. Це стало можливим завдяки програмам допомоги країнам, що розвиваються, прикладом може слугувати група Світового банку: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР),  Міждержавна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС), які здійснюють інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я; концентрують зусилля на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконаленні методів керування й нарощування інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності; зміцнюють здатність урядів надавати якісні послуги, забезпечують ефективність й прозорість їхньої діяльності; займаються охороною навколишнього середовища; підтримують й стимулюють розвиток приватного підприємництва; здійснюють підтримку реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування [17;22].

    Розвинуті країни виграли і як лідери економічної  ефективності, які зосередили основні  виробничі (інтелектуальні та технологічні) потужності і капітал, і як експортери виробництв, забруднюючих навколишнє середовище, в країни, що розвиваються. Економіки країн, що які залишилися за межами глобалізаційних процесів відчували на собі стагнацію. Сучасні глобалізаційні процеси розгортаються першочергово між промислово розвиненими країнами,  закріплюючи їх гегемонію на світовій економічній арені. В той же час, глобалізація в умовах міжнародного поділу праці заморожує статус країн периферії за менш розвиненими державами. Експерти Всесвітнього банку демонструють такі переваги участі країн, що розвиваються в процесах глобалізації (рис. 3.1.)

    

     Рис. 3.1. Лінії поведінки країн, що розвиваються в 1990-х роках [1, c.89]. 

     Не  зважаючи на впевнені показники економічного росту в цих державах, просліджується тенденція до збільшення нерівності. Країни, які залишилися поза процесом глобалізації або які не отримали від неї суттєвих покращень, - це країни Африки і СНД. Пояснюється це трьома причинами:

1. неправильна політика даних країн щодо залучення іноземного капіталу, нерозвинений механізм боротьби корупцією
2. вигідне географічне положення та клімат
3. високий рівень бідності

     Такі країни не залишилися повністю за межами глобалізації, ТНК широко представлені на їх ринках, також економіки цих країн мають високий ступінь залежності від стану світової економіки. Прикладом слугує вплив Азіатської фінансової кризи 1997 року на них [19]. Зміна співвідношення традиційних і нетрадиційних галузей виробництва країн світу, а також рівень споживання таких продуктів як молоко, пшениця, м’ясо, алкогольні напої та пиво (як найбільш показові в світлі змін уподобань азіатських і африканських країн під впливом глобалізацій них процесів – обміну інформацією, впровадження західних технологій, проникнення культур, розвитку торгівлі в період з 1961 по 2003 роки). В таких країнах як Бангладеш зросло де традиційними були страви, виготовлені з рису, виробництво пшениці зросло в 46 разів, аналогічні зміни прослідковуються і в Непалі, Китаї, де обсяги споживання пшениці, хлібобулочних виробів зросло відповідно в 8,7 і в 6 разів [див. додаток Б].

     Так, у всіх країнах під впливом  збільшення в раціоні м’ясних страв зросло виробництво м’яса (при цьому показовим є зростання виробництва м’яса птиці, зумовлене впровадженням технологій, розроблених у розвинутих країнах світу). Ще більшим проявом глобалізаційного процесу є зростання виробництва в цих країнах алкогольних напоїв, пива. Так, у Таїланді виробництво алкогольних напоїв збільшилось у 157 разі, пива – більше як у 1100 разів.

     Зміни уподобань людей зумовили також зміни в обсягах імпорту зазначених товарів. Тому. Проаналізувавши структурні зміни споживання, імпорту, слід розглядати глобалізацію як стратегічну основу розвитку світової торгівлі.

     Фінансова глобалізація розширила національні кордони для капіталів, змінила роль грошей в глобальній економіці. Вивела ТНК на арену світової конкуренції поряд з національними державами, активізувала процеси інтеграції з одного боку, і локалізації і націоналізації – з іншого.

     Суперечливість  наслідків такого процесу пояснюється динамічністю самої суті процесу. 

     

3.2. Прогнози тенденцій розвитку глобалізаційних процесів 

     Важливою  перевагою і позитивною стороною глобалізації є економія на масштабах  виробництва, що потенційно може призвести  до скорочення видатків та зниження цін. Глобалізація призвела до збільшення продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні та розповсюдження передових технологій.