Художня своєрідність роману А. Моруа «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго»

Ф.С. Наркирьер бачить основну заслугу А. Моруа-біографа у відмові від ідеалізації зображуваної історичної особи, в зображенні складної і суперечливої особистості людини. Проте, критики і літературознавці відмічають, що А. Моруа створює дещо пом’якшені і відретушовані образи великих людей. Звертаючи увагу на суперечності в долі і характері героя, він уникає крайнощів і драматизму.

М.Я. Левянт пише про те, що А. Моруа «выделяет биографию как литературный жанр, сочетающий научность и художественность; при этом под научностью он понимает документальность, под художественностью – эстетическую или поэтическую организацию документа»; «Писатель определил три важных особенности биографии…» [2, c.94].

Таким чином, і в зарубіжному, і у вітчизняному літературознавстві об’єктом дослідження найчастіше виявлявся творчий метод Моруа, єдина система поглядів французького письменника на політику, мораль, мистецтво. Вітчизняні дослідники бачать в А. Моруа перш за все біографа.

На перехресті двох доріг – психологічного роману та історичного дослідження – якраз і складається літературний жанр, який приніс Моруа всесвітню популярність, жанр біографічного роману або художньої біографії (точність терміну не має тут вирішального значення: уся справа в акцентах на художній вигадці або документація, яку розставляє автор).

2.2. Художня своєрідність роману А. Моруа «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго»

З дитячих років Еміль  Ерзог, майбутній Андре Моруа, любив  Віктора Гюго. Але за біографію  Гюго письменник взявся на схилі віку, коли йому самому під сімдесят років. То був розквіт творчості Моруа, його друга молодість.

Початок роботи над «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго» співпав  з 150-річчям із дня народження Гюго –  датою, урочисто відміченою у Франції. Моруа задумався над значенням творчості Гюго і побачив в ньому найбільшого французького поета, що проклав шляхи сучасної поезії. «Время, стирающее с лица земли холмы и пригорки, щадит высокие горы, над океаном забвения, поглотившим столько творений XIX века, архипелаг Гюго гордо вздымает свои вершины, увенчанные яркими образами» [6, c.21].

У Франції далеко не всі  були схильні розділяти цю точку  зору. Своєю книгою Андре Моруа  зруйнував чимало домислів про автора «Відплати» й «Знедолених».

За визнанням біографа, він працював над книгою з величезним захопленням. Йому здавалося, що він зробив подорож на машині часу, перенісся у XIX століття. «Надеюсь, читатель разделит мои чувства, и перед ним воскреснет исчезнувший мир. Это мир романтизма» [6, c.21].

Прекрасно відтворює Моруа атмосферу доби: передчуття революції 1830 року, коли «роялисты и либералы, романтики и классицисты еще не дрались друг с другом на баррикадах, а сражались в театрах» [6, c.24], трагічні дні облоги Парижу пруссаками, коли на засоби поета були придбані гармати «Відплата» й «Віктор Гюго». Читач знайомиться з відомими письменниками – Сент-Бевом, одночасно другом й ворогом Гюго, Дюма, Віньї, Ламартином, із забутими нині літераторами, випадково зустрінутими на життєвому шляху поета людьми. До одних з цих персонажів ми прив’язуємося, інші, лише з’явившись, негайно зникають з нашого поля зору, але усі вони виписані упевненою рукою художника-реаліста.

На історичному фоні вимальовується фігура великої людини, поета й трибуна.

«Открывая книгу Моруа, нельзя забывать, что перед нами не обычная биография, а документальное художественное произведение, автор которого имеет неотъемлемое право на собственное истолкование образа своего героя, свое прочтение известных фактов его жизни» [11, c.241].

Розповідаючи про письменника, Моруа ніколи не випускає з уваги його особистість, саму людину, яка реально жила, творила, закохувалася, страждала. Одне з головних завдань біограф бачив в тому, щоб відтворити внутрішній світ, характер Гюго.

Образ Віктора Гюго в  книзі Моруа – простий й складний, піднесений й земний.

Як і творчість, життя  Гюго сповнене контрастів. «Противоречивой была и его натура: в писателе причудливо переплетались поэзия и проза, эгоизм и самопожертвование, мелочное тщеславие и великое бескорыстие, страсть к приключениям и вкус к мещанским добродетелям, рыцарская любовь и банальные похождения» [6, c.35]. Великий поет уживався з практичним буржуа. Моруа досить однієї фрази, щоб передати це парадоксальне поєднання. Молодий Гюго дізнається, що його коханці Джульєтті Друе досаждають кредитори: «Экономный буржуа возмутился, романтический герой заявил, что берет долги на себя» [6, c.125]. Але за життєвими дрібницями біограф не упускає головного: Гюго передусім – геніальний художник, й усе в його житті, за його волею або мимоволі, підкорялося завданням творчим. Пояснюючи егоїзм Гюго, що проявлявся в стосунках з близькими йому людьми, Моруа помічає: «То был эгоизм творца, для которого его собственный мир становится более важным, чем мир реальных отношений» [6, c.40].

Автор «Олімпіо» дуже точно характеризує двох жінок, які  супроводжували Гюго на усьому його життєвому  шляху, – Адель Фуше і Джульєтту  Друе.

Адель, дружину Віктора  Гюго, Моруа малює як «образцовую мать семейства», кохану й дбайливу; в той же час в її образі відтіняється міщанське виховання, що наклало глибокий відбиток на цю по-своєму незвичайну натуру. І менш за все підходила Аделі важка роль в тій романтичній драмі, якою було особисте життя Віктора Гюго [6, c.142].

Образ куртизанки, перетвореною коханням, став з часом одним з штампів французької літератури. Віктору Гюго, творцю образу Маріон Делорм, судилося було зустрітися з такою жінкою в реальному житті. В колишній куртизанці, ординарній актрисі Джульєтті Друе, поет знайшов вірну супутницю, віддану помічницю, тонку цінительку його поезії, людину, на яку він міг покластися завжди і в усьому. «В образе Жульетты на первый план выступает стоическое, а в решающие моменты жизни – героическое начало» [11, c.243]. Моруа наводить слова поета про «мужність та хоробрість» Джульєтти в дні державного перевороту, коли вона врятувала йому життя [6, c.151].

Велика, можливо, надмірна, увага приділена особистому життю  Гюго, його любовним пригодам. «Порой, особенно к финалу книги, создается впечатление, что Моруа теряет свойственное ему чувство меры, присущий ему такт. Не всегда биограф обращается к достаточно авторитетным источникам, иногда использует документы, интимные по своему характеру, для печати не предназначавшиеся» [11, c.243]. Очевидні ці та деякі інші прорахунки, допущені Моруа. Але так же безперечно й те, що біограф, не забуваючи про суперечності, зміг створити цілісний образ людини й письменника.

Провідним початком в  житті Гюго біограф вважає вільнолюбство, яке і здобуло в ньому перемогу над усім буржуазним, обивательським.

Від бунтівного генерала Лагорі почув маленький Віктор слова, що запам’яталися: «Дитя, свобода превыше всего» [6, c.46]. Враження, винесені з подорожі до Іспанії, першої країни, яка піднялася проти Наполеона, зміцнили любов, що зародилася з дитячих років, до свободи. Вірність цієї любові Гюго зберіг упродовж усього свого довгого життя.

Сповнена внутрішнього драматизму розповідь про те, як склалася доля Гюго в роки Липневої монархії, здавалося б для нього  благополучна. І тут біограф говорить про ті невидимі небезпеки, які підстерігали обсипаного королівськими милостями поета, заможну людину, віконта, пера Франції, академіка. «Для того чтобы вырваться из потока этой жизни, нужна была или твердая решимость, или революция» [6, c.179]. Прийшла революція.

Центральна і, мабуть, краща частина книги називається  «Час рішень». Вона присвячена нерівному  поєдинку Гюго з авантюристом на ім’я Луї Наполеон Бонапарт. День за днем, година за годиною описує Моруа драматичні події державного перевороту і безуспішні спроби організувати йому протидію.

Він усе втратив і  залишив батьківщину, але знайшов  дорогу до серця свого народу. Перелам  в житті Гюго стався в п’ятдесят  років. В середині століття, коли відкривалися нові історичні перспективи, вийшов у світ «Маніфест Комуністичної партії». І хоча Гюго був далекий від наукового соціалізму, саме в роки вигнання він назавжди затвердився на демократичних позиціях. «Бесспорная заслуга биографа состоит в том, что он рассматривает изгнание Гюго как спасение – поэта, человека, гражданина» [11, c.245]. Порятунок його та честі Франції. «Этот громовой голос, вопиющий в пустыне, возвращал Франции уважение к свободе...возрождал любовь к великим идеям и великим образам. Французы это понимали. И именно тогда Виктор Гюго занял свое место, в легенде веков» [6, c.265].

Упродовж дев’ятнадцяти  років Віктор Гюго продовжував боротьбу з імператором. Відразу ж після  державного перевороту він пише памфлет  «Наполеон Малий» (1852), лютий і  нещадний. Памфлет обрушував на узурпатора лавину звинувачень і докорів, але не містив достовірного історичного аналізу подій, що сталися.

Ближче до правди історії  стоїть Гюго в збірці віршів «Відплата» (1853). Як і памфлет, збірка пройнята «єдиним потужним почуттям обурення». У грізних рядках «Відплати» поету вдалося передати і народну скорботу, і народний гнів. Тут – верхівка цивільної лірики Гюго.

Книга Андре Моруа  називається «Олімпіо, або Життя  Віктора Гюго». Олімпіо – ліричний герой, поетичний двійник Віктора  Гюго. З образом цим спочатку були пов’язані тяжкі переживання, викликані зрадою дружини, відступництвом друзів. У вірші «До Олімпіо», з книги «Внутрішні голоси» (1837), йдеться про страждання поета, якого колись шанували, а нині висміюють і терзають. Але образом Олімпіо Гюго хотів сказати щось більше. Олімпіо, говорить Моруа, «сраженный Титан, который помнит, однако, о своем высоком происхождении» [6, c.221]: він може бачити далі, ніж прості смертні. Нарешті Олімпіо, за словами Гюго, – це ліра. І життя Олімпіо є життя поета, для творчості якого чимале значення мали факти його власної біографії. Хоча Моруа і схильний перебільшувати роль особистих мотивів при створенні того або іншого твору, не можна не погодитися з його думками про те, який вплив наклали любовні переживання середини 30-х років на лірику Гюго: «Страсть, в полном и трагическом смысле этого слова, – вот что завершило формирование поэта» [6, c.221].

Прониклива лірика «Внутрішніх  голосів», поступається місцем «Відплаті», за епічною «Легендою віків» йде  драматичний «Грізний рік», що роздирається суперечками. Залишаючись «поэтом неуловимых очертаний», Гюго, каже Моруа, став теж «поэтом нищеты» [7, c.35].

Розглядаючи лірику Гюго в безперервному русі та оновленні, Моруа руйнує дуже поширену в буржуазному  літературознавстві легенду про  те, що вірші Віктора Гюго застаріли. Не лише за змістом, але і за формою поезія Гюго звернена до майбутнього. Моруа переглядає нитки, що ведуть до Бодлеру і Верлену, Малларме і Валері, і говорить про Гюго як про прямого попередника великих французьких поетів XX століття.

Читач «Олімпіо» отримає  стисле, але барвисте уявлення про  драматургію Гюго. Моруа простежив  історію його театру від баталії  на прем’єрі «Ернані» (1830), що ознаменувала перемогу романтиків над класицистами, до поразки романтичної драми, її «битви при Ватерлоо» – постановки «Бургграфів» (1843). Прекрасно передає біограф атмосферу, в якій створювалися і виконувалися п’єси Гюго, але далеко не завжди розкриває їх громадський сенс. Не можна забувати слова Гюго з передмови до «Ернані» про те, що «літературна свобода – дочка свободи політичної». П’єси Гюго, при усій їх мелодраматичності, виглядають й сьогодні. У них – вибухова сила протесту, продиктованого живою симпатією до тих, хто знаходиться «внизу», але за розумом, духовним складом гідний бути «вгорі».

Революція – лейтмотив творчості письменника, що стверджував: «Революция не случайность, а необходимость... Она есть потому, что ей следует быть» [7, c.41].

Від картин заколоту в  «Соборі Паризької богоматері»  Гюго прийшов до прославляння республіканського  повстання в «Знедолених» і до апофеозу революційного народу в романі «Дев’яносто третій рік».

Відразу ж за «Собором Паризької богоматері» (1831), де на сцену виходить народ, був задуманий роман «Убогість», в якому, за словами Моруа, Гюго хотілося стати захисником бідняків. Але знадобилося тридцять років, досвід вигнання і революції, щоб були написані «Знедолені» (1862).

Біограф Гюго детально викладає історію створення роману, але  не дає його аналізу. У «Знедолених» з особою силою звучать антибуржуазні  мотиви. «Ничтожеству и мерзости буржуа Гюго противопоставляет величие и чистоту героев баррикад 1832 года» [11, c.245]. У романтичних фігурах Анжольраса і його друзів, в легендарному образі Гавроша збережений волелюбний дух французького народу. Незважаючи на внутрішні суперечності, в колі яких залишався Гюго, роздумуючи про шляхи революції, книга користувалася винятковою популярністю у Франції, в Росії. До кращих романів світової літератури відносили «Знедолених» Лев Толстой і Достоєвський.

Коротко, але переконливо аналізує Моруа «Дев’яносто третій рік» (1874). Якщо словесні поєдинки персонажів театральні, то драматично ефектною виглядала і сама революція. «Ее герои принимали возвышенные позы и сохраняли их до самой смерти» [7, c.135].

«Думается, однако, Моруа  не вполне прав, утверждая, что симпатии автора принадлежат в равной мере обоим лагерям, синим и белым. Ум, храбрость, хладнокровие предводителя роялистов маркиза де Лантенака только оттеняют его бесчеловечность» [6, c.246]. Лантенак – перекреслене історією минуле Франції. На стороні республіки – народ, героїчний, безсмертний, здобуваючий врешті-решт перемогу.

Разом з головним конфліктом (республіка – монархія) в романі виникає інший – етичний, моральний. Йдеться про спор між «республікою милосердя», представленою Говеном, і «республікою терору», втілюваною Симурденом. Про характер цієї суперечки і симпатії Гюго висловлювалося немало суджень. У своєму останньому романі Гюго не поспішає з висновками: в глибокому роздумі зупиняється він у того великого історичного повороту, яким була французька революція XVIII століття. Прославлянням революції і закінчується творчий шлях великого романтика.

Своїм обов’язком Моруа  вважав бути правдивим. Це загальне правило  конкретизується стосовно обраного письменником біографічного жанру. У своїй роботі біограф спирається на документ. Зібраний письменником матеріал піддається строгому відбору. Дистанція часу підказує автору, що є важливим, а що другорядним. Так, письменник зупиняється на «типовому» документі, який і допомагає йому в створенні типових характерів. Документ створює опорні пункти оповідання. «Биограф работает по стенограмме реальной жизни, но, становясь компонентами художественного произведения, подлинные факты выступают в новом взаимодействии» [11, c.246]. Таке естетичне кредо письменника.