Собівартість продукції та методи її калькулювання на підприємстві

     Об’єктом обліку витрат є окреме замовлення, що відкривається на заздалегідь установлену кількість однакових виробів, або певний обсяг виконаних робіт чи послуг.

     Нормативний метод обліку витрат на виробництво характеризується такими принципами організації  обліку:

1. попереднє складання нормативних калькуляцій на основі технічно обґрунтованих діючих норм витрат за основними статтями видатків на виробництво в натуральному та грошовому вираженні;
2. облік змін діючих поточних норм і визначення впливу цих змін на собівартість продукції;
3. виявлення відхилень фактичних витрат від діючих норм за причинами і винуватцями [12, c. 236].

2. Джерела інформації для аналізу собівартості продукції

     Для аналізу собівартості продукції використовують такі джерела інформації, а саме статистична звітність форма №5-с «Звіт про витрати на виробництво продукції (робіт, послуг)», форма №1-ПВ «Звіт про працю», форма №2 «Звіт про фінансові результати», дані бізнес – плану, планові і звітні калькуляції собівартості продукції, дані синтетичного і аналітичного обліку витрат на основних і допоміжних виробництвах.

     Методологічні основи формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її відображення у фінансовій звітності визначаються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 „Витрати”.

     Класифікація за рахунками здійснюють згідно з діючим Планом рахунків бухгалтерського обліку, що був запроваджений одночасно з міжнародними стандартами фінансової звітності, тобто з 1 січня 2000 р. Згідно з класифікацією облік витрат виконують так:

• собівартість реалізації;
• загально виробничі витрати;
• адміністративні витрати;
• витрати на збут;
• інші операційні витрати;
• втрати від участі в капіталі;
• інші витрати.

      Такий розподіл витрат не має аналогів у  вітчизняній практиці. Істотна особливість  наведеної класифікації полягає  в тому, що, оскільки „собівартість  реалізованої продукції” не включає адміністративних витрат і витрат на збут, з’являється можливість визначити витрати на виробництво без перекручень та застосування штучних методів розподілу накладних витрат за видами продукції. Витрати за наведеними статтями відображають у розд. І форми №2 „Звіту про фінансові результати” [19, c. 6].

      При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах  з коротким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) незавершеного виробництва, виробнича (цехова) собівартість готової продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює (1.1):

     Ск = Сз + Сн1 - Сн2                                    (1.1)

     де Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;

     Сз  — загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;

     Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного  виробництва відповідно на початок  і кінець планового періоду, грн.

     Собівартість  залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, на кінець — розраховується з урахуванням специфіки певного типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виробничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства [8, с. 74].

     Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції підрозділу, що є більш  адекватним змісту цього показника, передбачає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком.

     Планування  собівартості окремих виробів займає особливе місце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для  обгрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо. Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:

     - весь продукт однорідний, однієї  споживної (експлуатаційної) якості  й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

     - продукт має різні варіанти  якості, властивостей, що потребують  різних витрат часу, або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).

     У першому випадку калькулювання  здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції (1.2):

                                                                                                        (1.2)

     де Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;

     N — обсяг готової продукції  за плановий період у натуральному  виразі.

     Це  за одностадійного виробництва. Якщо таких  стадій більше, відповідно більше й  членів формули (1.3). У загальному випадку:

                                                                                                    (1.3)

     де  т — кількість стадій виробничого процесу

     Сj — загальні витрати на j-й стадії, грн.;

       Nj — випуск продукції на j-й стадії.

     У другому випадку, тобто коли продукт  має різні рівні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту — 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо [13, c. 98].

     Однопродуктове  виробництво має обмежену сферу  застосування, більш поширеним є  багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати. Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на технологічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Вони безпосередньо обчислюються на одиницю продукції. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.

     Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі  непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі  витрати у складі витрат на утримання  й експлуатацію машин та устаткування і витрат на організацію та управління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгалтерського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальновиробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Коли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління виробництвом.

     На  практиці поширений метод розподілу  зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У  цьому разі (1.4):

                                                                                             (1.4)

     де  Со.в— загальновиробничі витрати  на один виріб (калькуляційну одиницю), грн.;

     Со.з  — основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

     Рв  — відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати,%.

      Величина  Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису  зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період.

      Важливий  узагальнюючий показник собівартості продукції — витрати на гривню товарної продукції, який вигідний тим, що, по-перше, дуже універсальний: може розраховуватися в будь-якій галузі виробництва, і, по — друге, наочно показує прямий зв'язок між собівартістю й прибутком. Обчислюється він відношенням загальної суми витрат на виробництво й реалізацію продукції до вартості зробленої товарної продукції в діючих цінах. На його рівень впливають як об'єктивні, так і суб'єктивні, як зовнішні, так і внутрішні фактори (рис.)[16, c.170]:

Рисунок 1.2 - Взаємозв'язок факторів, котрі визначають рівень витрат на гривню товарної продукції

 
Вплив факторів першого рівня на зміну витрат на гривню товарної продукції  розраховується способом ланцюгових підстановок. Сума постійних і змінних витрат залежить від рівня ресурсоємкості й зміни вартості матеріальних ресурсів у зв'язку з інфляцією. Щоб встановити, як фактори вплинули на зміну суми прибутку, необхідно абсолютні прирости витрат на гривню товарної продукції за рахунок кожного фактору помножити на фактичний обсяг реалізації продукції, виражений у планових цінах. 
 Найбільшу питому вагу в собівартості промислової продукції займають витрати на сировину й матеріали. Загальна сума витрат (рис. нижче) залежить від обсягу виробництва продукції, її структури й зміни питомих витрат на окремі вироби [16, c.171].

      На  рисунку 1.3 зображений склад прямих матеріальних витрат на виробництво продукції:

Рисунок 1.3 - Блок-схема факторної системи прямих матеріальних витрат

      Витрати на заробітну плату виробничих робітників відображаються безпосередньо в статтях витрат. Заробітна плата допоміжних робітників в основному відбивається на статтях витрат по утриманню та експлуатації обладнання, заробітна плата службовців і ІТП входить до складу цехових і загальнозаводських витрат. Заробітна плата робітників, зайнятих у допоміжному виробництві, входить в собівартість пара, води, електроенергії і впливає на собівартість товарної продукції не прямо, а побічно, через ті комплексні статті, на які віднесено витрата пари, води та електроенергії.

      Тому  аналіз заробітної плати, перш за все, проводиться за загальним її фондом і фондами окремих категорій промислового-виробничогоперсоналу підприємства, незалежно від того, в яких статтях відображена цязаробітна плата. Після виявлення причин, які викликали зміна  
(відхилення) фонду заробітної плати окремих категорій працівників, можна визначити, якою мірою ці відхилення вплинули на різні статті собівартості продукції. Відхилення від плану фонду заробітної плати необхідно скорегувати на процент виконання плану випуску продукції, обчислити відносне відхилення від планового фонду заробітної плати. При цьому треба враховувати, що підвищення випуску продукції впливає на заробітну плату не всіх категорій працівників. Якщо ж враховувати й ті обставини, що фонд заробітної плати промислово – виробничого персоналу змінюється пропорційно обсягу продукції, що випускається тільки по робочим - відрядникам, то відносна економія не може бути обчислена за фондом заробітної плати ІТП, службовців, МОП, учнів та персоналу, охорони.

      Великий вплив на ефективність роботи підприємства і на витрачання фонду заробітної плати надає використання коштів на преміювання робітників. Аналіз ефективності положень про преміювання проводиться шляхом зіставлення додатково отриманого прибутку від реалізації продукції або економії від зниження її собівартості з витратами на преміювання.

      Загальна  сума прямої зарплати залежить від  обсягу виробництва товарної продукції, її структури і рівня витрат на окремі вироби, які, в свою чергу, залежать від трудомісткості і рівня оплати праці за 1 люд. – год.

Зниження  собівартості продукції багато в  чому визначається правильним співвідношенням темпів зростання продуктивності праці і зростання заробітної плати. Зростання продуктивності праці повинно випереджати ріст заробітної плати, забезпечуючи тим самим зниження собівартості продукції.