Грошово-кредитна політика: сутність, різновиди, досвід застосування в сучасних умовах

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зупинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уникати експансійної політики.

Більш доцільною і дієвою є політика рефляції, яку можна назвати ще політикою «м’якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв’язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Поступово відновлюються також обсяги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попереднього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей. Важливо тільки не перейти межі, за якою інфляція набере форсованої динаміки, яка підірве вартість грошей.

Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням  
умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».

Цільове призначення дефляційної політики полягає в стриманні інфляції. Особливо ефективна вона у згладжуванні циклічних коливань ділової активності, оскільки дає можливість попередити чи загальмувати інфляцію у разі економічного піднесення, викликаного «перегрівом» економіки.

Але разом з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаблює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економічного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. Адже за цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зростання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням попиту населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні заходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці.

Проте таке «відпускання» не повинне бути раптовим і неви- 
важеним, щоб економіка не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з рестрикційного шоку використовується ще один тип монетарної політики — політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м’якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює глибоких економічних спадів. Економічне гальмування в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками низьких темпів зростання виробництва.

Політика дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, «підчищуючи» її наслідки в економіці, так і після політики дефляції. Така зміна монетарної політики є неминучою через циклічність коливань ділової активності, хоч і вона є досить «незручним» для економіки методом монетарного забезпечення. Ця політика багато в чому нагадує відоме керування за принципом «стій-іди». Максимально пом’якшити наслідки такого керування можна за умови виключення взагалі з монетарної практики двох крайніх типів монетарної політики — експансійної та рестрикційної, і використання лише двох проміжних — рефляційного та дезінфляційного.

РОЗДІЛ ІІ. АНАЛІЗ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН СВІТУ ТА УКРАЇНИ

2.1 Оцінка грошово-кредитної політики  провідних країн світу

Розглянемо зарубіжний досвід проведення грошово-кредитної політики на прикладі таких держав як Канада, Японія та Німеччина.

Канада – держава з сильною економікою, яка має один із найконкурентоспроможніших і стабільних секторів фінансових послуг.

Рішення створити центральний банк було проголошено Законом про Банк Канади 1934 року. Спочатку він функціонує як приватна корпорація, а вже починаючи з 1938 року федеральни й уряд його націоналізує. З цього часу єдиним власником акціонерного капіталу являється Міністерство фінансів.

До головних завдань Банку Канади належать:

• розробка та реалізація грошово-кредитної політики держави;
• надання банківських послуг уряду, комерційним банкам, іншим
• фінансовим інститутам та іноземним центральним банкам;
• емісія банкнот та забезпечення відповідності пропозиції та попиту
• грошей;
• управління державним боргом.

Основна мета грошово-кредитної політики Банку Канади – підтримання стабільності канадського долара. Це перш за все передбачає утримування інфляції на низькому рівні [12].

Контроль за інфляційними процесами є пріоритетною ціллю грошово-кредитної політики Канади, так як інфляція негативно впливає на всі економічні показники. А забезпечення її на низькому та стабільному рівні стимулює довгострокові інвестиції, що в свою чергу сприяє зростанню ВВП, створенню нових робочих місць та загальному підвищенню рівня життя населення. Стрижнем грошово-кредитної політики є орієнтир рівня інфляції. Він 20 вимірюється через індекс цін та його прийнятні значення знаходяться в межах від 1 до 3%.

Головним інструментом грошово-кредитної політики центрального банку Канади являється зміна орієнтира ставки овернайт – середньої ставки, яку він бажає бачити на ринку, де основні фінансові інститути й великі корпорації позичають одне одному кошти на дуже короткий строк.

Іншою процентною ставкою Банку Канади є ставка Bank Rate, що тісно пов’язана з орієнтиром ставки овернайт, за якою він видає одноденні позички фінансовим інститутам. [12].

Задля забезпечення країни достатнім запасом міжнародних засобів платежу та проведення інтервенцій на валютному ринку, Банк Канади створює золотовалютні резерви.

Згідно із Законом про банківську діяльність Банк Канади не веде нагляду за платоспроможністю та фінансовою діяльністю комерційних банків. Цими питаннями займається Служба керуючого фінансовими установами.Також, відповідно до закону про Банк Канади, глава банку повинен постійно консультуватися з міністром фінансів, однак прийняття рішень стосовно грошово-кредитної політики держави залишається привілеєм банку[12].

Отже, основною метою грошово-кредитної політики є стримування інфляції на досить низькому рівні. Це в свою чергу зберігає здорову економіку, сприяє економічному зростанню та створенню робочих місць.

Грошово-кредитну політику в Японії розробляє та проводить Банк Японії, головним завданням якого є стимулювання збалансованому розвитку економіки, шляхом підтримання стабільності цін.

Головними напрямками діяльності Банку Японії є:

• облік боргових зобов’язань і комерційних та інших векселів;
• надання позик під забезпечення боргових зобов’язань, векселів, державних облігацій, а також цінних паперів;
• купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань, державних облігацій та цінних паперів;
• приймання вкладів;
• операції в національній валюті;
• купівля-продаж цінних металів.

Банк монопольно емітує банкноти, а обсяг емісії визначається міністерством фінансів та погоджується з урядом. Резерви центрального банку Японії складаються із золотого запасу, державних цінних паперів, комерційних векселів та іноземної валюти.

Як фінансовий агент уряду Банк Японії керує державними фондами (від імені уряду), займається валютно-фінансовою діяльністю, яка спрямована на стабілізацію курсу національної валюти – ієни [12].

Основними засобами грошово-кредитної політики Банку Японії є:

• коригування облікової ставки;
• регулювання обсягів купівлі-продажу облігацій та векселів;
• проведення обов'язкового резервування;
• регулювання операцій;
• моніторинг банківської діяльності: виявлення тенденцій фінансового ринку та системи розрахунків, забезпечення збалансованого управління банківською системою, встановлення ризику неліквідності;
• контроль банківських балансів та щомісячні звіти з прогнозованими розрахунками обсягів майбутніх кредитів та депозитів;
• внесення пропозицій в плани банків [13].

Отже, можна зробити висновок, що грошово-кредитна політика Японії є прикладом вкрай ефективної політики, інструменти якої можуть бути використані з метою забезпечення зростання національної економіки.

Провідником грошово-кредитної політики Німеччини є Німецький федеральний банк (Бундесбанк). Банк здійснює опосередкований вплив на відсоткові ставки, тобто забезпечує комерційні банки кредитними ресурсами.

Найефективнішими методами впливу на комерційні банки являються ломбардні, дисконтні кредити та операції на відкритому ринку. З метою надання дисконтних кредитів центральний банк Німеччини здійснює рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів [12].

Федеральний банк здійснює грошово-кредитну політику за такими напрямками:облікова політика;регулювання норм обов’язкового резервування; регулювання обсягу грошової маси; операції на відкритому ринку.

Надаючи інформацію стосовно кількості грошей в обігу Федеральний банк допомагає та надає орієнтири економіці про те, як він вважає за необхідне, з одного боку, допускати ріст грошової маси, а з іншого – обмежувати інфляційний тиск.

У 80-х рр. Бундесбанк впроваджує в свою грошово-кредитну політику таргетування. Це було зроблено перш за все з метою роз’яснення власної політики. Така відкритість призводила до підвищення довіри суспільства до політики Бундесбанку.

Основним мотивом впровадження в Німеччині грошово-кредитного таргетування було започаткування нового режиму, який передбачав переорієнтацію грошово-кредитної політики на внутрішні цілі. Також одним з мотивів було бажання уникнути політичного тиску та запровадити більш стійкий курс грошово-кредитної політики [12].

Підсумовуючи необхідно зазначити, що успішність грошово-кредитної політики Бундесбанку практично оцінювалася не виконанням проміжних цілей, а саме монетарних таргетів, а виконанням кінцевої мети грошово-кредитної політики – зменшенні та стримуванні рівня інфляції в державі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Становлення і розвиток грошово-кредитної  політики в України

Інституційна основа для проведення в Україні грошово-кредитної політики виникла разом зі створенням банківської системи та грошово-кредитного ринку [14]. Становлення грошово-кредитної політики в Україні мало свої етапи.

Перший етап – 1991-1994 рр. – у грошово-кредитній політиці переважали неповна оцінка сталості грошей та монетарної політики, перебільшення значення фіскально-бюджетної політики, пріоритетність прямого державного регулювання економіки, нестабільна державна влада тощо [15,C.347-348].

1991 року був лише закладений  фундамент для функціонування  Національного банку України  як центрального банку України. НБУ ще не мав власної нормативної  бази, тому при здійсненні контролю за діяльністю новостворених комерційних банків користувався нормативними актами колишнього Державного банку СРСР.

У перші роки існування незалежної України, а саме 1992-1993 рр., грошово-кредитна політика здійснювалася спонтанно, не маючи особливого теоретичного обґрунтування. Все це пояснювалося тим, що ні НБУ, ні уряд, ні економічна наука не мали досвіду у здійсненні грошово-кредитної політики в кризових умовах [16].

Грошово-кредитна політика цього часу була підпорядкована емісійній підтримці безперспективної економічної системи та мала на меті не допустити її остаточного розвалу й уникнути структурної перебудови. Це було непосильним завданням і, як наслідок, – гіперінфляція 1993 р., а економіка потрапила у так зване замкнене коло, тобто зростання емісії грошової маси посилило інфляційні очікування, що спричинило ще більше зростання цін та в кінцевому результаті – падіння обсягів виробництва [17].

У 1993 році загальний стан економіки характеризувався ще глибшим спадом виробництва, скороченням споживання та нагромадження, уповільненням ходу реформ. Негативні явища поглибили фінансову кризу, яка пов’язана значною мірою з ціновими та структурними диспропорціями, проведенням політики підвищення цін і заробітної плати, що вимагало відповідного нарощування маси грошей в обігу. Тобто монетарні тенденції були тісно пов’язані із досить значним розвитком інфляційного процесу.

Через підвищення в 56 разів цін на імпортовану нафту, почали загострюватись фінансові проблеми в народному господарстві, розв’язання яких було здійснено шляхом адміністративного підвищення цін на сільськогосподарську продукцію та збільшення обсягів емісійних кредитів в агропромисловий комплекс. За цих умов середньомісячні темпи зростання грошової маси перевищили 50%, а цін – майже 60% [17].