Економічна суть та причини виникнення державного боргу

    Іноземці  здійснювали конвертацію банкнот  у золото та вивозили його за межі Англії. Це призвело до фінансової кризи 1797 року. Для недопущення банкрутства Банку Англії (який у той час виступав як кредитор і скарбник держави та виконував функцію управління державним боргом), уряд прийняв «Рестрикційний акт». Відповідно до прийнятого закону Банку Англії було заборонено здійснювати обмін банкнот на золото. Недопущення банкрутства Банку Англії, з одного боку, стимулювало емісійну активність банку, з іншого – призвело до фінансової кризи та інфляційних процесів у економіці.

    Розвиток  промисловості Англії та можливості розширення сфер впливу англійського промислового капіталу на інші держави зумовили необхідність функціонування сталої національної валюти. Тому 1816 р. уряд приймає закон про золотий стандарт, а з 1821 р. в країні відновлюється обмін банкнот на золото та карбування монет із зливкового металу.

    Циклічні кризи 1825 та 1836–1837 років довели, що для сталості національної одиниці недостатньо конвертованості банкнот на золото. Для врегулювання проблеми 1844 року уряд Англії прийняв закон про розподіл Банку Англії на два складники: емісійний і банківський департаменти. За банківським департаментом залишилися депозитні операції, а за емісійним – операції з випуску забезпечених державними облігаціями банкнот. Закон 1844 року, відомий як «Акт Роберта Піла», визначив ліміт випуску таких фідуціарних емісій у розмірі 14 млн. фунт. ст. Обсяги емісій, що мали здійснюватися понад встановлені ліміти, повинні були забезпечуватися золотом.

    Застосування  цього закону призвело до платіжної  кризи, зростання банківських ставок за надані кредити, банкрутства банків. Найбільш повно вади Акта 1844 р. виявилися у 1847, 1857 та 1866 рр. Для поліпшення ситуації уряд тимчасово припинив дію закону.

    Економічний розвиток держави потребував розвитку грошово-кредитної системи. Платіжні проблеми було вирішено за допомогою  впровадження в обіг чеків, використання кредитних грошей і посилення ролі і функцій Банку Англії як центрального банку держави. Банк Англії став єдиним емісійним центром.

    Новим поштовхом для зростання розмірів державного боргу Англії стала Перша  світова війна. Якщо до початку війни 1914 року загальна сума національного боргу становила 1/4 національного доходу і дорівнювала 650 млн. фунт. ст., то під час війни державний борг зріс у 10 разів. Це було пов’язане з тим, що, починаючи з 1914 року, Банк Англії припинив обмін банкнот на золото та почав випускати казначейські білети для фінансування воєнних витрат держави. Сума емісії казначейських векселів становила 346 млн. фунт. ст., тобто 9/10 усіх грошових знаків, що були в обігу. За рахунок урядових позик державний борг країни зріс на 7,2 млрд. фунт. ст.

    Економічний занепад США 1924 року позитивно вплинув  на курс англійської валюти. Це дало Англії змогу відновити довоєнний  паритет (7,32238 г золота) у формі золотозливкового стандарту. Починаючи з 1925 року, Банк Англії розпочав обмін банкнот на золоті зливки.

    Під час фінансово-кредитної реформи 1928 року казначейські білети були прирівняні до банкнот. Емісія казначейських білетів  була закріплена за Банком Англії, і  уряд повернувся до Акта 1844 року, збільшивши обсяги ліміту фідуціарної емісії до 260 млн. фунт. ст. Банку Англії дозволено перевищувати встановлені ліміти за потреби та з дозволу казначейства. Внесення таких змін призвело до поступового відриву грошової маси від золотого стандарту.

    Світова економічна криза 1929–1933 років негативно вплинула на економічну ситуацію в країні. Дефіцит поточного платіжного балансу спонукав короткострокові капітали – і національні, і іноземні – до перетікання на ринки інших країн. Спроба уряду вирівняти ситуацію через підвищення облікової ставки Банку Англії та отримання іноземних позик від США і Франції бажаного успіху не дала. Банк Англії змушений був припинити обмін банкнот на золото.

    Потреби у додаткових фінансових ресурсах у  роки Другої світової війни призвели до впровадження фінансування витрат за допомогою стерлінгових авуарів. Використання цього засобу як джерела фінансування стало можливим внаслідок формування стерлінгової зони 1939 року. Стерлінгова зона утворилася на території країн колишньої Британської імперії. Її створення пов’язувалося з узгодженням національних валют і фунтів стерлінгів для уникнення курсових ризиків.

    Використання  фунтів стерлінгів як світової валюти призвело до використання їх як резервної  валюти та валюти, яка виступала  як забезпечення емісії національних грошових знаків багатьох країн, зокрема країн стерлінгової зони. Тому до Другої світової війни накопичення країн зони становили 340 млн. фунт. ст. Без урахування золота питома вага стерлінгових авуарів у офіційних інвалютних активах країн стерлінгової зони наближалася до 90 відсотків.

    Під час Другої світової війни за рахунок  стерлінгових авуарів було профінансовано імпорт сировини, продуктів харчування, будівництво військових об’єктів, утримання військ в Азії та Африці. За роки Другої світової війни державний борг Англії зріс і в 1945 році становив 22,5 млрд. фунт. ст. Це призвело до того, що до кінця Другої світової війни заборгованість Англії в 5 разів перевищувала золотовалютні резерви. Не маючи змоги розрахуватися за зобов’язаннями, Англія відклала врегулювання цієї проблеми на тривалий період (понад 10 років).

    Передача  золотого запасу Банку Англії у розпорядження  казначейства і потім до США в  рахунок оплати англійських військових замовлень призвела до відриву грошової маси від золотого стандарту. Забезпеченням грошей стали виступати урядові боргові зобов’язання. Право прийняття рішень щодо розмірів грошової маси в обігу та нових емісій перейшло від Банку Англії до казначейства. Обсяги емісії стали визначатися потребами грошового обігу, а не потребами уряду.

    Зростання зовнішньої заборгованості у післявоєнні  роки пов’язано з отриманням 1945 року 3 750 млн. дол., згідно з планом Маршалла, та витратами на виконання програм  взаємного забезпечення безпеки. Додаткові  фінансові ресурси залучалися та від МВФ і західноєвропейських банків. Повоєнний економічний розвиток, наявність бюджетних дефіцитів призвели до значного зростання боргу в 1946–1960 роках, порівняно з ВВП.

    Відбувалося зменшення негативного впливу боргового  тягаря на економічний розвиток країни. Позитивним моментом було скорочення питомої ваги державного боргу в обсягах ВВП з 271,2% 1946 року до 49,9% у 1997. Головною причиною скорочення розмірів державного боргу стали стабілізація економічного розвитку, зростання розмірів податкових надходжень. Це позитивно вплинуло на структуру поточних витрат уряду. Так, питома вага витрат на обслуговування боргу в 70-ті роки, зазвичай, становила 10–11%, а вже в 90-х роках скоротилася до 9,2%. Важливим чинником, що впливає на зростання розмірів державного боргу за відсутності додаткових запозичень на фондовому ринку, стала інфляція.

Рис. 2: Державний  борг Великобританії http://www.ac-rada.gov.ua/

    З початку 2001 року, де показник заборгованості досяг найменшого значення, державний  борг Великобританії почав стрімко  збільшуватись. З 2001 року, накопичений внутрішній державний борг  на кінець червня 2009 року виріс до 799 млрд фунтів стерлінгів (926,731 млрд євро), або до 56,6% ВВП країни. Це найвищий показник за останні 40 років.

    За  даними статистиків, обсяг державних  запозичень для покриття дефіциту бюджету Великобританії в червні 2009 року склав 13 млрд фунтів стерлінгів (15,078 млрд євро).За прогнозами казначейства Великобританії, накопичений державний борг за підсумками поточного фінансового року, який завершиться 31 березня 2010 року, досягне позначки 59% ВВП.

    Не  зважаючи на велику заборгованість, Англію  виділяється саме тим, що  при  такому становищі,  вона здатна ефективно  розвиватися на нарощувати  свої потужності.

    Розділ 3: Шляхи скорочення зовнішньої заборгованості

    Для ефективної та поступової  боротьби з державними боргами,  необхідна  чітка, сформульована система управління державним боргом,  яка представляє собою сукупність державних заходів, пов’язаних з випуском, погашенням державних грошових зобов’язань, визначенням відсоткових ставок і сплаченого доходу, проведенням конверсій, консолідацій, визначенням межі боргу, підтримкою курсу державних зобов’язань.

    Уряд, управляючи державним боргом, має  сприяти досягненню оптимальної  структури боргу та виконувати «золоте правило» державних фінансів: максимально збільшувати кількість довгострокових позик за скорочення питомої ваги короткострокових. Управління державним боргом націлено на стабілізацію економіки країни і має відповідати інтересам конкретного етапу розвитку держави.

    Державне  управління залученням коштів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, де законом «Про державний  бюджет» на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення. Обсяг залучених  зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами:

• по-перше, скільки капіталу країна може поглинути
• по-друге, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів.

Під час  обчислення цих факторів повинні  враховуватись як короткострокові, так і довгострокові характеристики державного боргу.

    Мета  політики управління боргом — одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів  і проблем платіжного балансу  в майбутньому.

    Управління  розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи  управління боргом держави. Залучені кошти  повинні використовуватися для  фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно  збільшуватися виробництво товарів  не лише для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування та погашення зовнішнього боргу. Якщо цього не буде, то платежі з обслуговування боргу досягнуть неприпустимо високої частки експорту та вітчизняного виробництва. У результаті комерційні кредитори, побоюючись імовірних неплатежів, скорочуватимуть кредитування країни.

    З метою забезпечення платоспроможності  держави, тобто можливості погашення  боргів, можна застосувати різноманітні методи коригування позикової політики.

    Найпоширенішими є:

• рефінансування боргу
• реструктуризація заборгованості

    Рефінансування  державного боргу — це погашення  основної заборгованості й процентів  за рахунок коштів, отриманих від  розміщення нових позик. Для успішного  застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.

    Реструктуризація  заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відстрочується виплата  частки боргу. Зокрема, сьогодні використовується кілька варіантів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які відпрацьовані  Паризьким клубом офіційних кредиторів. Один із варіантів — це коли на певних умовах проводиться відстрочення виплати частки боргу терміном до трьох років. Існують також варіанти конверсії боргів на акції для вкладення їх у національну економіку.

    У 90-х роках почала застосовуватись реструктуризація боргів комерційних банків на основі методу Брейді. Згідно з ним банки реструктуризують борг лише в тому разі, якщо уряд країни-боржника почне виконувати радикальну програму структурних перетворень. За формулою Брейді спочатку провадиться зменшення боргу на 50 %. Решта боргу обмінюється на спеціальні облігації Брейді.

    Іншими  методами управління державним боргом є:

• конверсія
• консолідація
• уніфікація
• обмін облігацій за регресивним співвідношенням
• відстрочення, погашення й анулювання позики

    Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава повинна зменшити розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією.

    Консолідація  і конверсія можуть провадитися  також одночасно. Уніфікація позик — це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової.