Вибір української моделі ринкової економіки

Однак, часу мало: з кожним роком ситуація навколо нас змінюється. Зовнішні умови ставлять перед Україною завдання розробки і здійснення власного плану розвитку, який дасть їй можливість не тільки не втратити свої позиції в світі, але і посилити їх. Саме з цією метою була розроблена стратегія "Україна-2015".

Проведений аналіз потенціалу України свідчить про дуже високі можливості цієї країни. Україна досі володіє унікальним агропромисловим потенціалом, займає лідируючі позиції за кількістю сертифікованих програмістів, володіє потужною науково-технологічною базою, унікальними людськими ресурсами.

На основі вивченого матеріалу, ми бачимо, що українська модель ринкових відносин-це така модель, яка б передбачала побудову соціально-орієнтованої ринкової економіки на фундаменті постсоціалістичної.

В результаті вимальовуються такі контури моделі ринкової економіки України.

По-перше, на сьогоднішній день в Україні будується соціально орієнтований ринок, гармонійно поєднує антитоталитарный механізм соціального ринкового господарства та економічне макрорегулирование змішаної економіки.

По-друге, модель ринкової економіки даної країни щодо тривале співіснування сильного державного та нового приватного сектора економіки. При цьому превалювання на першому етапі державного сектора не повинно означати будь-яких особливих пільг, переваг або виняткових прав, якими користувалися підприємства цього сектору. Разом з тим, курс на швидке становлення приватного сектора не повинен означати штучний і форсований розділ державних підприємств, їх негайне поголовну передачу в приватні руки.

По-третє, і в найближчому майбутньому економіка України не може бути нічим іншим, крім як двоїстої економікою, одним з головних критеріїв керованості якої є суперечливе єдність досить жорсткого регулювання економіки та ринкового саморегулювання.

По-четверте, посилення ринкової орієнтації та ринкових тенденцій у сфері економіки відбувається на тлі аналогічного посилення ролі держави в соціальній сфері.

3. Визначення національної економічної моделі України: порівняльний аналіз можливих альтернатив

Україна, так само, як і інші колоніальні республіки колишньої радянсько-російської імперії, у досить непростих умовах визначає мету та шляхи досягнення свого самостійного майбуття, виробляє параметри соціально-економічної й геополітичної моделі розвитку в ІІІ тисячолітті. Нині Україна вперше за останні 400 років реально наблизилася до побудови й відтворення себе як незалежної держави й центральноєвропейської країни, що успішно функціонуватиме в об'єднаній Європі. У цьому полягає основний національний інтерес нашої країни, який може бути реалізований завдяки правильно вибудованій моделі економічного розвитку, що становить підґрунтя функціонування держави. Прикро констатувати, але в Україні дотепер не сформована й відповідно не впроваджена ефективна модель розвитку економіки, що повною мірою відбивала б її національні, у тому числі економічні, інтереси і стала макроекономічною теоретичною базою ефективної державної економічної політики. Відтак українська економічна модель фактично являє собою еклектично поєднані елементи різних моделей: державного соціалізму, яка дісталася нам у спадок від радянської доби; державно-монополістичного капіталізму, що має кланово-олігархічний характер розвитку; та народного капіталізму, яка поки що розвивається в країні в деформованій, сегментарній формі. Саме остання модель, на думку автора, повинна бути обрана державною владою як пріоритетна для України й покладена в основу стратегії економічного розвитку країни.

Питанням формування і трансформації соціально-економічних систем та моделей економічного розвитку присвячено досить багато наукових праць вітчизняних – Г. Башнянин [11], А. Гальчинський [5], М. Михальченко [20], С. Мочерний [23], О. Соскін [33-36], А. Філіпенко [38], російських – А. Бузгалін [4], С. Глазьєв [7], А. Колганов [4], В. Кудров [16], В. Лівшиц [18], закордонних – Л. Бальцерович [2], Я. Корнаї [15], Д. Норт [25], А. Ослунд [26], – дослідників. Ми не претендуємо на всебічний огляд чи висловлення критичних оцінок їхнього доробку, бо кожний учений має власну думку. 

Моделі економічного розвитку окремих країн формуються в рамках певної економічної системи, яка являє собою сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі певних інституціональних, майнових і фінансових відносин та організаційних форм. В останні півтора-два сторіччя, коли капіталістична формація стала пануючою, у світі діяли різні типи економічних систем: ринкова економіка, що базується на вільній конкуренції (класичний капіталізм), змішана економіка (сучасний капіталізм) і дві неринкові системи – традиційна (натуральна) та адміністративно-командна. У кожній системі вибудовуються національні моделі організації господарства, які кореспондуються з наявним економічним, ресурсним і культурним потенціалом країни, її традиціями, духовністю та ментальністю. 

Моделі економічного розвитку класифікують за різними критеріями. Залежно від країни впровадження розрізняють американську, японську, шведську та ін. моделі, яким нижче дамо стислу характеристику. Доволі конструктивною є також класифікація моделей економічного розвитку за таким критерієм, як наявність типових, відносно сталих у часі рис функціонування економіки, що мають парадигмальний зміст та не підлягають кон’юнктурним коливанням. Такі риси виділяють шляхом абстрагування від особливостей господарювання окремих країн. 

У рамках сучасної капіталістичної системи за зазначеним критерієм західними економістами і соціологами було висунуто й обґрунтовано низку теорій та моделей трансформації капіталізму, які виходили зазвичай із реальних соціально-економічних процесів, але тлумачилися по-різному. Серед основних концептуальних моделей, які з’явилися наприкінці ХІХ-го – ХХ ст. можна назвати такі [13]: концепція «соціального партнерства» (Р. Арон, Дж. Гелбрейт та ін.), модель індустріального суспільства (П. Дракер, У. Ростоу, Р. Арон), модель постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон), теорія «конвергенції» (П. Сорокін, В. Бакінгем, Р. Арон, У. Ростоу, П. Дракер, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген та ін.). У 1950-х pоках у США виникла теорія «народного капіталізму», яку обґрунтували такі економісти і соціологи, як А. Берлі, Дж. Бернхем, С. Чейз, С. Кузнєц, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та ін. 

Моделі економічного розвитку в рамках системи сучасного капіталізму становили предмет аналізу й вітчизняних учених. Наприклад, С. Мочерний виділяє такі основні моделі: 1) ринкової економіки з її модифікаціями та історичними формами; 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки. Найоптимальнішою моделлю для України автор вважає модель народної економіки, яка передбачає використання усіх типів власності (за домінування трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування [23,с. 334]. 

Український економіст А. Філіпенко, проаналізувавши еволюцію моделей економічного розвитку відносно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, так званих молодих незалежних держав або країн, що розвиваються, зазначає, що сучасна наука виділяє такі основні моделі економічного розвитку: модель лінійних стадій; модель структурних перетворень; неокласична модель вільного ринку; теорія зовнішньої залежності; теорія дуального розвитку; концепція ендогенного зростання; інноваційна теорія економічного розвитку; модель сталого розвитку. Найбільш прийнятною для України автор вважає„інтегральну модель економічного розвитку, яка дозволяє повніше реалізувати національні інтереси у світовому господарстві” [381, с.596–600]. 

Вітчизняний політолог М. Михальченко виділяє чотири можливі моделі (він називає їх сценаріями) майбутнього України, кожна з яких має економічне підґрунтя. Це такі моделі-сценарії: 1) «ретроідилічний», який ґрунтується на директивно-плановій, неконкурентоспроможній економіці; 2) «моноетнічний», який спирається на ідею створення «закритої популяції», расово чистого етносу і «закритої національної економіки»; 3) «ліберальний», який базується на ліберальних цінностях ринкової економіки; 4) „конвергенції”, що передбачає поєднання кращих досягнень механізму ринкової економіки з неринковими формами перерозподілу прибутку, створення соціально орієнтованої економіки ринковими методами [20]. Саме четвертий сценарій автор вважає найбільш життєздатним стосовно українського середовища. 

Аналіз моделей економічних розвитку, що існують у рамках сучасної капіталістичної системи, й тих, які українські вчені вважають прийнятними для нашої країни, схиляє нас до ряду узагальнень і висновків. На наш погляд, майже всі вітчизняні дослідники: 1) намагаються вивчити західні моделі економічного розвитку й тим чи іншим чином пристосувати якусь із них до українських реалій; 2) обґрунтовують необхідність для України змішаної моделі розвитку економіки, орієнтованої на реалізацію інтересів і держави, і фінансово-монополістичних груп, і дрібного та середнього бізнесу; 3) наполягають на реалізації в Україні такої економічної моделі, яка б передбачала поєднання державного регулювання з ринковою конкурентною економікою; 4) визначаючи, якою має бути частка держави в економіці країни, спираються здебільшого на досвід Росії, про що свідчить кількість посилань на російські джерела, що використовуються для аналізу; 5) відзначають необхідність оптимальної моделі економічного розвитку для України, але не здійснюють ґрунтовного та усебічного вироблення такої моделі.

Системний аналіз стратегії, тактики і результативності економічних трансформацій та реформ, проведених у нашій країні від 1992 року, дозволяє висновувати, що вони, на жаль, виявилися неуспішними попри правильність загальної базової парадигми, яка полягала у переході від адміністративно-командної до ринкової системи економіки та господарювання. 

На наше переконання, головними причинами хибного реформування в українському варіанті слід визнати: 1) відсутність правильно сформованих національних економічних інтересів, на реалізацію яких має бути націлена модель економіки, що впроваджується в країні; 2) хибно визначене теоретичне підґрунтя економічної моделі розвитку у вигляді ліберально-космополітичних концепцій суто монетаристського спрямування та автоматичне дотримання порад і некритичне сприйняття досвіду їх носіїв; 3) вибір і застосування невдалого механізму реалізації загальної стратегії реформ, інструментами якого виступили масова ваучерна приватизація левової частки державної власності, запровадження системи стихійного ціноутворення, одномоментне відкриття економіки для недержавного експорту та імпорту, зміни законодавства, соціальних і господарських інститутів, що зумовили створення у країні корупційного середовища, формування кланово-корпоративних груп та їх зрощення з державно-бюрократичною номенклатурою. 

Сьогодні в Україні, на нашу думку, співіснують три моделі економічного розвитку: 1) модель державного соціалізму; 2) модель державно-монополістичного капіталізму; 3) модель народного капіталізму. Кожній моделі притаманні свої атрибути, як-от: цілеспрямування; ідеологічне підґрунтя; внутрішній і зовнішній виміри; певна модель влади; характер розвитку; способи, механізми та інструменти реалізації; управлінські інститути; носії і прибічники.

Якщо розглядати економіку країни як ціле, то три означені моделі представлені в ній певною часткою, яка мала змінну динаміку впродовж періоду незалежного розвитку України. Сьогодні умовно ці частки-моделі можна представити в такій пропорції: 20 : 75 : 5. Зміна цієї пропорції на користь тієї чи іншої моделі залежить від моделі влади, структури владної верстви та стратегії економічної розвитку, що впроваджується у країні. 

Перша модель – модель державного соціалізму – являє собою систему економічних відносин, що базується на державній власності та надмірній ролі держави як владного деміурга, що керує всіма соціально-економічними процесами, які відбуваються у країні. Ця модель розвитку економіки дісталася нам у спадок від російсько-радянської імперії, складовою якої була Україна. Модель державного соціалізму орієнтована на всебічний розвиток державної власності, державного сектора економіки, нерівноправних інтеграційних зв'язків із Росією, існування тотальної адміністративно-командної бюрократичної системи, державної валютної та зовнішньоекономічної монополії, трудових армій, колгоспів і радгоспів, фабрично-заводської організації промислового сектора, директивного планування, низки популістських соціальних програм та пільг. Ідеологічною основою моделі державного соціалізму є комуно-соціалістична ідеологія, а її найбільшими апологетами – представники соціалістичної та комуністичної партій [34]. Цій моделі, як довела історія розвитку всіх посткомуністичних країн, притаманний реакційний, тоталітарно-тиранічний характер. 

Суттєвої руйнації модель державного соціалізму зазнала в результаті процесу приватизації, який розпочався в Україні із здобуттям незалежності й триває дотепер. Кількість об’єктів державної власності у країні значно зменшилася. За даними Фонду державного майна України, із початку процесу приватизації на 1 липня 2009 р. реформовано 121023 об’єкти, з яких 92 763 об’єкти, або 76,65%, належали до комунальної форми власності, та 28 260 об’єктів, або 23,35%, – до державної. [12].

Водночас, державний сектор України є ще досить потужним, про що свідчать такі дані. Станом на 01.07.2009 р. в ЄДРПУ обліковуються: 24,93 тис. юридичних осіб державної форми власності, які визнані органами державного управління; 784 господарські організації з корпоративними правами держави; 511,8 тис. об’єктів нерухомого майна державних підприємств, установ, організацій; 370,44 тис. об’єктів державного майна, які не увійшли до статутних капіталів господарських товариств у процесі корпоратизації, але залишається на їх балансі; 43,19 тис. об’єктів державного майна, яке не ввійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але залишилося на їх балансі [1]. Окрім того, загальнонародними, а фактично державними, залишаються земельні фонди України, оскільки триває мораторій на приватизацію і продаж землі (хоч було здійснено розпаювання земель сільськогосподарського призначення).

Слід зауважити, що в Україні дотепер не сформовано модель розвитку державного сектора економіки, не визначено остаточно його роль у національній економіці, багатьом об'єктам державного сектору властиві низький рівень продуктивності праці та рентабельності, незадовільний стан інвестиційних процесів, збитковість багатьох напрямів господарської діяльності. Очевидними є недоліки управління держмайном, відсутність системи оцінки ефективності державного сектору загалом та його об'єктів зокрема, недостатність інвестиційної бази, надмірність штатних співробітників тощо. За оцінкою Міністерства економіки України, у 2007 році ефективно працювало лише 25,8 відсотка державних підприємств (724), задовільно – 25,5 відсотка (716), неефективно – 48,7 відсотка (1368) [8]. До того ж державний сектор економіки є базою корупції в України.

Таким чином, держава апріорі демонструє неспроможність бути ефективним власником у будь-якій системі господарювання – як за адміністративно-командної системи, так і на етапі переходу до капіталістичної системи. На цій підставі можна зробити висновок, що модель державного соціалізму є неперспективною для України як європейської держави, оскільки вона не створює необхідного підґрунтя для формування інноваційно-інвестиційної характеру та розвитку високоефективних укладів економіки.