Экологическая культура

    Але завдяки своєму розуму, накопиченню  практичного досвіду, активній творчій  діяльності люди виходять в своїх  зв'язках з природою за межі чисто  біологічного існування, їх взаємодія  з природою опосередковується штучним  соціальним середовищем. На відміну від тварин і рослин, люди вступають у взаємодію з природою не тільки на основі біологічних потреб, але й на основі соціально-культурних, які задовольняються за допомогою предметів виробництва, предметів побуту, наукових знань, релігії, моралі і мистецтва, тобто за допомогою предметів культури. Взаємовідносини культури і природи склались не сьогодні, вони пройшли занадто тривалий і складний історичний шлях.

    Соціально-культурна  практика (культура) постійно залежала від людини. Вона створювалась людиною і заради людини. Соціально-культурне середовище було потрібне тільки людині. Вважалось, що розвиток культури обмежується тільки людськими потребами і ніякого відношення до природи не має. Серед людей ще й досі існує думка про те, що людський розум, людська творчість, наука більш досконалі, ніж сама природа. Найбільш кульмінаційним у протиставленні культури і природи стало визначення філософів, що "культура є те, що не є природа", в якому виражене чітке протиставлення цих двох явищ людського життя. Але подальший розвиток людської практики, критична оцінка її наслідків, виникнення гострих екологічних проблем примусили людство глибше вникнути в стосунки культури і природи, відкинути стереотипні роздуми про автономність культури і природи. Визнаючи те, що культура є штучним середовищем, створеним людиною на основі людських потреб і людського сенсу, сучасна культурологія не може ігнорувати ту обставину, що культура виникла в рамках земної природи і є важливою складовою оточуючого природного світу. Культура є не що інше, як природний світ, реформований на основі людського сенсу, перебудований на основі суб'єктивно-творчого ставлення людей до природи.

    При глибокому аналізі явищ культури доводиться констатувати, що культура виникла не в абстрактному просторі, а в умовах реальної людської практики, на основі врахування законів природи, використання і переробки природної сировини, використання природних ритмів, рухів, кольорів, звуків. А тому невипадково культуру називають "другою природою". Без допомоги першої природи людське суспільство і культура навряд чи змогли б розвиватись.

    Можливості  виникнення та розвитку культури, як і  самої людини, задаються природою. В своїх роботах дослідники неодноразово наголошували, що природа не тільки дає людям природні матеріали для створення матеріальних цінностей, але значним чином впливає на характер тих чи інших видів духовної культури, скажімо, моральних норм, традицій, танців, пісень, декоративно-прикладного мистецтва. Природа впливає на розвиток релігії, філософії, науки, творів мистецтва, народного одягу, предметів побуту. 

    2. Роль природи у  творенні культури.

    Людство досить довгий історичний час звертало свою увагу на розвиток культури, на створення культурних благ, свого  комфорту і не завжди ставило при  цьому питання про те, яку роль у цьому процесі відіграє природа, як змінюється її ставлення до людей у процесі соціального прогресу. Концентруючи свою увагу тільки на розвиткові культури, люди не помічали проблем, які виникали у самій природі. Шукаючи в культурі захисту, створюючи більш надійне середовище свого існування, посилюючи увагу до предметів комфорту, люди вважали, що природа завжди стабільна і непорушна, що вона не потребує уваги і підтримки з їхнього боку. Такий підхід спричинив дуалістичне ставлення до оточуючого світу, розділив сферу існування людини на дві самостійні, протилежні субстанції, які начебто не мають ніяких зв'язків. В результаті такого становища люди почали змінювати своє ставлення до природи, а природа в їх свідомості почала витіснюватись за межі соціальної сфери, а людська історія відокремлювалась від природи. Люди забули про те, що їх історія - це перш за все історія ставлення людини до природи, яка складалась протягом багатьох тисячоліть і виражалась у формах культури. Історичні зміни у відносинах людей і природи проходили в площині бажання людей зменшити природний тиск і винайти більш ефективні засоби незалежності від природи, пристосування її до своїх матеріальних і духовних потреб. На цьому шляху людство досягло значних успіхів. В багатьох аспектах воно не тільки звільнилося від впливу природи, а й випробувало дію важелів соціального тиску настільки успішно, що стало вважати свою діяльність надприродною. Активно втручаючись у природу, люди стали порушувати природні процеси і закони, знецінювати роль природи в людському суспільстві, а відтак стали на шлях порушення балансу природи як єдиної умови розвитку культури. Природа в цій ситуації змінювалась не тільки в свідомості людей, але й на фізичному рівні. Таким чином, однобічний розвиток культури без урахування законів природи набув загрозливого характеру як для культури, так і для природи. Така ситуація примусила людей змінити своє ставлення до природи. Аналізуючи наслідки своєї діяльності, її негативний вплив на природу, люди вимушені приходити до висновку, що відмінність культурних форм від природних є не найголовнішою характеристикою культури. Найбільш суттєвою ознакою культури є те, що вона вийшла з природи, пов'язана з природою, знаходиться з природою в постійних взаємозалежних відносинах, виникає і розвивається за рахунок природи і людської діяльності. А тому межа між культурою і природою не є абсолютною, а відносною. Вони не протиставлені одна одній, а створюють разом єдину нерозривну біосоціальну систему існування не тільки людини, але й інших живих організмів. Людина стала людиною, створила своє культурне середовище не завдяки відокремленню від природи, а на основі зв'язку з нею, на основі людської діяльності в межах природних законів. А тому важко погодитись з деякими авторами, які стверджують, що культурне поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. З нашого погляду, культура завжди розвивалась в межах природи, а тому не може бути надприродною. Тим більш важко погодитись з тим, що людська діяльність реалізується в надприродному середовищі. Культура - це є сама природа, але зі зміненими людиною формами. Скажімо, що може бути надприродного в тому випадку, коли по воді рухається судно, або що є надприродним в польоті літака. Там усе природно: і повітря, і закони земного тяжіння, і сама людина, яка виготовила літак. Якби це було надприродним явищем, то літак не зміг би виконувати свої функції на нашій планеті. Іншого варіанта існування культури в надприродному середовищі людство ще не придумало і, мабуть, ніколи не придумає.

    На  основі аналізу взаємовідносин культури і природи вчені приходять  до висновку, що "... культура не усуває значення природи для людини, не ліквідує її відношення до неї, а сама виступає як специфічна для людини форма її зв'язку з природою, її єдності з нею. Культура - це насамперед людське відношення до природи, що виникає в ході історії...".

    Тому  існування культури, аналіз її функцій, історичних типів, змісту і форм неможливо  розглядати у відриві від природи. Природа на кожному кроці, на кожному історичному етапі бере активну участь у формуванні системи культури, вона постійно включається людьми в історичний процес залежно від соціально-історичних потреб, ідей, світоуяви, технологічного рівня суспільства. Уявити собі хоча б один крок цивілізації і культури без присутності природи неможливо, тому що взаємозв'язок природи і культури є головною сутністю людського буття.

    Для культурології важливим питанням є  не тільки визнання самого факту взаємодії  природи і культури, але й вивчення динаміки та характеру цих відносин на різних історичних етапах. Гострою науковою проблемою залишається встановлення причин благотворного та руйнівного впливу людської діяльності на природу.

    Досить  цікаві філософські роздуми щодо ролі природи в розвитку культури знаходимо у Е.Канта. Кант вбачає головні цілі природи по відношенню до культури в забезпеченні людської свободи. На його думку, мета природи відносно людини полягає в культурі, а культура, в свою чергу, повинна підготувати людину до свободи. В цій тональності Е.Кант визначає культуру як набуття розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі. В даному разі мова йде про те, що за допомогою культури людина може ставити не тільки біологічні цілі, але й надбіологічні, соціально-культурні. У кантівському трактуванні культура є результатом діяльності людей, але вона завжди знаходиться всередині природи. Він стверджує, що виявлення волі, людські вчинки, подібно будь-якому іншому явищу природи, визначаються загальними законами природи. Культура, на думку Канта, залишається останньою метою природи, вона існує всередині неї як явище в просторі і часі. Цілі, які реалізує культура, то є цілі природи.  

    3. Екологічна культура  – як складова  загальнолюдської  культури.

    Аналізуючи  вплив сучасної і історичної практики людей на природу, вчені часто висловлюють протилежні думки. Одні вважають, що прогрес цивілізації і культури посилюють руйнацію природи, створюють критичну екологічну ситуацію, що загрожує існуванню людства.

    Еколо́гія (грец. oikos — будинок, дім; грец. λογος  — наука) — один з розділів біології, який досліджує взаємовідносини між біотичними та соціальними цілісностями та їхнім середовищем.

    Екологія  вивчає взаємовідносини організмів із довкіллям, досліджує структурно-функціональну  організацію надорганізмових систем (популяцій, угруповань, екосистем, біосфери), виявляє механізми підтримання їх стійкості у просторі й часі. Сучасна екологія — складна багатогранна дисципліна, основою якої є біогеографічні знання, але яка поєднує сьогодні всі природничі, точні, гуманітарні і соціальні науки, з метою пошуків шляхів оптимального розвитку людства на максимально далеку перспективу, вироблення нових методів збереження біосфери планети.

    Термін  “екологічна культура” вперше з’явився у 20-х роках XX ст. в роботах представників  американської школи “культурної екології”.

    Представники  іншого погляду вважають, що високий  рівень культури і цивілізації не може бути причиною деградації природи. Навпаки, тільки недостатньо високий  рівень людської культури приводить  до негативного впливу суспільства на природу, не дозволяє багатьом людям сформувати гуманістичне ставлення до природи, сприйняти її не тільки як умову фізичного виживання, але і як унікальну сферу розвитку своєї мудрості, гармонії і краси. Руйнація природи не є характерною закономірністю соціального прогресу, а перш за все свідченням недостатньо глибокого рівня проникнення людини в закономірності природи, обмеженості людських почуттів щодо сприйняття великої завершеності і гармонійності природи. Стихійна руйнація природи відбувається також внаслідок нездатності людини піднятись до рівня сприйняття себе та інших живих систем як унікальних системостворюючих, взаємозалежних елементів земного всесвіту.

    Українська  екологічна культура завжди мала ряд  відмінностей. Індивідуалізм нашого народу відбилися в екологічній культурі створенням чітко регламентованої послідовності сільськогосподарських дій, системи обрядів, пов’язаних із сільськогосподарською діяльністю й аграрним календарем.

    В українському світогляді основним джерелом природних багатств є земля. Можливо, саме це екологічно грамотне ставлення до землі робило український етнос більш стійким. Негативну ж роль зіграла пасивність. Українець не поспішає розв’язувати ці проблеми, як і інші. Це пов’язано з небажанням змінювати обставини і спробами самому змінюватися в нових умовах. Із цього погляду українці не вирішували проблему аварії на Чорнобильській АЕС, а пристосовувались до неї.

    Емоційно-естетична  домінанта спричинила поетизацію української  екологічної культури: остання більше поетична, ніж наукова. Загасання багатьох екологічних рухів в Україні зумовлене тим, що заклик розв’язувати екологічні проблеми не є раціональним, а ґрунтується більше на емоціях.

    Серед перспектив розвитку екологічної культури в Україні сучасні науковці відводить центральне місце екологічній освіті.

4. Екологізація суспільної свідомості

    Важливим  чинником формування екологічної культури є екологізація людської діяльності та суспільної свідомості. Вона охоплює  усі сфери буття від духовно-теоретичної  до предметно-практичної (світогляд, науку, виробництво і т.п.). На думку Крисаченко В.С. (1996), екологізацію за своїми масштабами можна порівняти з такими універсальними зрушеннями, як, наприклад, гуманізація суспільства за часів Відродження або ж раціоналізація науки і практики Нового часу. Це об’єктивний процес розвитку цивілізації пов’язаний з гуманізацією суспільства, в ході якої формується морально-екологічний імператив та створюються умови для реалізації еколого-етичних принципів співіснування людини і природи. Таким чином, довкілля, його охорона та відтворення перетворюється в один з найцінніших вимірів існування суспільства. А людина стає головним об’єктом екологічного пізнання. Яскравим прикладом екологізації є формування і розвиток самої соціоекології спрямованої на вивчення коеволюції суспільства і природи, взаємодії цивілізації з природним середовищем, закономірностей антропосоціогенезу та екорозвитку.

    Свідомість  трактують як вищу форму найбільш загальної властивості матерії  – відображення. Вона полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності, в її конструктивно-творчому перетворенні, мисленому моделюванні подій, передбаченні їх наслідків, раціональному регулюванні та самоконтролі людської діяльності. При розгляді структури суспільної свідомості, поряд з її традиційними формами (релігійною, моральною, естетичною, правовою, політичною та ін.) виділяють також таку її сучасну форму, як екологічна свідомість.

    Російський  соціоеколог Е.В. Гірусов зазначає (1983), що екологічна свідомість – це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що відображають проблему співвідношення суспільства і природи в плані оптимального їх вирішення відповідно до конкретних потреб суспільства та можливостей природи. Досить часто, з практичної точки зору, екологічну свідомість визначають як усвідомлення людиною (суспільством) загострення екологічної ситуації та негативних наслідків розвитку екологічної кризи; вміння та звичку діяти по відношенню до природи так, щоб не порушувати зв’язків та колообігів природного середовища; сприяти покращенню та охороні довкілля заради не лише нинішнього, але й майбутніх поколінь.