Экологическая культура

    В загальному вигляді екологічна свідомість (Салтовський О.І. 1997) є відтворенням людьми екологічних умов життя та відносин між суспільством і природою у вигляді екологічних теорій, ідей, уявлень, що відображають ставлення до природи в дану історичну епоху. Тому соціальна екологія виступає теоретичним ядром екологічної свідомості. Але останню досить часто визначають як відображення соціальних та специфічних соціально-екологічних законів функціонування системи “суспільство-природа”. Екологічна свідомість відіграє в життєдіяльності суспільства наступні функції:

    - регулятивну – забезпечення наявності  певних розумних механізмів раціонального  управління взаємовідносинами суспільства і природи;

    - пізнавальну – вияснення дійсного  характеру соціоприродних відносин, причин глобальної екологічної  кризи та пошук шляхів її  вирішення в інтересах виживання  як самої людини, так і природи; 

    - нормативну – розробка на основі  пізнання закономірностей розвитку системи “суспільство-природа”, норм раціональної природо- перетворюючої діяльності;

    - прогностичну – передбачення  можливих негативних впливів  наслідків господарської діяльності  та пошук засобів їх мінімізації  або й цілковитого уникнення;

    - виховну – створення підґрунтя  для формування екологічної культури, екологічної відповідальності та  екологічної поведінки як окремих  індивідів, так і суспільства  в цілому.  

5. Екологічна  культура як діяльність

    Таким чином екологічна культура – це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться “в середині нас” і проявляється в певних діях щодо природи. Відомий український еколог Злобін Ю.А. (1998) вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати видатні твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої і викликав глобальну екологічну кризу. Недаремно в матеріалах Конференції – Ріо (1992) зазначається, що формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням людства.

    Наукове поняття “культура” довгий час  поширювалось як протилежне поняттю  “натура” (тобто природа). Але сьогодні від нас вимагається адаптувати культуру до природи у відповідності  з тенденціями розвитку цивілізації, яка бореться за виживання в умовах екологічної кризи, яку вона ж і породила.

    Російський  вчений Е.С. Маркарян вважає, що культура, з одного боку, являє результат  розвитку взаємовідносин між людиною  і природою, а з другого боку – від рівня її розвитку залежить така важлива для нас обставина, як способи і форми взаємодії людства з довкіллям. А тому він в структурі культури виділяє три підсистеми:

    1. Природно-екологічну – що відображає  адаптацію суспільства до біофізичного  оточення;

    2. Суспільно-екологічну – що відображає впорядкованість відносин між окремими елементами суспільства;

    3. Соціально-регулятивну – направлену  на підтримання самої соціальної  системи як єдиного цілого, –  що власне пояснює місце екологічної  культури в структурі сучасної  культури.

    М.Ф. Тарасенко (1985) інтерпретує екологічну культуру як своєрідний світоглядний “образ світу”, в якому відображено такий стан соціально-природних залежностей, що характеризує їх гармонійну єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності і утвердження в цьому процесі своєї власної природної самобутності.

    Екологічна  культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є за своєю суттю  своєрідним “кодексом поведінки”, що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки. За змістом її слід розглядати як сукупність знань, норм, стереотипів та правил поведінки людини в оточуючому її природному світі.

    Цікава  точка зору на екологічну культуру розкрита в праці українського вченого  В.С. Крисаченко (1996), де автор не лише знайомить читача із теоретичними засадами, але й практичними вимірами екологічної культури. Пропонується розглядати останню з двох сторін: по-перше, це – сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в системі “людина-довкілля”; по-друге, це – теоретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого чинника регуляції стану біосфери. В основі цієї екокультурної концепції покладено діяльніший підхід. Автор вважає, що це одна з методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти як причини і мотивацію людських вчинків, так і сам механізм перетворення “світу в собі” у “світ для себе”; світу натурального, природного, у світ трансформований згідно з потребами, цілями та можливостями людини.

    У цьому контексті екологічна культура є такою життєдіяльністю людини, за якої досягається адаптація (трансформація) навколишнього природного світу  до людини, а її самої – до довкілля. Тому екологічна культура включає коло питань пов’язаних з використанням людиною природи, перетворенням її у власних інтересах, а також з наслідками такої діяльності, яке найповніше виявляється у феномені природокористування. Смисловим і формотворчим ядром останнього і виступає екологічна культура як конкретно-історичне уособлення адаптивної стратегії людства.

    Тому  екокультурні норми не є чимось сталим та незмінним. Вони змінюються і розвиваються під впливом пануючого в суспільстві  способу перетворення і використання природи. А екологічна культура водночас виступає і як транслятор досвіду екологічної діяльності попередніх поколінь, і як рушій прогресу, що змушує нас сприяти створенню нового, адаптації до дійсного. В першу чергу, мова йде про створення через механізм екологізації суспільної свідомості, із застосуванням принципів екологічної етики і гуманізму, якісно нової системи засобів і дій, що сприятимуть розв’язанню проблеми глобальної екологічної кризи.

    Екологічна  культура не повинна виникати стихійно. Вона формується через спеціальні види діяльності – екологічну освіту і виховання. Саме вони дозволять сформувати особистість, якій належатиме майбутнє, вільне від екологічних проблем. Лише формування екологічно свідомої людини майбутнього з високим рівнем екологічної культури і поведінки дозволить зберегти природні умови існування цивілізації і вивести її на шлях екорозвитку.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВИСНОВКИ

    Сучасне людство повинно, мабуть, стати на шлях переосмислення свого буття  в рамках природи. Культура, яка виникла  в межах природи, не може бути ворожою  по відношенню до природи. Розумна людина, як суб'єкт культури, має всі потенціальні можливості для усунення негативних наслідків своєї діяльності по відношенню до природи. Тільки високий рівень культури гуманістичного змісту може забезпечити гармонізацію суперечностей між суспільством і природою. В історичному плані відносини культури і природи є процесом постійного олюднення природи, перетворення природи на основі біологічних та соціальних потреб людей. І чим інтенсивніше відбувається олюднення природи, тим більша відповідальність лягає на плечі людей за збереження цілісності природи, підтримки балансу в ній .

    На  сучасному етапі ні в кого не викликає сумніву те, що господарські, техногенні проблеми людської діяльності переросли  в проблему морально-етичного відношення людей до всього живого на землі. Шукаючи  для себе соціального та біологічного комфорту, вирішуючи соціально-економічні та політичні проблеми зі зброєю в руках, людина не тільки не вирішила жодного з поставлених завдань, але сама перетворилась на головну руйнівну силу на планеті. Настав час докорінної зміни самої ідеї культури. Ідея культури минулих епох базувалася на протистоянні людини і природи, на демонстрації людської переваги над природою. Культура, як унікальне явище в природі, здатна підняти людську духовність, моральну відповідальність на такий рівень, коли людство зрозуміє свою велику місію збереження життя на Землі для наступних поколінь. Одне з найбільш складних завдань, які стоять перед українським суспільством у сучасний період, — це формування екологічної свідомості населення.

    Нинішній  стан екологічної свідомості українців надто суперечливий. Дослідження виявляють у ній емоції і ґрунтовні наукові знання, міцно вкорінені міфологеми й теоретично доведені принципові положення — складові наукового світогляду та культури українців. Тому магістральним шляхом формування екологічної свідомості українців може бути шлях викорінення міфологем і збільшення частки науково доведеного, обґрунтованого знання, істинність якого підтверджено практикою. Найбільш ефективними формами його реалізації є екологічна освіта й наука, які б пояснювали і пропагували єдність природи і культури.

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛіТЕРАТУРИ

1. А.Н. Быстрова. Мир культуры. Основы культурологии. - М., 2002.

2. Гирусов Э.В., Ширкова И.Ю. Екология и культураю – М., 1989.

3. Гирусов Э.В. Экологическое сознание как условие оптимизации взаимодействия общества и природы. // Философские проблемы глобальной екологии.- М.,1983.-С. 105-120.

4. Горелов А.А. Экология: учебное пособие - М., 1998.- С.175-207.

5. И.Р.Алексеенко, Л.В.Кейсевич. Последняя цивилизация? - К.: Наукова думка, 1997.

6. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика.- К.,1996.

7. Леопольд О. Календарь песчаного графства. – М., 1983.

8. Основи екологічних знань./За ред. В.І.Поліщука, Л.П.Царика. - Тернопіль, 1994. – С. 143-147.

9. Основи соціоекології. / За ред. Г.О. Бачинського. - К., 1995.

10. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. - К., 1997.- С. 105-116.

11. Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура. – К., 1985.

12. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1992.