Гетьман П.Орлик і перша Конституція України

    «Пакти  й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» складалася зі вступної частини і 16 статей. У вступній частині обґрунтовувалася ідея самостійної і незалежної України, пояснювалися причини розриву України з Московією і прийняття нею шведського протекторату. «Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право й вольності України, викладені в договорах і в статтях». Але Московська держава «накинула невольниче ярмо на народ вільний, козацький, собою ніколи не завойований», воліла відібрати владу, міста, перетворити козаків на регулярне військо, викоренити Військо Запорозьке, стерти навіть згадку про нього з пам'яті народу. Тому гетьман Іван Мазепа, бажаючи звільнити український народ з тяжкої неволі піддався під захист Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х допоміг Богдану Хмельницькому. Військо Запорозьке ухвалило й надалі боротися з Московщиною, аби здобути бажану для України волю.

    16 статей Конституції Орлика передбачали цілу програму розбудови української державності. По-перше, проголошувалося поновлення суверенної козацької України під номінальною протекцією шведського короля. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Богдана Хмельницького. Але, як бачимо, з поля зору її творців випав західний регіон, що свідчить про відхід навіть патріотично налаштованих політиків від ідеї Богдана Хмельницького соборності Української держави в її етнічних межах. По-друге, вона спрямовувалася проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату, проводила важливі ідеї про українську державність на республіканських засадах та конституційних принципах. Законодавчою і контролюючою визначалася Генеральна Рада, гетьману надавалася виконавча влада. Було вирішено «навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала генеральній старшині...». На власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися. Генеральній Раді відводилася визначальна роль, вона мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. На місцях мали б бути свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з полковниками й контролювали б їх дії.

    Обмеження гетьманської влади стосувалися адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Усі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури. Суд повинен був вершити не гетьман (навіть справи про образу гетьмана), а Генеральний військовий суд. На чолі казни (військового скарбу) стояв виборний генеральний підскарбій, а гетьману, як і полковникам, визначалася певна частка прибутків. Обиралися також полкові підскарбії (по два в полку), які збирали податки. Отже, бачимо, що Конституція Орлика досить чітко формулювала начала представницького парламентського ладу, заснованого на демократичних засадах. Визначалися прерогативи законодавчої, виконавчої та судової влади, які є основою демократизму. Сучасні дослідники В. Смолій і В. Степанков уважають, «що Конституція передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки».

    Особливий статус в угоді відводився Запорожжю. На землях запорожців обов'язково мали бути зруйновані всі московські фортеці, повернені гарантовані їм права і вольності та міста Трахтемирів зі шпиталями для старих і хворих запорожців, а також Кодак, Келеберду, Переволочну, рибні лови на Дніпрі до Очакова і на Ворсклі. І все це — на вічні часи.

    Значна  увага в Конституції приділялася соціальним низам – рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт та всіляких здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він мав також піклуватися про утримання козацьких вдів і сиріт. Такої уваги соціальному захисту низів козацтва й посполитого селянства не знала історія жодного гетьманства, включаючи й Богдана Хмельницького.

    Однак Конституція Пилипа Орлика залишалася лише політичним документом, вона ніколи не діяла в Україні. Козацька еміграція після підписання Прутського миру (1711) втратила надію повернутися в Україну, а після Ніштадського миру (1721) про це взагалі не могло бути й мови. Конституція втратила свою силу як юридичний акт навіть в емігрантських колах. 

    ІV. Після 1709 р. розпочався період інкорпорації Української держави Російською імперією. Чітко окреслилася тенденція до наступу на державну автономію Гетьманщини. Призначений Петром І російський резидент;«біля гетьмана» стольник Ізмайлов крім звичайної інструкції щодо обмеження влади гетьмана і вольностей козацьких отримав і таємну, яка, серед іншого, зобов'язувала його уважно наглядати за діями гетьмана, старшин та полковників і перешкоджати їм підтримувати відносини зі «зрадниками козаками». Окрім того, російський уряд активно використовував політику розпалювання в середовищі еліти чвар та взаємних доносів. Київський воєвода Д. Голіцин говорив: «треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковником не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті». Отже, політика «розділяй і володарюй», що сіяла розбрат і недовіру в українському суспільстві, також створювала для П. Орлика перешкоди в піднесенні справи української державності.

    В обстановці політичної непевності П. Орлик  звернувся до європейських урядів з маніфестом (написаним, очевидно, в квітні 1712р.), де пояснював «мотиви, котрі привели нас в турецьку державу» і «...змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя». Одночасно ним було написано «Вивід прав України» («Дедукцію»), що мала б бути віддрукованою для широкого розповсюдження. У ній Орлик доводив, що Україна за часів Хмельницького відвоювала власну державність, що «московський двір належить уважати за узурпатора України» і що «гетьман Мазепа за допомогою шведського короля повернув Україні те, що їй належало». У цьому ж документі ми маємо викладені Орликом основні статті міжнародного договору 1708 р. Мазепи й Карла XII, який забезпечував суверенітет України (зміст цього договору зберігся тільки у «Виводі прав...», а винайшов цей документ уже згадуваний І. Борщак в 20-х рр. XX ст.). Орлик сподівався, що європейські держави допоможуть йому відвоювати незалежність України. Але біда Орлика-гетьмана була в тому, що всі його намагання піднести справу творення незалежної України падали на несприятливий грунт.

    Надії П. Орлика розпочати практичне втілення державотворчої ідеї з Правобережної України теж згасають. Послані ним наприкінці 1712 р. на Правобережжя козацькі підрозділи не змогли протистояти наступу польських військ і зазнали поразки. Змушений знову під тиском Порти послати на початку 1713р. війська на правий берег на чолі з Д. Горленком, він домагався від султана перетворення Правобережної України на самостійну, ні від кого не залежну державу. Тут на підконтрольній козакам території почали діяти статті Конституції П. Орлика. Проте за укладеним у червні 1713р. Адріанопольским договором між Росією і Польщею за поляками визнавалося право на володіння Правобережною Україною. Звідти були виведені російські війська, розпочалася нова хвиля переселення жителів Правобережжя на Лівобережжя. Орлик ще раз, у серпні 1713 р., зробив спробу звільнити Правобережжя від поляків та встановити там козацькі інституції. Натомість він погоджувався, намагаючись порозумітися з Річчю Посполитою, на автономію Гетьманщини в її складі. Але й цим планам П. Орлика не судилося здійснитися. Спочатку Польща й кримський хан стали на перешкоді, а згодом за укладеним 22 квітня 1714 р. договором між Польщею і Портою Правобережна Україна визнавалася складовою частиною Речі Посполитої. Відтак польські війська перейшли до нового наступу і до кінця 1714 р. ліквідували козацький стан і всі осередки української державності, хоча козаки вперто трималися рідної землі, не бажаючи поступатися Польщі. Ще раніше, після ратифікації Прутського договору між Польщею й Росією від 5 квітня І712р. Лівобережна Україна з Києвом та його околицями залишилася за Росією. Це означало повний крах планів П. Орлика та його соратників щодо возз'єднання козацької України в межах суверенної держави. Україна залишалася розділеною. За цих обставин Орлик з Карлом XII вимушені були виїхати до Швеції. Отже, потрапивши у вир політичної боротьби Росії, Порти, Криму, Речі Посполитої та Швеції, П. Орлик не мав сил спрямувати розвиток подій на користь української справи й об'єднати Правобережжя, Лівобережжя, Слобідську Україну та Запорозьку Січ в єдину, сильну Українську державу з гетьманом на чолі. Таким чином підводилася риска під бендерівським періодом життя й діяльності Орлика. Відтепер він уважав можливим досягти мети, залучаючи європейські держави — Францію, Австрію, Саксонію, Швецію, Польщу та Туреччину — до створення антимосковської коаліції. Орлик дипломатичне використовував суперництво на європейському континенті і, в залежності від змін політичної та військової ситуації, вибудовував політику союзів з цими державами. Йому вдалося майже три десятиліття вводити українське питання в контекст європейської політики, і воно опинялося в колі політичних прагнень великих держав.

    Не домігшись активної підтримки Швеції (Карл XII в той час вів сепаратні переговори з Петром І), Орлик виїхав до Західної Європи, де зустрівся з рядом впливових державних діячів. Але сподівання створити антиросійську коаліцію не здійснилися: Англія, Австрія та Польща відійшли від антимосковської політики і Швеція залишилася в ізоляції і мусила залагодити стосунки з царем. Небезпека створилася і для Пилипа Орлика: на нього цар улаштував полювання. Тільки дякуючи своїм родинним (хоч і дуже далеким) зв'язкам, він уникнув арешту. Його далекий родич барон Орлик клопотався перед цісарем про врятування життя йому і його родині. У безпечне місце Орлик виїхав у березні 1721 р., але це тривало недовго. У квітні 1721 р. помер його покровитель барон Орлик, під тиском російського уряду цісар відмовив йому в притулку, й Пилип Орлик переїхав у Польщу до Кракова, хоча міністри цісаря радили йому виїхати звідси в безпечніше місце. «Я став позорищем світові й людям, переїжджу з місця на місце, для безпечності під прибраним ім'ям»,— з гіркотою говорив він про цей час.

    Заключення миру між Росією та Швецією, зростаюча залежність Польщі від Росії, нові комбінації політичних сил у Європі позбавляли Орлика грунту під ногами. Його наміри знову зазнали краху. До цього додавалася неймовірна матеріальна скрута. Гетьман зізнавався, що іноді не було коштів купити «ні хліба, ні дров, ні світла». 

    V. В 1722 р. Орлик подався на схід, до Порти, де отримав від турецького уряду право на мешкання в Салоніках. Свою сім'ю, дружину й дітей, він перевіз у Краків, де для їх безпеки влаштував у двох монастирях. Дванадцять років Орлик прожив у Салоніках, що було по суті засланням. Тут він втратив сина Михайла. Єдине, що живило його,— це можливість займатися інтелектуальною працею. Тут він створив свої політико-теоретичні розробки, вів листування із Січчю, Портою, ханом, представниками шведського й англійського урядів, приймав численних відвідувачів з України. Неабияку зацікавленість виявив Орлик у цей період життя до богословських проблем, зокрема доводив необхідність вільної сполуки православних і католиків.

    Обрії нових перспектив з'явилися в  житті Орлика в кінці 20-х — сер. 30-х рр. XVIII ст. Династичні зміни в Польщі, навколо яких оберталися політичні устремління ряду західних країн і Росії, відкривали, здавалося, перспективу повернення Орлика до активної діяльності на терені України. Франція домагалася від Порти оголошення війни Росії і згоди на повернення Орлика до Запорозького Війська. Обіцяв приєднатися до цієї справи і кримський хан. Але знову для Орлика сталися непередбачувані події: запорозькі козаки влітку 1734р. покинули Олешківську Січ на землях хана, повернулися під владу Росії, де заснували Нову Січ на річці Підпільній.

    Повернення  запорожців під владу Москви П. Орлик уважав великою помилкою. У листі до них він закликав «не вірити жодним обіцянками Москви, не переходити на той бік... доки наша Вітчизна... не здобуде своїх колишніх прав і вольностей і не звільниться з-під нестерпного московського ярма». Нагадував Орлик і про присягу, яку вони приймали разом з Мазепою, аби домогтися незалежності України. Автор нагадував про гіркий досвід Хмельницького, коли царизм знехтував договором з ним, а після поразки гетьмана Мазепи знищував автономію України. Гетьман нагадав про загибель десятків тисяч козаків на будівництві фортець у Петербурзі, на Каспійському морі й Ладозькому каналі в 1721— 1725 рр., про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії, про розправу з гетьманом Полуботком і старшиною в 1724р. за те, що воліли відстояти права України. Завершуючи листа, Орлик застерігав запорожців, що коли вони не використають цього історичного моменту для звільнення своєї Вітчизни, то ніколи вже не дочекаються своєї свободи.

    Запорожці в листі-відповіді Орлику вважали неможливим залишитися під ханським протекторатом через великі кривди, що чинили їм татари. Вони доводили гетьману, що якби пішли за ним і ханом, то як і в минулі роки, до вічної неволі потрапила б велика кількість жителів України і було б «пролиття безневинної крові й мали б ми вічне прокляття...». Закликали запорожці до себе й Орлика, сподіваючись на царське помилування.

    Отже, палкі звернення до козаків відгуку  не знайшли. Гетьман-емігрант, відірваний від реального грунту, позбавлений інформації про реальне життя в Україні, по суті втратив свій вплив на козаків. Стався остаточний розрив. Відтак, радикально змінилося становище гетьмана. Чи можна було вважати його, без збройних сил, за умови відмови козацтва в підтримці в майбутньому, головою окремої держави? Питання зайве.

    Але Орлик не відійшов зовсім від політики, проте це вже була інша площина діяльності. Він став дорадником у справах Східної Європи, хоча остання когорта, дві тисячі відданих йому козаків, залишалася з ним. До нього прибув навіть Сава Чалий після придушення гайдамацького повстання на Правобережжі. Але не маючи матеріальних засобів утримувати навіть це невелике військо, «у страшному горі гетьман розпустив свій військовий загін».

    Певний  оптимізм і омріяні сподівання знову пробудилися в Орлика із середини 30-х рр., коли спалахнула російсько-турецька війна та виникли надії на створення східноєвропейської коаліції і порозуміння із запорозькими козаками. Переїхавши у 1739 р. до Ясс, ближче до кордонів України, він посилає листа на Січ, де знову закликає до визволення України від «мучительного московського підданства». Гетьман закликав зважити на ридання матерів, батьків, сестер і братів своїх нещасної матері України. Надійною підтримкою гетьману став його син Григорій, який виступав з проектами нової антимосковської коаліції, намагався прилучити на користь української нації уряди Швеції, Туреччини, Польщі, Прусії, Криму. Але перед ними вже була глуха стіна. Україна опинилася поза епіцентром політики західних держав на Сході. Туреччина й Росія підписали у 1740 р. мир, отже, проблематичною ставала будь-яка підтримка української справи Портою. Невдача Швеції у російсько-шведській війні 1741 р. ускладнила й без того непросте становище гетьмана. Уряд Туреччини наполягав на виїзді його з Бухареста до Андріанополя через побоювання конфлікту з Росією. Сам Орлик клопотався про повернення до Ясс, де, нарешті, вже на схилі літ, після двадцятилітньої розлуки, сподівався об'єднатися із сім'єю — з дружиною і донькою, які важко жили в цей час у Станіславі. За допомогою французького й шведського урядів Орлику вдалося-таки осісти в Яссах, але на самоті; тут через декілька місяців, 24 травня 1742 р., він і помер.