Гетьман П.Орлик і перша Конституція України

Міністерство  освіти і науки  України 

Кафедра історії і права 
 
 
 
 

Наукова студентська робота

за  темою:

«Гетьман П.Орлик і перша Конституція України» 
 
 
 
 
 

      Виконала:   

Перевірила:  
 
 
 
 
 

ЗМІСТ

Вступ            3

І. Українські гетьмани як носії ідеї незалежної самостійної України. 4

ІІ. Деякі сторінки біографії  та життєвого шляху  гетьмана П.Орлика. 5

ІІІ. Конституція П.Орлика.                7

IV. Боротьба П.Орлика за відтворювання незалежності України.               9

V. У турецькому засланні. Листування П. Орлика. Остаточний розрив з козаками.                             11

Заключення                   14

Додатки. Документ. Присяга  гетьмана Орлика.             15

Література                   15 
ВСТУП

      Основний  зміст історії  є далеко не повним без присутності в ній людини з її запитами та інтересами, думками, віруваннями, страхами, сподіваннями, приватним життям і життям у колективі. Те, що складає саме життя людини, відсутнє на сторінках наших книг і підручників.

      Смолій  В. А.

    Складною, тяжкою, підчас трагічною і водночас славною, героїчною є історія України. Протягом багатьох віків у кривавій борні проти численних нападників українському народові доводилося відстоювати своє право на Історичне існування, на свою національно-релігійну й державну незалежність. Видатний український письменник і політичний діяч В. К. Винниченко у своєму щоденнику в травні 1918 р. писав: «...до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, росіян, татар, шведів. Уся історія... безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування...».

    Довгий  час український народ не мав свою історію. До 1917 року історія України розглядалася як «епізоди» історії Російської імперії, а за радянської влади — як частина історії СРСР.

    Нарешті, 16 липня 1990р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

    24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР проголосила Україну незалежною демократичною державою.

    Тепер після проголошення суверенітету й незалежності України найнагальнішою потребою є ознайомлення небайдужого громадського загалу з фактами вітчизняної історії, котрі містять у собі заряд високої духовності, формують патріотичну свідомість, вчать зразкам служіння батьківщині, народові. Нинішнє покоління мусить знати правдиву історію, шанувати минуле своєї землі, пам'ять про своїх пращурів. Слід пам'ятати слова великого українського поета Максима Рильського про те, що «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, хто не шанує людей свого народу, той сам не годен пошани».

     І.  Українські гетьмани завжди були носіями ідеї незалежності самостійної Української держави. Слід відзначити, що в процесі формування гетьманської влади та української державної інституції в назву «гетьман» до 1648 р. вкладалося поняття найвищого військового керівника. Зокрема, відомий український Історик Михайло Грушевський називає першими гетьманами тих козацьких керівників, які діяли із сер. XVI ст. Серед них першим є Дмитро Вишневецький, який прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд. У сер. XVI ст. він побудував замок — фортецю на Малій Хортиці.

    З появою у 70-і рр. XVII ст. реєстрового козацтва започатковано офіційно термін «козацький гетьман», або «гетьман Запорозького Війська». Серед них Михайло Дорошенко, Петро Сагайдачний та інші керівники великих козацько-селянських повстань 30-х рр. XVII ст.— К. Косинський, С. Наливайко.

    Гетьмани присвятили своє життя боротьбі за визволення вітчизни від чужоземного панування, за втілення ідеї незалежної, самостійної Української держави, про яких так суперечливо, навіть полярно, судили в різні часи нащадки. Серед них: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, якому довелося діяти в еміграції, Кирило Розумовський та ін.

    Можна вважати, що корені сучасної незалежності України певною мірою лежать у великій ідеї українських гетьманів, кожен із них — це особистість свого часу, але всіх їх спіткала трагічна доля.

     Серед гетьманів  України Пилип Орлик посідає особливе місце. Обраний гетьманом на чужині, він став гетьманом-емігрантом, гетьманом-вигнанцем, що понад тридцять років поневірявся по світу. П. Орлик як гетьман продовжив справу гетьмана Мазепи та, вочевидь, багатьох гетьманів-попередників, починаючи з Б. Хмельницького, що плекали ідею української державності й боротьби за неї.

    Постать П. Орлика уособлює великого патріота України, що намагався піднести українську національну ідею у світі: суверенної, вільної, єдиної України на нових засадах конституційної, демократичної, правової держави як спадкоємниці попередніх державних утворень в Україні. П. Орлик усвідомлював, що вибороти вільну Україну можливо лише за умови зовнішньополітичного союзу, яким міг стати протекторат Швеції, Туреччини, Польщі чи Франції.

    На  жаль, до останнього часу Пилипу Орлику давалася лише негативна оцінка. «Зрадник» — цей штамп панував в офіційній дореволюційній історіографії. Радянська історична наука згадувала його ім'я лише в контексті критики «націоналізму». Навіть найкращі представники української історіографії оцінювали діяльність П. Орлика по-різному. Поруч із визнанням Орлика як «останнього і найліпшого із яскравих мазепинців» йому відмовляли в ролі політичного діяча. Вперше по-новому, як національного героя, в 20-х рр. XX ст. висвітлив постать гетьмана-вигнанця український історик Ілько Боршак, сам емігрант з України. 

    ІІ. Народився П. Орлик 11 жовтня 1672 р. в селі Кочуті на Віленщині. Здобув досить гарну освіту — спочатку у єзуїтській Віденській Академії, а після переселення сім'ї в Україну — в Києво-Могилянській академії, яку закінчив у 1694 р. Працював консисторським писарем Київської митрополії, що незаперечне свідчить, що того часу П. Орлик був православним, хоча в еміграції у 1721 р. він стане уніатом.

    У літописі Самійла Величка під 1702 р. про П. Орлика згадується як про мудрого, проте ще недосвідченого канцеляриста. Але гарна освіта, природні обдарованість і такт досить швидко наблизили П. Орлика до найвищої після гетьмана посади генерального писаря. Разом з кар'єрою зросли його матеріальні статки: села, землі, млини, ліси в Ніжинському, Стародубському полках, рангові маєтності під Гадячем. Одруження з дочкою полтавського полковника Павла Герцика Ганною додало до його володінь землі на Полтавщині.

    Просування  щаблями кар'єри збагачувало П. Орлика дипломатичним досвідом, формувало  якості політичного діяча. Водночас особисті й професійні риси П. Орлика швидко наблизили його до І. Мазепи, зробили довіреною особою гетьмана. Прекрасно розуміючи міру ризику через залучення до планів Мазепи, Орлик став гетьману надійною опорою — вів таємне листування, брав участь у нарадах. За його словами. Мазепа відкрив генеральному писарю свої плани щодо Швеції у вересні 1707 р. А у жовтні 1708 р., коли Мазепа зі старшиною, скарбом і військом прибув до табору Карла XII, разом з ним був і генеральний писар Пилип Орлик. Залишаючи столицю Гетьманщини Батурин, він сказав дружині, що Мазепа «сам згинет, й нас погубит» («что й исполнилося», напише пізніше Орлик в одному з листів). Але ж до «зради» Мазепу призвело зіткнення інтересів України й московського уряду. Порушення інтересів українського народу і, зокрема, козацтва штовхнули Мазепу і мазепинців до «зради» цареві й пошуків протекції шведського короля. Зауважимо, що тоді мазепинці поставили на карту всі свої життєві блага в ім'я неясного майбутнього своєї батьківщини.

    Поразка у Полтавській битві стала чорним днем як для старого гетьмана, так і для всіх його однодумців. Орлик, його дружина й родичі Герцики подалися за гетьманом у вигнання, без перепочинку долаючи далекий і небезпечний шлях, «дикі околиці, куди ледве чи ступала коли польська або українська нога...». Пізніше Орлик з жахом згадував; «Я через ті пусті поля... ішов до Очакова і потім до Бендер у товаристві свідомого провідника, що належав до запорозького війська, і він дивився на небесні світила і, все визначаючи напрям, диригував нашу дорогу. Ледве протягом двох тижнів зміг нас перевести через ту пустелю, хоч як ми прискорювали похід, щоб уникнути погоні».

    Не  вагаючись, Пилип Орлик поставив на карту свій матеріальний статок і втратив його заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну Українську державу. Сам Орлик свідчив, що «все мои животи в 30 возах с сребром й с грошми над Днепром пропали». Його дружина, рятуючись від кари Петра І, змогла зберегти лише одну шкатулку з листами Мазепи до Станіслава Лєщинського, трьома царськими грамотами у справі Кочубея та Іскри і «клейнотами жони моей й килка тьісяч червоних».

    Турки прийняли втікачів, призначивши місцем проживання Бендери, куди ті прибули 1 (10) серпня 1709 р. Ситуація ускладнилася зі смертю І. Мазепи в ніч з 21 на 22 вересня. Козацтво було збентежене й налякане непевним майбутнім. Перед ним і старшиною, перш за все, постала ціла низка питань- Які державницькі завдання мали бути вирішені й могли бути вирішені в еміграції? Кого обрати гетьманом? Нарешті, треба було вирішити долю державного й приватного скарбів Мазепи. Гетьман не залишив ніяких розпоряджень щодо скарбів, як і не дав рекомендацій про кандидатуру майбутнього гетьмана. На думку шведського короля й емігрантів найбільш вірогідним претендентом на гетьманство мав стати Андрій Войнаровський, найближча до Мазепи особа, племінник (власних дітей у гетьмана не було), що разом з ним у складі гетьманського війська пішов у вигнання. Проте легковажний та пожадливий Войнаровський забрав усю казну та дорогоцінності, але обійняти посаду гетьмана не хотів, оскільки в умовах емігрантського життя гетьманство обіцяло бути обтяжливим і докучливим. Як свідчив П. Орлик, А. Войнаровський забрав 180 тис. дукатів, більше ніж на 200 тис. ріксдалерів військових клейнодів, діамантовий письмовий прибор на 20 тис. і шаблю, оздоблену діамантами, на 10 тис. ріксдалерів та інші коштовності. Орлик зазначав, що «він несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить до всього війська...», що «на це не мав права навіть син гетьмана згідно звичаю і давнього Закону, котрий міг отримати лише якусь частку згідно прилюдної ухвали запорозького війська».

    Отже, козацтво й старшина залишилися на чужині без коштів. Тому не дивно, що Пилип Орлик, якому запропонували гетьманську булаву, вагався, адже гетьманство в умовах еміграції вимагало значних коштів як для облаштування козацького війська, так і для зовнішньополітичної діяльності. При цьому Войнаровський, аби відвести від себе нарікання за відмову від гетьманства, обіцяв Орлику виплатити 3 тис. дукатів, а кошовому К. Гордієнку 200 дукатів за схилення козацтва до цього вибору. Обрання гетьмана відбулося 5 квітня 1710 р. на загальній Раді під Бендерами в присутності всієї старшини, реєстрового козацтва, запорожців, через цілих півроку по смерті Мазепи. На Україні Петро І вже затвердив гетьманом І. Скоропадського. Старшина в Бендерах не визнала його гетьманом, сподіваючись на перемогу Карла XII та повернення назад в Україну й перевибори гетьмана.

    Пізніше П. Орлик писав, що Войнаровський своєю відмовою штовхнув його в безодню, яка означала для нього та його родини матеріальну руїну — «не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Дійсно, ставши гетьманом, Орлик приніс у жертву патріотичній меті своє приватне життя. Але це писалося в 1719 р. у Швеції, коли гетьман потрапив у лещата злиднів, відчував себе тягарем для королівського шведського двору. Очевидно, що ці зізнання Орлика дали підставу автору «Истории Русов» — славнозвісної пам'ятки української історіографії — стверджувати, що Орлика проголосили гетьманом шведський король і Порта. Але цей висновок неправомірний. Карл XII на раді не був і лише як протектор України затвердив це обрання. Безперечним є й те, що генеральний писар Пилип Орлик був найвидатнішою особою серед козацтва в Бендерах. Він стояв дуже близько до Мазепи, був його однодумцем, був причетним до всіх справ української дипломатії, як ніхто розумів потреби української політики в той складний для України час. Відомий український історик-емігрант О. Оглоблін влучно зауважив, що обрання Орлика гетьманом було щасливим для української справи: «Бо відтоді до самого скону.. гетьман Пилип Орлик віддав... усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації і української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства». 

    ІІІ. При обранні нового гетьмана того ж дня між ним, старшиною і козацтвом була укладена угода про взаємні права й обов'язки. Документ мав назву «Пакт й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Оскільки в угоді обґрунтовувався державний лад України, то її справедливо вважають в історіографії українською Конституцією і у вжитку затим вона мала назву «Конституція Орлика», або «Бендерська Конституція». Водночас її можна вважати колективним виявом української політичної думки, підсумком дискусій трьох українських політичних сил — гетьмана, старшини, запорожців. Договір був розрахований на те, що він діятиме в Україні як правовий акт після повернення емігрантів.