Переферійні пристрої пк

Я не можу бути з тобою,

Бо це — Життя —

А з нашим — скінчилось усе —

Лежить, мов старе взуття.

Ризничий до комірчини

Забрав під замок

Наше життя — як чашку —

Порцеляни шматок [12,90].

      Американська поетеса вигадлива у створенні психологічних відчуттів, точна в передачі непевних передчуттів, емоційної напруги, страху, скорботи, жаху, болю втрати. Вона переконана: страждання — талант, необхідний поетові. Вміння глибоко відчувати — прикметна риса ліричної героїні, протиставленої одноманітному, неемоційному життю довколишнього обивательського середовища.

      В основі метрики поетеси прості ямбічні розміри англійських релігійних гімнів, дитячих віршиків, пісень, балад. Улюблений розмір – ‘’ common meter’’, у якому чергуються восьми- й шестистопні рядки з найпростішою схемою рими. Поетеса використовує й інші, трохи ускладнені гімнові форми, але їх можна звести до аналогічної основи.

2.2. Унікальність  поетичного доробку.

     Знайомлячись  з повним зібранням лірики Е. Дікінсон (1775 творів), переконуєшся, що тільки близько  десятої її частини є справжніми витворами мистецтва, а 25-50 з них можна зарахувати до шедеврів. Це невеликі вірші, що вражають красою форми і багатством думки.

     Її  поетична техніка - це тільки техніка  Емілі Дікінсон. У чому ж полягає  її специфіка? Перш за все, в лаконізмі, який диктує пропуск сполучень, урізані рими, скороченні речення. Своєрідність позначається і в винайденій поетесою системі пунктуації - в широкому використанні тире, які підкреслюють ритм, і заголовних букв, що виділяють ключові слова і підкреслюють сенс. Ця форма породжена не невмінням писати гладко (у Дікінсон є і цілком традиційні вірші) і не прагненням виділитися (вона писала виключно для себе і для Бога), а прагненням виділити саме зерно думки - без лушпиння, без блискучої оболонки. Це теж своєрідний бунт проти модних тоді словесних "завитків" [13,243].

     Форма віршів Дікінсон природна для неї  і визначається думкою. Більше того, її неповні рими, неправильність стилю, судомні перепади ритму, сама нерівність її поезії сприймається нині як метафора оточуючого життя і стає все більш актуальною. Власне, час Емілі Дікінсон настав лише в 50-70-ті роки XX століття, коли одним з найважливіших напрямків в американській поезії стала філософська лірика, наповнена складними духовними і моральними колізіями, і коли новаторський і вільний стиль автора перестав шокувати вже привчений до дисонансів слух співвітчизників.

     Емілі Дікінсон варіює в своїй творчості  декілька основних тем, і її твори  можна розділити на 4 групи. Першу  складають вірші, в яких йде мова про принципи її художньої творчості (стратегія думки, втілення її в слові, співвідношення «периферії» і «центру» в ієрархії важливих поетичних тем) і про сприйняття поетесою світу, тобто про те, що в цьому світі є для неї поетично цінним. Вона пояснює читачеві, які вірші їй хочеться писати і як їх потрібно сприймати. З останнім пунктом її естетичної теорії - художнім сприйняттям - пов'язана друга група віршів, присвячених природі. У найпростіших з них робиться спроба охопити все різноманіття природних форм і явищ; коли з'ясовується, що це практично неможливо, вона створює цикл більш складних творів про зникнення цих форм; далі, відкривши для себе, що головна властивість матерії - рух, вона пише ряд оригінальних віршів, в яких природа представлена як процес .

     Якщо  оточуючий світ ухиляється від поета, Дікінсон повертається до своєї єдиної реальності - внутрішнього світу, про що свідчить третя група її віршів, де знайшли втілення два полюси людських емоцій - екстаз і відчай, які виявляються більш поетично продуктивними, ніж помірні почуття.

     Нарешті, оскільки екстаз і відчай невіддільні  від духовних прагнень особистості  та її очікування невідворотного кінця, вони неминуче вводять у творчість  Дікінсон ще одну тему - надію людини на безсмертя, і вірші цього розділу  складають вершину творчості поетеси.

     Можливо, про події, що відбувались за стінами  дома на Мейн-Стріт, так ніхто б  і не довідався, якщо б 15 квітня 1862 року Томас Хіггінсон, відомий в той час літератор і критик, не отримав дивного листа з не менш дивними віршами:

Наші нові руки 
Відпрацювали кожний прийом 
Ювелірної тактики 
У дитячих іграх з піском. [5,97]. 

     І манера листа, і манера віршів вразили  знаменитого літератора, але й  примусили замислитися. Він відчув непідробну щирість та силу цих віршів, але з іншого боку, його шокувала їх «хаотичність та несумлінність» її віршів. Критик чесно відповів, що вірші «живі», але публікувати їх поки що не варто.

     Те, що не сподобалось Хіггінсону, сьогодні видається причіпками сноба до провінційної дівчини. Однак не варто забувати, що це була середина ХІХ сторіччя, коли в поезії панували класицизм та жорсткі канони. Якщо канони й порушувались, то, принаймні, це не повинно було робитись настільки демонстративно. У Дікінсон канони порушувались випадково, і було незрозуміло, це свідомий метод або така собі поетична хаотичність.

     Сучасного читача при знайомстві із віршами  Емілі вражає зовсім інше. Зокрема, мова йде про її пунктуацію, яка  нагадує нам стиль Марини Цвєтаєвої.

«Дважды жизнь моя кончилась – раньше конца –

Остается  теперь открыть –

Вместит ли Вечность сама

Третье  такое событье –

Огромное  – не представить себе –

В бездне теряется взгляд.

Разлука – все – чем богато небо –

И все  – что придумал ад». [6,83]

     Але у віршах американської поетеси  присутня та ж сама емоційна поривчастість та така сама кількість тире, як і в віршах Цвєтаєвої. Якщо навіть для російської мови таке надмірне вживання тире вважалось оригінальним прийомом, то що вже казати про англійську мову, де цей знак пунктуації ніколи не був особливо популярним.

     Але, ані тире, ані навіть постійне написання слів із великої літери (не тільки іменників, але й деяких дієслів та прикметників) не настільки шокувало Хіггінсона, як вільне використання розміру, рими та вживання слів. «Гнучкість» слов’янських мов не дає нам у повній мірі відчути, наскільки Дікінсон порушувала жорстку англійську схему побудови речень (підмет-присудок-доповнення-обставина. І, нарешті, усі ці «вольності» використовувались в доволі банальній формі, засновані на розмірі англійських церковних гімнів:

«Я ступала с доски на доску –

Осторожно – как слепой – 

Я слышала  Звезды – у самого лба –

Море  – у самых ног.

Казалось  – я – на краю – 

Последний мой дюйм – вот он… 

С тех  пор у меня – неуверенный шаг 

Говорят – житейский опыт». [6,104]

     Не  дивлячись на провінційність і зовнішнє смирення, як поет Емілі Дікінсон виявилась  норовливим «міцним горішком». Критику  відомого літератора вона вислухала  з покорою, але до його порад не дослухалась. Вона продовжувала писати так, як вважала за потрібне, як відчувала, і інакше не могла.

«Ночной восторг не так уж плох,

Босая – так пиши.

Опять застал меня врасплох

Восход  моей души.

Как повторить  его суметь:

Не подогнать  – скорей!

…Он приходил почти как смерть

За матушкой моей…».[9,157]

     Однак до однієї поради Хіггінсона Емілі  все ж таки дослухалась. Поетеса  так і не виявила бажання бути надрукованою. За життя було опубліковано тільки сім її віршів, які разом  з тим були надруковані анонімно, без гонорару та проти її бажання. До того ж, готуючи до друку вірші, Хіггінсон не втримався від того, щоб виправити в них так звані «помилки» (в оригінальному вигляді вірші Дікінсон були опубліковані тільки в 1955 році).

     Ставлення Дікінсон до публікації віршів мало більше, ніж принциповий характер. Недарма вона називала книговидавництво «аукціоном людського розуму», творчість для неї була вищим таїнством, а хіба за таїнство можливо отримувати гроші, а тим більше заробляти ним на життя?

Публикация  постыдна.

Разум - с молотка!

Скажут - бедность приневолит

Голода  аркан.

Что ж - допустим. Но уйти

С чердака  честней -

Белым - к белому творцу -

Чем продать  свой снег.

Мысль принадлежит по праву 

Лишь  тому - кто мог

Дать  ее небесной сути

Телесный  аналог.

Милостью: торгуй господней 

Ссуда - под процент -

Но не смей унизить 

Гений Ярлыком цены.[5,89]

     Ця  позиція, побудована на певному максималізмі, тим не менш, не свідчила ані про провінційну скромність, ані про творчий перфекціонізм поетеси. У всіх її віршах явно присутні і серйозне ставлення до свого дарування, і ясне усвідомлення величності свого призначення. Саме це ясне усвідомлення, як не парадоксально, і дозволили Дікінсон творити, не хвилюючись про подальшу долю своїх творів. Якщо на вірші очікує слава – вони отримають її, не дивлячись ні на що, вважала поетеса, а якщо ні – то жодні багатотомні видання не допоможуть.

     На  цьому «дивацтва» Емілі не завершились. Не дивлячись на те, що середа та оточення Дікінсон не балували її різноманітністю, вона пішла далі в своєму «відході»  від світу – вона свідомо обирає добровільний відлюдницький спосіб життя в будинку батька. Це було б легко пояснити душевною хворобою, але ані в своїх листах, ані в бесідах Емілі зовсім не нагадує стару діву, що впала в маразм. Навпаки, люди, що спілкувались із нею, дивувались, звідки в цієї жінки, яка майже ніколи не залишала свого маленького світу, стільки живого розуму, іноді навіть надмірно. «Я ніколи не спілкувався з ким-небудь, хто б настільки сильно поглинав мою нервову енергію. Не торкаючись, вона буквально викачувала її з мене», - писав Хіггінсон своїй дружині про Емілі [3,354].

     Саме  ця надмірна напруга та інтенсивність  переживань переповнюють вірші Дікінсон, піднімають їх до висоти справжньої поезії, піднімають над тими нетворчими умовами, в яких виросла поетеса. Недарма сама вона постійно порівнювала натхнення із ударом блискавки.

Нарастать до отказа как Гром

И по-царски рухнуть с высот -

Чтоб дрожала Земная тварь -

Вот Поэзия в полную мощь  

И Любовь -

С обеими накоротке -

Но одну мы знаем в лицо.

Испытай любую - сгоришь!

Узревший Бога - умрет.

Мы не знаем - как высоки -

Пока не встаем во весь рост -

Тогда - если мы верны чертежу -

Головой достаем до звезд.

Обиходным бы стал Героизм -

О котором Саги поем -

Но мы сами ужимаем размер

Из страха стать Королем. [9,48]

     Жінка з такою загостреною чуттєвістю не могла не пережити сильного кохання. Любовної лірики в творах Дікінсон небагато, як для жінки, але вся  вона чудова. Дослідники творчості  поетеси тільки припускають можливих адресатів її любовних віршів, точно визначити їх неможливо.

     Найбільш  ймовірним «претендентом» вважають пастора Чарльза Уордсворта, з  яким Дікінсон познайомилась в 1855 році в Філадельфії, мандруючи до Вашингтона до свого батька конгресмена. В майбутньому вони довго листувались, вона називала його «найдорожчим земним другом». Вважають, що саме від’їзд Уордсворта до Каліфорнії призвів Дікінсон до внутрішньої кризи та її відлюдництва.