Найбільш  популярною ранньою теорією, що пояснює  це добровільне самітництво, було сентиментальне кліше: розбите серце. Молодша сестра Емілі, Лавінія, це заперечувала: «Емілі ніколи не знала ніяких любовних трагедій». Тим не менш, існують деякі збережені чернетки бурхливих і пристрасних листів, написаних наприкінці 1850-х і на початку 1860-х рр. Ці листи були адресовані безіменному «Вчителю» (або «Наставнику»), і лише підсилили ці чутки. Гордон вважає, що «Учитель» був здебільшого, якщо не в цілому, хвилюючою фантазією Емілі, але точні дані про це невідомі.

     У ці роки Емілі шукає порятунку  від депресії в щирій - з її боку - дружбі зі Сьюзан, дружиною Остіна, але та часто буває холодною і замкненою. І тим не менш Сьюзен була конфіденткою, близькою людиною для Емілі і незамінною підтримкою. Емілі мала потребу в друзях, але обирала їх дуже обережно.

     У 50-х роках вона починає регулярно і серйозно писати вірші - правда, дуже традиційні. Однак протягом наступних 10 років Емілі відпрацьовує власний стиль, унікальний для тієї епохи: короткий рядок, який часто розбивається тире, відсутність заголовків, малі літери і так звані «напіврими»:

“Надія” — щось пернате 

 На сідалі в душі —

 Співає  пісеньку без слів 

 Всі  дні і ночі всі. [11,163].

      У 1855 р. Емілі з сестрою та матір'ю відвідує Вашингтон, а потім на два тижні їде до Філадельфії - провідати рідню. Там Емілі знайомиться з Чарльзом Уодсвортом, знаменитим священиком Пресвітеріанської Церкви на Арч Стріт; між ними виникає міцна і щира дружба, яка припинилась тільки з його смертю в 1882 р. Невідомо, чи були ці стосунки тільки дружбою, чи коханням. Відомо тільки, що почуття було досить сильним і взаємним і дало новий, потужний імпульс її творчості.

     У середині 50-х здоров'я матері сімейства  Дікінсон починає неухильно погіршуватися, і стає зрозуміло, що комусь з дочок  необхідно постійно перебувати при  ній. Домашні обов'язки важким тягарем лягають на плечі обох сестер. Роль доглядальниці бере на себе Емілі. Як багато років потому згадувала Лавінія, Емілі звикла до життя в оточенні книг і природи, сидячи біля ліжка матері.

     Емілі тепер все частіше відмовляється  від звичайних світських візитів. Спочатку це пояснювалось тим, що вона була прив'язана до ліжка матері, потім увійшло в звичку і щоденний спосіб життя. Все необхідне було в неї з собою - точніше, в собі.

     У 1862 році у Емілі зав'язується листування з відомим в Америці літератором Томасом Хіггінсоном, якого вона називає своїм наставником, постійно питає його думки про свої вірші і просить поради. Характерно, що ні порадами, ні настановами Хіггінсона Дікінсон жодного разу так і не скористалася.

     Влітку 1885 року вона починає переглядати свої ранні вірші і переписувати їх в зшиті вручну зошити. Ніхто не підозрював про існування цих саморобних збірок.

     Наприкінці 50-х Емілі знайомиться з Семюелом Боулз, власником і головним редактором журналу Springfield Republican, і з його дружиною Мері. Емілі написала їм близько трьох дюжин листів і послала півсотні віршів. Декілька з них були опубліковані в журналі.

Перша половина 60-х вважається найбільш плідним  періодом творчості Дікінсон. Поглиблюються  її дивацтва: відомо, що вона почала одягатися тільки в біле; почувши дзвінок в двері, відразу йшла до себе; починаючи з 1886 року розмовляла лише з обраними відвідувачами, часом тільки через зачинені двері. У вересні 1861 року з нею, ймовірно, сталося щось, що її глибоко вразило:«Я боюсь – с сентября – никому не могу рассказать – и вот пою, как мальчишка у кладбища – потому что мне страшно.»[6,93].

       Останньою романтичною прихильністю і «останньою втратою» Емілі був вже немолодий суддя Отіс Філліпс Лорд, з листування з яким збереглося лише кілька листів. У березні 1884 р. його не стало, а двома роками раніше помер і Чарлз Уордсворт . У тому ж році, кількома місяцями пізніше, йде з життя і мати Емілі. Через рік Остін і Сьюзен втрачають старшого сина Гілберта - черевний тиф. Втрата за втратою. Емілі відчуває, що Смерть оточує її: «підступає велика темрява».

      З того часу її здоров'я різко погіршується, проте вона все ще соціально активна, продовжує листування з багатьма адресатами. Вона, як і раніше, вважає за краще не виходити до відвідувачів, посилаючи їм замість цього запашні букетики і вірші. Правда, вона сама зазначала, що букети приносять адресатам більше задоволення, ніж вірші.

     Після смерті Едварда Дікінсона в 1874 р. Емілі не припиняє писати, але більше не займається аналізом свого архіву. Вона бере з Лавінії обіцянку, що та після смерті Емілі спалить її папери. Лавінія виконала останню волю сестри, однак розпорядження щодо прихованих в комоді зошитів не надійшло і, таким чином, вірші вціліли.

     Починаючи з 1884 р. Емілі почуває себе все гірше і гірше. Одного разу в кухні вона падає без свідомості. З того часу Дікінсон вже не встає з ліжка, але все ж таки знаходить у собі сили написати кілька прощальних листів, у тому числі і своїм двоюрідним сестрам, Френсіс і Сьюзен.

     15 травня 1886 року маленьке провінційне містечко Амхерст назавжди втратило свою головну «пам’ятку». В цей день померла Емілі Дікінсон – напевно, найдивніша мешканка цього невеселого благопристойного містечка. Навряд чи мешканці Амгерста розуміли в той день, що вони ховають видатну поетесу – напевно, найбільш видатну за всю історію Сполучених Штатів. Про те, що вона написала майже 1800 найпрекрасніших віршів, не знав ніхто.

 

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО СВІТУ Е. ДІКІНСОН.

2.1. Стиль, провідні мотиви і домінуючі настрої в творчості.

     Поезія Емілі Дікінсон є сполучною ланкою між її часом і літературою кінця XIX століття. Дікінсон не була широко начитаною людиною, але чудово знала Біблію, твори Шекспіра і праці з класичної міфології. Це були її вчителі, бо Дікінсон - одна з найбільш одиноких постатей свого часу. Коли в 50-і рр.. знову відкрили світу її поезію, читачі були вражені, як могла ця сором'язлива, замкнута жінка, яка все життя провела в маленькому містечку, чиї вірші майже не публікувалися і були мало кому відомі, створити справжні шедеври XIX століття [14,67].

     Стиль Дікінсон, дуже насичений, наповнений образами, зараз здається навіть більш сучасним і новаторським, ніж манера Вітмена. Вона ніколи не використовує двох слів, якщо вистачає одного; поєднує конкретні речі з абстрактними ідеями. Її рядки афористичні, а стиль стиснутий і динамічний. У її кращих віршах немає нічого зайвого. У багатьох висміюється модна на той час сентиментальність, а деякі вірші звучать просто єретично.

        Перед нами особистість, що тонко все відчуває, палка, темпераментна й

водночас нещадно аналізує свої переживання. Ось чому часто йдеться не про містичну чи трансцендентальну по суті душу, а виникає мотив мозку, свідомості, думки, що все контролює, все пізнає й не знає перешкод. Дікінсон не тільки досліджує роботу людського мозку, порівнюючи його з механізмом, не тільки впевнена в його безсмерті, вихваляючи його безмежні можливості, "коридори", вищі за матеріальний простір: "Наш Мозок — просторіший від Небес... Наш мозок — глибший від морів... Наш Мозок — вагоміший від усіх земель..." [11,88], але бачить і його тіньовий аспект, його замкненість, вважаючи, що наслідком пізнання може виявитися песимізм. Ось чому свідомість — "жахливий супутник", а поет: "Сам — своє багатство — / За межею часу" [12,73].

            Зі скептицизмом пов'язана важлива особливість світосприймання Дікінсон — її іронічність. Культ іронії зачепив американський романтизм лише почасти. Серед поетів тільки Дікінсон притаманне іронічне бачення світу. Поетеса з самого початку іронічна. Мова, форми віршування, ідеї, ідеали, література й релігія — все стає об'єктом ЇЇ гумору. А з гумору починається Дікінсон як поет. Ось як Дікінсон змальовує новоанглійських дам:

Такі серафічно ніжні —

З землею на різну мірку —

Що легше на Плюш напасти —

І зґвалтувати Зірку!

Наманіжені погляди.

Ах — як лякає плоть!

Натура в ластовинні —

Який простак Господь.

Ні, не для жантильних

дам Рибалок груба мова.

Хай небо — недотики —

Соромиться вас знову! [12,69].

        Іноді вона показує таке знання реальності та природи людини, що це виглядає приголомшуючим. Подібно Едгарові По вона досліджує темні, потаємні куточки свідомості; драматизує смерть і могилу. У той же час вона прославляє прості предмети - квітку, бджолу тощо. У її поезії відчувається глибокий розум, і в читачів виникає болісна думка, що людську свідомість піймано в пастку часу:

Затемнення — Білка — Метелик —

Ні, та самі Небеса!

_{Природо — тебе ми чуємо:}

Блискавка  _— Бджілок колонія —

Боболінк — Океан,

Ні — ти сама Гармонія!

Природо — тебе ми знаємо _—

Та в слова — не вкладемо.

Не дотягнеться вся наша Мудрість

До простоти твоєї [12,95].

     Для розуміння провідних мотивів  та домінуючих настроїв творчості Е. Дікінсон, доцільно звернутись до дослідження, здійсненого А. Гавриловим. Неможливо не погодитись із С.Б. Джимбіновим, що роботи А. Гаврилова – це найбільш серйозна спроба наблизити Е. Дікінсон до російськомовного читача. Він виступив не тільки як дослідник, критик, перекладач, але й як поет. Гаврилов сам був поетом, не оціненим сучасниками і писав «в стіл». Він скрупульозно вивчав біографію поетеси, її оточення, детально досліджував її твори. Кожній загадці в її долі він знайшов пояснення – і самотності, і способу життя, і білому одягу, і, нарешті, неординарності її поетичної та епістолярної форми.

     Поетичні  переклади Гаврилова – це гармонійна система, що відображає його розуміння  творчості Дікінсон. Згідно з його концепцією, її поетичний світ не змінюється, залишається єдиним в ранніх та пізніх творах. Тому у Дікінсон не було творчого шляху, оскільки шлях – «це розвиток, зростання від етапу до етапу, від книги до книги»[3,205]. Уся її творчість в різні періоди однаково проникнута єдиною думкою про єдність філософських засад Всесвіту. Вони визначаються силою природи та священним обов’язком поета передати її за законами вищої простоти.

        У художньому світі Дікінсон час дуже рухливий. Під впливом психологічного чинника він може стискатися, завмирати й розсувати свої рамки:

Тож Час — безвартісний засіб —

Для горя він — тільки Проба —

Бо якщо він ліками став,

Значить, не було хвороби[12,89].

       Основні образні мотиви поетеси парні. Тема життя, світла й радісна, розвивається в мотиві сп'яніння, впивання буттям. Героїня просто оглушена красою світу й одержима творчістю. Можливо, образ вина як символ духу й натхнення виник у Дікінсон під певним впливом Емерсонового вірша "Бахус". "Принесіть мені вина, але не того, що виросло з виноградного лона"¹⁶³, — каже Емерсон. Йому вторує Дікінсон:

Я п'ю — з опалової мушлі —

Літнього дня вогонь.

Не п'янить так ніколи в кухлі

Рейнських вин алкоголь! [12,13].

     Інтимну лірику поетеси можна розглядати як підрозділ її філософської лірики. У неї складається концепція кохання, відкинутого, неподіленого або внаслідок життєвих обставин неможливого, що вражає глибиною і складністю. В центрі мотив розбитого серця:

Серцем своїм пишаюсь — розбитим твоєю рукою.

Стражданням своїм пишаюсь — бо ти їх спричинив [12,162].

       Дікінсон обожнює муку кохання і говорить про нездоланну перешкоду що відгороджує її від коханого. Вірш закінчується високою нотою відчаю. Тема кохання невіддільна від теми смерті. Смерть нерідко персоніфікована в образі нареченого-коханця. Почуття випробовується, перевіряється смертю. Дікінсон часто міркує про силу скорботного кохання і про кохання єретичне, радісне. Це друге кохання поетесі не раз увижається як стан розуму такої самої руйнівної сили щодо моралі пуританства, як невіра, сумнів, іронія. Кохання конкретної ліричної героїні скорботне і трагічне. Кохання піднесене до абстракції, як основа життя, що сильніше за смерть, а закохані не можуть померти, бо почуття, як і дух, безсмертне :