Конституція України надає право самій  людині (особі) активно захищати свої права. Якщо частина 2 статті 27 Конституції  на конституційному рівні закріпила  право на самооборону (необхідну  оборону), яке полягає у здійсненні захисту свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей  від кримінальних посягань, то частина 5 статті 55 Конституції значно розширює можливості особи у захисті своїх  прав і свобод, не обмежуючи це право  лише захистом свого та інших осіб життя і здоров'я.

      Разом з тим посилені можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод. Зокрема, частиною 1 статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини захищаються  судом. Частиною 2 цієї ж статті Конституції  передбачено, що кожній особі надано право оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів  державної влади, органів місцевого  самоврядування, посадових і службових  осіб, якщо особа вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю порушені її права чи свободи. Принципове значення має також закріплене у частині 4 статті 55 Конституції право кожного  звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних  судових установ чи до відповідних  органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі національні  засоби правового захисту.[22, c.115]

      В новій Конституції України простежується  тенденція посилити роль кожної особи  у забезпеченні максимально повного  використання прав і свобод, її самостійність  та ініціативу в захисті своїх  прав. Це є наслідком утвердження  нових начал у взаємовідносинах людини і держави, відмови від  оцінки держави як патрона, який спрямовує діяльність пасивної особи. Така позиція нової Конституції України спрямована на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання утриманських настроїв, що є важливою умовою історичного прогресу.

      Гарантії  реалізації прав і свобод особи в  державі не обмежуються лише їх закріпленням у Конституції та в нормативних  актах інших галузей права. Реальне  забезпечення прав і свобод потребує багатьох передумов, які лежать поза рамками права. Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні та юридичні гарантії прав і свобод людини.

      Соціально-економічні гарантії передбачають створення такого соціального середовища і відповідної  матеріальної бази, які забезпечують реальне користування правами і  свободами. Це соціальна стабільність, розвинута економіка, наявність  відповідних виробничих потужностей, широкої інфраструктури — системи  установ і організацій, що дають  можливість обслуговувати всі види соціальних потреб суспільства.[26, c.15]

      Політичними гарантіями є відповідним чином  зорієнтована політика держави, її спрямованість  на створення умов, які забезпечили  б гідний рівень життя і вільний  розвиток кожної особистості, стабільність політичних структур, Їх здатність  забезпечити громадянську злагоду, належний рівень політичної культури громадян, виключити можливість дестабілізації у суспільстві.

      Юридичні  гарантії охоплюють всі правові  засоби, що забезпечують реалізацію і  охорону прав і свобод людини і  громадянина. До них належить, перш за все, конституційне закріплення  прав і свобод та гарантій їх реалізації.

      В інших галузях чинного законодавства (цивільного, сімейного, трудового тощо) ці гарантії конкретизуються, деталізуються. В охороні правових гарантій прав і свобод людини важливу роль відіграє діяльність правоохоронних органів  і, передусім, судів.

      Важливим  принципом гарантування здійснення прав і свобод людини закріплена у Конституції їх невід'ємність. У статті 21 Конституції встановлено, що права і свободи людини є невід'ємними, непорушними. Конституцією встановлено, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Крім цього, Конституція закріплює важливу норму про те, що її норми є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні права і свободи є вихідною основою для правових приписів у правових актах будь-якого рівня і підлягають застосуванню безпосередньо.

      Недопустимість  обмеження прав і свобод людини, проте, не означає абсолютизації  цього принципу. Користування правами  і свободами має ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних  правил людського співіснування. У  певних екстремальних соціальних та іншого роду ситуаціях може виникнути  об'єктивна необхідність тимчасового  обмеження прав, свобод. Такі випадки чітко визначені Конституцією. 

    2.3. Взаємодія особи і держави

    Відносини між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником  її формування і здійснення повинні  будуватися на засадах рівності і  справедливості. Визначаючи в законах  міру свободи особи, держава в  цих  межах обмежує себе у власних  рішеннях і діях. Вона бере на себе зобов'язання забезпечувати справедливість у  відносинах з кожним громадянином. Підкоряючи праву, державні органи не можуть порушувати його розпорядження  і внесуть відповідальність за  порушення чи невиконання цих  обов'язків. Обов'язковість закону для  державної влади забезпечується системою гарантій, що виключають адміністративне  свавілля. До них відносяться: відповідальність депутатів перед виборцями (відкликання  депутата): відповідальність уряду  перед представницькими органами; дисциплінарна, цивільно-правова чи кримінальна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за невиконання своїх обов'язків перед конкретними суб'єктами права.

    На  тих же правових початках будується  відповідальність особистості перед  державою. Застосування державного примусу  повинно носити правовий характер, не порушувати межі свободи особи, відповідати  за вчинене правопорушення.

    Правовий  характер взаємної відповідальності держави  й особистості - це важлива складова частина об'єктивно складається  в суспільстві права, а не продукт  волевиявлення держави. Дотримання правових вимог - юридичний обов'язок всіх їх, насамперед, держави. Цим підкреслюється не відчуженість природних прав людини в правовій державі.

    Такі  основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські  цінності, сформовані в процесі тривалого  розвитку державно-організаційного  суспільства. Природний прогрес  людського життя вносить і  буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави [20, c.60]

      Аналіз  норм Конституції України дозволяє виділити такі принципи правового статусу  особи, що визначають конституційну  концепцію прав і свобод людини:

      права, свободи та обов'язки людини і громадянина  реалізуються на засадах рівності. Це — головний принцип, який характеризує правовий статус особи і закріплений  у статті 24 Конституції: «Громадяни мають рівні конституційні права  і свободи та є рівними перед  законом».

      За  Конституцією України принцип рівності проявляється у трьох основних аспектах:

• рівність конституційних прав і свобод;
• рівність усіх перед законом і судом;
• рівність у правах чоловіка і жінки.

      Зокрема, частина 2 статті 64 Конституції України  передбачає, що в умовах воєнного або  надзвичайного стану можуть встановлюватись  окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Але за будь-яких умов не можуть бути обмежені рівність прав і свобод, право  змінити громадянство, право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканність, право на житло та деякі інші права  і свободи, перелік яких наведено у частині 2 статті 64 Конституції.[25, c.40]

      Важливою  складовою правового статусу  особи є обов'язки її перед державою і суспільством. Це один з принципів  правового статусу людини і громадянина, який полягає у нерозривній єдності  прав, свобод і обов'язків особи  в державі. Конституція України, крім прав і свобод людини і громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто  постійно проживає або тимчасово  перебуває в Україні. Ці обов'язки закріплені у статях 65—68 Конституції.

      Конституція встановлює обов'язок громадян захищати Вітчизну, її незалежність та територіальну  цілісність, шанувати Гі державні символи. Згідно з цим закріплюється і  обов'язок відбувати військову службу відповідно до закону. Хоча проходження  військової служби є обов'язком громадянина, його слід розглядати і як почесний обов'язок.

      Громадяни проходять військову службу відповідно до Закону України «Про загальний  військовий обов'язок і військову  службу» (1992 р.), Закону «Про альтернативну (невійськову) службу» (1991 р.). Крім того, організація та проходження військової служби регулюється Законами України  «Про національну гвардію України» (1991 р.), «Про прикордонні війська України» (1991 р.), «Про оборону України» (1991 р.), «Про Збройні Сили України» (1991 р.), «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (1991 р.) та ін.

      Обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині і відшкодовувати заподіяну  шкоду закріплено у статті 66 Конституції  України.

      Одним з найважливіших обов'язків є  обов'язок своєчасно сплачувати податки  в порядку і розмірах, встановлених законом. Сумлінне виконання цього  конституційного обов'язку має особливе значення тепер, коли держава перебуває  в економічній скруті.

      Конституція України зобов'язує кожного неухильно  додержуватися Конституції та законів України не посягати па права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Ця норма має загальне значення і поширюється на всі положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій найменше порушення норм Конституції, прав і свобод людини розглядалося б як надзвичайна подія.[18, c.65]

      Треба мати на увазі, що деякі норми Конституції  містять обов'язки людини і громадянина, сформульовані у непрямій формі. Так, стаття 37 Конституції забороняє  створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну  конституційного ладу насильницьким  шляхом тощо. Не допускається створення  і діяльність організаційних партійних  структур в органах виконавчої і  судової влади. Ці заборони необхідно  розглядати як і відповідний обов'язок не вчиняти зазначених дій. Є й  інші норми Конституції, в яких у  непрямій формі сформульовані певні  обов'язки особи перед державою і  суспільством. Наприклад, у такій  формі сформульовано обов'язок проводити  мітинги, збори, походи і демонстрації мирно і без зброї (стаття 39 Конституції), обов'язок не зловживати монопольним  становищем на ринку (стаття 42 Конституції).

      У назві розділу II Конституції України  та у багатьох його статтях вживаються терміни «людина» і «громадянин». Вони нерідко стоять поряд, однак зміст їх не тотожний. Багато норм розділу II Конституції починаються словами «кожен має право». Такий підхід узгоджується із законодавчою практикою міжнародного співтовариства. За загальними нормами міжнародно-правових актів невід'ємні (природні) права і свободи кожної людини, незалежно від наявності у неї громадянства певної держави, повинні поважатись кожною державою. Ця гуманна норма закріплена у ст. 26 Конституції, за якою іноземці та особи без громадянства мають такі ж права, свободи і обов'язки, як і громадяни України (за деякими винятками). Разом з тим, лише громадянам України надається право участі в управлінні державними справами, об'єднання в політичні партії, право на мирні демонстрації, мітинги, збори, походи тощо. Обов'язок військової служби також покладається лише на громадян України. Це зумовлено необхідністю захисту державного суверенітету, незалежності, створення гідних умов життя громадянам держави.

    .

3.ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

    Формування  й існування правової держави  в будь-якій країні припускає встановлення не тільки формального, але і реального  панування закону у всіх сферах життя  суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу  на суспільні відносини.

    Зрозуміло, було б спрощенням думати, що в умовах правової чи будь-якої іншої держави  можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться  в них.

    Справді, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних  законів чи підзаконних актів  у процесі реалізації конституційного  права на працю, на відпочинок, на охорону  здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати працездатності у процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Тому що виникаючі  при цьому суспільні відносини  настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний, яким є конституційний акт, а систему  взаємозалежних з ним і розвиваючих  вимоги, що містяться в ньому, і  розпорядження актів.

    Отже, в умовах правової держави мова йде  не про те, чи повинні не повинні  існувати поряд із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Як зазначав П.М. Рабинович, воно обумовлено самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин. [13, c.176]