Автор концепції не виступав проти влади  взагалі.  Він вважав її необхідною умовою зберігання суспільства і  порядку і був прихильником монархії.  Але ця остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчої влади.  В умовах обмеженої монархії на перше  місце висувається законодавча  влада саме вона, по Локку, і утворить «першу гілку влади».[11,c. 356]

    Найбільше повно і послідовно концепція  поділу влади викладена в працях Ш. Монтеск'є й особливо в його двадцятилітній праці «Про дух законів», що принесла найбільшу славу автору.  Аналізуючи різноманітні засоби правління і принципи, на яких воно засновано, Монтеск'є підходить до проблеми політичної свободи і її трактуванню.  А відштовхуючись від неї вирішує питання про устрій влади.  Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою.  Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.

    «Щоб  не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різноманітні влади  могли взаємно стримувати один одного.  Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукати  робити те, до чого його не забов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє».

    Ідея, що формулюється Монтеск'є, цікава в  багатьох відношеннях.  Насамперед визначенням взаємозв'язку, встановлюваного  між правомірним правлінням і  поділом влади.  Цей поділ вступає  як їхнє взаємне стримування.  Така взаємне стримування-гарантія від  зловживання. Перешкода зловживанню владою є гарантія забезпечення свободи.  Нарешті, сама свобода має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок закон.  Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, що йому заборонено законом.  Таким чином, поділ влади не самоціль а, засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи. [9, c.187]

    Які ж ті влади, що повинні бути взаємно  збалансовані?

    «У  кожній державі", пише Ш. Монтеск'є, "є  три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями  міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного».  Приведене формулювання дещо відрізняється  від того, що має ходіння в наші дні.  Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків.  Перша влада, пояснює він, покликана  створювати закони.  Друга відає  зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку.  В силу третьої влади  караються злочинці і вирішуються  сутички між приватними особами.  Цю владу можна інакше іменувати - судовою.  На перший погляд, може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади.  Але пояснюється це досить просто.  Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності  від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення.  В одному випадку за допомогою  урядової діяльності, у другому- за допомогою судової діяльності.[17, c.55]

    У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону.  Але змішувати  їх не припустимо.  Вказівки на те, що з'єднання різноманітної влади  в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої  доктрини поділу влади.  Якщо, проте, з'єднання двох перших влад - це ще лише потенційна погроза тиранії, то з'єднання  їх із судової неминуче веде до згубних  наслідків.

    «Не буде свободи...  , якщо судова влада  не відділена від влади законодавчої і виконавчої.  Якщо вона сполучена  з законодавчою владою, то життя  і свобода громадян виявляться у  владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем.  Якщо судова влада  сполучена з виконавчою, то суддя  одержує можливість стати гнобителем».

    Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі  три влади?

    Відповідь достатньо лаконічна і проста.  У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи.

    Доктрина, створена Ш. Монтеск'є, не обмежується  відокремленням трьох гілок влади  і показом небезпеки їхнього  з'єднання в руках однієї особи  або органа.  Не менше важлива  й інша сторона цієї доктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування  влади і їхньої взаємної збалансованості  до паралічу влади, до безвладдя, при  котрих також неминучі руйнація держави  і загибель свободи.  Запобігти  подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади. [18, c.153]

    У доктрини поділу влади виявилася  непроста доля.  Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих  прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної  конституційно-правової теорії.  Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах  передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом  практично всіх держав світу.

    Але не треба, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію.  Далеко не відразу навіть записані в основному законі держави  принципи реалізуються на практиці.  Історія тієї ж Франції, де народилася і восторжествувала ця теорія, переконливо  показує на скільки важкий був  пройдений шлях.  За два сторіччя, що пройшли після Великої французької  революції, у країні замінилися дві  імперії, дві цензових монархії, п'ять  республік, не рахуючи всякого роду «перехідних» і «тимчасових» режимів.

    Звичайно, за ці роки змінювалися і концептуальне  трактування, і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між її гілками.

    У сучасної правовій науці принцип  поділу влади прийнято відносити  до основ демократичного конституційного  ладу.  Це означає, що він має основне  значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму.  Конституційні положення, що відносяться  до вищих державних органів і  визначального порядку їхнього  формування, повноважень і сферу  ведення, взаємовідносини між ними, повинні відповідати головному конституційному принципу.[20, c.135] За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовим засобом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу. 

    Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу  і судову означає, що кожна з влади  діє самостійно і не втручається  в повноваження іншої.  При його послідовному проведенні в життя  виключається всяка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень  іншої.  Принцип поділу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється  системою "притримань і противаг" влади.  Подібна система "притримань і противаг" усуває всякий грунт  для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне  функціонування органів держави.[9,c.247]  Класичним зразком у цьому відношенні є США.  Відповідно до теорії поділу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень.  Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншої.  Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом.  У свою чергу воно може бути переборено, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної із палат Конгресу.  Сенат наділений повноваженням твердження членів уряду, призначуваних президентом.  Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом.  У випадку вчинення президентом злочинів, Сенат звертається в суд для рішення питання про винесення йому "імпічменту", тобто про звільнення з посади.  "Відкриває" ж справу про імпічмент Палата Представників.  Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент.  Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну.  Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США. [8,c.203]

    Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також засобом  децентралізації і "поділу" влади, що попереджує її концентрацію.

    Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову (ст. 6).

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

     2.1. Верховенство закону у сферах громадського життя

     У системі правових цінностей вищою  формою вираження, організації і  захисти волі людей є закон. У  законах держава встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, що повинні максимально  враховувати об'єктивні потреби  суспільного розвитку на засадах  рівності і справедливості. Саме тому закон володіє вищою юридичною  чинністю. Всі інші правові акти повинні відповідати закону. Закони регулюють найбільш важливі, стрижневі  сторони громадського життя. Вони визначають межі волі в життєво важливих сферах, охороняють моральні цінності суспільства. Підзаконні акти при необхідності можуть лише конкретизувати деякі положення законів, але ні в якому разі не «удосконалювати», не «підправляти», не «змінювати» закон.

    У той же час правовий закон не допускає свавілля законодавця. У законах  повинні виражатися об'єктивно складаються  суспільні відносини, тенденції  їхнього розвитку і самовідновлення. Різного роду законодавчі обмеження  і заборони суб'єктивного характеру  підривають основи правової держави, стримують  суспільний прогрес. [5, c.200]

    Основний  закон правової держава - Конституція. У ній сформульовані правові  принципи державного і громадського життя.

    Як  зазначає В.В.Копейчиков, Конституція  — найважливіший правовий та політичний документ держави, характеризують окремі властивості, що мають певну самостійність, але, взяті в сукупності, можуть дати досить повне уявлення про неї. Таких властивостей кілька:

1. Верховенство конституції, яке визначається її особливим місцем у системі законодавства, безумовною необхідністю для законів і підзаконних актів відповідати конституційним приписам.
2. Програмність. Крім закріплення існуючих суспільних відносин, конституція може визначати основні цілі розвитку держави та суспільства, а також шляхи досягнення цих цілей, тобто містити в собі програму дальшого розвитку країни, сформульовану в найзагальніших рисах. Такі програмні положення, як правило, викладені в преамбулах конституцій. Є вони й у преамбулі Конституції України.
3. Нормативність, яка характеризує конституції як єдиний юридичний документ, що складається із загальнообов'язкових правил (норм), котрі визначають поведінку державних органів, громадських об'єднань, громадян та інших суб'єктів.
4. Установчість. Ця властивість конституції полягає у її здатності наділяти певні суб'єкти (органи, організації) конкретними правами та обов'язками, чітко окреслювати їхню компетенцію.
5. Стабільність покликана підкреслити стійкість визначених у Конституції суспільних відносин і означає, що закріплені в ній принципові положення мають діяти протягом більш-менш тривалого часу. Але суттєва частина її приписів може змінюватися відповідно до потреб розвитку суспільства й держави (наприклад, адміністративно-територіальний поділ, норми представництва в законодавчих органах).[12, c.218]

    Конституція являє собою загальну правову  модель суспільства, який повинне відповідати  все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити конституції. Пріоритет  конституції - невід'ємна риса правової держави. Тому правова держава — це конституційна держава.

    Верховенство  закону, і, насамперед конституції, створює  міцний режим правової законності, стабільність справедливого правового  порядку в суспільстві.

2.2. Реальність прав  забезпечення вільного розвитку особистості

    У соціально-політичному житті воля людини виступає як її право. Правова держава визнає за індивідом визначену сферу волі, за межі якої втручання держави неприпустимо. Обов'язок «невтручання» державної влади відповідає праву індивіда вимагати дотримання цього. У випадку порушення даного права воно забезпечується судовим захистом. У цих умовах фактична воля перетворюється в “право волі”. Право стає загальним масштабом і рівною мірою волі. Реальний його прояв охоплюється формулою: «Усе, що не заборонено індивіду, йому дозволене», — і навпаки: «Усе, що не дозволено владі -  їй заборонено».

    Потрібно  відмітити, що правовий характер волі індивіда виявляється в різних сферах громадського життя. У сучасній демократичній  державі об'єктивне право волі втілюється в суб'єктивних правах особистості, різноманітних по своєму конкретному  змісту. Але головне в них - це права індивіда на позитивні дії  держави в його інтересах:

• право на недоторканість особи (ст.29 Конституції України);
• право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції України);
• соціальний захист та забезпечення (ст.46 Конституція України);
• судовий захист ( ст. 55 Конституції України);

     Ступінь розвитку і гаранту забезпечення прав особи обумовлюється зрілістю правових початків державності, об'єктивними  соціально-історичними, економічними і духовними передумовами.[5, c.85]

      Створення умов для реалізації прав і свобод людини є завданням не лише державних  органів. Певні функції у створенні  умов забезпечення реалізації прав і  свобод людини виконують органи місцевого  самоврядування та об'єднання громадян, передусім, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські та інші організації.