Держава, як суб’єкт і учасник міжнародних торговельних правовідносин

    Досить поширеним видом відносин між державами та міжнародними економічними організаціями є відносини, що виникають у рамках співробітництва в певних галузях науки і техніки. Для цього між ними укладаються міжнародні угоди про співробітництво в проведенні наукових та технічних досліджень у певних галузях. У таких угодах визначається мета та форми співробітництва, керівні та виконавчі органи, умови фінансування робіт, а також умови правової охорони та використання результатів, одержаних під час виконання програм, тощо. Наприклад, значна частина дослідницької програми Євроатому здійснюється науково-дослідними інститутами окремих держав-членів, а також третіх держав на основі різноманітних науково-дослідницьких договорів.

    Як  відомо, до системи  міжнародних економічних договорів входить значна кількість організацій спеціальної компетенції, які також укладають з державами угоди більш вузького спрямування. Такою є, наприклад, Угода між Сполученими Штатами Америки та Світовою організацією торгівлі про співробітництво в галузі промислової власності від 26 вересня 1980 р.

    Друга група угод, що укладаються  між державами  та міжнародними організаціями, охоплює не одну, а кілька сфер (галузей) співробітництва. У  зазначених угодах визначається загальний режим  стосунків в обраних  одночасно сферах (галузях). Прикладом такої угоди може бути уже згадувана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 р. Відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди цілями такого партнерства є: забезпечення у певних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин; прискорення розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, сприяння їх сталому розвитку; створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва; підтримка зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки. Зміст зазначеної статті Угоди свідчить про комплексність, широту спектра співробітництва між її сторонами.

    Важливими є й інші аспекти  співробітництва  держав та міжнародних  організацій, які  розкриваються в  міру необхідності в  інших розділах підручника.

      У системі зовнішньоекономічних відносин держави  головне місце  належить торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її видів. З формуванням ринку і зростанням залежності від нього національних господарств, зовнішньоторговельна діяльність стає життєво важливою для все більшого кола країн, що залучаються до міжнародного поділу праці.

      Міжнародна  торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін.

      Надзвичайне поширення торговельної діяльності потребує законодавчого встановлення певних умов і правил її функціонування. При цьому метою державного регулювання зовнішньоторговельних операцій є встановлення найбільш сприятливих умов для вітчизняних виробників, заохочення вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмеження ввезення іноземних товарів до своєї країни. Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільна торгівля і протекціонізм.

      Політика  вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів.

      Як  правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує  як елементи вільної  торгівлі, так і  протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. 

Імунітет держави в міжнародній торгівлі. 

3.1. Поняття імунітету  держави та його види в міжнародному праві. 

    Держава в міжнародних  економічних відносинах завжди виступала  як особливий суб'єкт  права. З метою  розвитку міжнародного співробітництва вона вступає в різного виду публічно-владні і приватноправові відносини як майнового, так і немайнового характеру з іншими державами, міжнародними організаціями, а також юридичними і фізичними особами. Обсяг цих відносин досить великий, вони надзвичайно різноманітні, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного приватного права, а саме – інституту імунітету держави. Цей інститут визначає правове положення держави в приватноправових відносинах міжнародного характеру взагалі і в міжнародних угодах зокрема. Імунітет, відповідно до якого держава при здійсненні угод приватноправового характеру з суб'єктами національного права інших держав не підсудна іноземним судам, не підкоряється дії іноземних законів, звільняється від забезпечувальних та/або примусових заходів і виконання судового рішення, заснований на принципах суверенної рівності держав1.

    Ще  з часів римського  права характеристика державного імунітету  знайшла відображення у висловлюванні  “Par in parem non habet imperium” (“Рівний не має влади над рівними”). Водночас, визнання імунітету держави не означає, що взагалі не можна розглядати суперечку за укладеною з державою угодою або що не можна пред'явити позов про відшкодування шкоди до іноземної держави. Як правило, теоретично позов до держави слід пред'являти в судах цієї держави. Тим часом на практиці позови за угодами за участю держави часто розглядаються в міжнародних комерційних арбітражних судах2.

    Сам по собі факт розгляду в комерційному арбітражному суді спорів за участю держави не є новим для історії міжнародного арбітражу. Після закінчення Другої світової війни процеси глобалізації економіки, розвиток торгівлі, фінансових та інвестиційних ринків привели до активної участі в міжнародній комерційній діяльності держави (як в особі її компетентних органів, так і через державні підприємства)3. Деякою мірою це пов'язано з розвитком інвестування як форми міжнародного правового співробітництва. У рамках цього процесу збільшилась кількість дво- і багатосторонніх міждержавних інвестиційних договорів, для яких властива відмова від юрисдикції національних судів з розгляду інвестиційних суперечок у справах за участю іноземного інвестора. Так, наприклад, позиція України про підпорядкування в силу міжнародних договорів інвестиційних суперечок компетенції міжнародного арбітражу дозволила їй приєднатися до Вашингтонської Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р., в якій станом на 20 грудня 2004 р. беруть участь 142 держави (див. http://www.worldbank.org/icsid/constate/c-states-en.htm).

    На  жаль, будь-яка статистика щодо кількості справ, розглянутих у  міжнародних комерційних  судах, стороною в  яких була держава, відсутня, але збільшення числа  таких спорів знаходить  відгук як у публікаціях, так і в досить гучних процесах, пов’язаних з визнанням і виконання прийнятих арбітражних рішень, в обговоренні цих питань на рівні міжнародних організацій, що займаються уніфікацією норм міжнародного приватного права.

    Участь  держави в міжнародному арбітражі пов'язана  не тільки із загальними для даної процедури проблемами, але й особливим статусом держави. Це може пояснюватись і міркуваннями політичного характеру, в силу яких, наприклад, ані державний орган, ані державне підприємство не можуть укладати мирову угоду у спорі. Участь держави, як правило, призводить і до більш тривалого процесу арбітражного розгляду, спричиняє проблеми, пов’язані із застосуванням іноземного права та ряду інших, кожна з яких може стати предметом окремого дослідження. Але, мабуть, головним для них усіх є визначення співвідношення імунітету держави і участі держави в міжнародному комерційному арбітражі як сторони, з усіма наслідками, що звідси випливають, включаючи наступне визнання і примусове виконання арбітражного рішення.

    Особлива  актуальність даної  проблематики обумовлюється, в тому числі, й участю держави Україна в ряді таких процесів. Безумовно, питання подібного характеру складно розкрити в рамках невеликого дослідження, у зв'язку з чим увага приділятиметься лише трьом аспектам:

• визначенню об’єму імунітету держави як учасниці міжнародної торгівлі та інших видів міжнародних комерційних угод;
• аналізу форми й наслідків згоди держави на розгляд спору з укладеного комерційного контракту в міжнародному арбітражі;
• проблемам визнання і виконання іноземного арбітражного рішення, винесеного проти держави, а також питань імунітету держави та її власності.

    Тією чи іншою мірою питання імунітету держави як учасниці міжнародного комерційного обігу знаходили своє відображення в різних публікаціях [4].

    Концепція абсолютного імунітету  виходить з того, що:

    а) позови проти держави  без її згоди не можуть розглядатися в судах іншої  держави;

    б) майно держави  не може в порядку  попереднього забезпечення позову бути піддане  примусовим заходам  з боку іншої держави;

    в) неприпустимим є  застосування заходів примусового виконання на майно держави без його згоди [5].

    Згода держави в перерахованих  вище випадках має  бути явно виражена дипломатичним або  іншим шляхом. Згода  держави на незастосування до неї правил про  імунітет, про встановлення винятків з цих правил може бути сформульована в міжнародних договорах і, насамперед, у торговельних угодах.

    Можливість  подібної відмови  від імунітету, наприклад, передбачена у  ст. 23 “Імунітет держави” Федерального Закону Російської Федерації  від 30 грудня 1995 року № 225-ФЗ “Про угоди про розподіл продукції”:

    “В  угодах, що укладаються  з іноземними громадянами  та іноземними юридичними особами, може бути передбачена  відповідно до законодавства  Російської Федерації  відмова держави  від судового імунітету, імунітету у відношенні попереднього забезпечення позову та виконання судового і (або) арбітражного рішення”.

    Можливість  відмови держави  Україна від імунітету  в питаннях цивільно-правового  характеру, в тому числі зовнішньоекономічних і господарських, в яких держава  виступає як суб'єкт цивільно-правових відносин, визнається також українським законодавством, оскільки відповідає конституційним основам рівності всіх суб'єктів права власності перед законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України). Однак в аналогічному за змістом Законі України від 14 вересня 1999 р.6 у ст. 32 “Імунітет держави” передбачалася обов'язкова відмова України від абсолютного імунітету в усіх його проявах7. Та обставина, що на відміну від російського закону, український закон встановив не можливість, а беззастережний обов'язок України відмовитися від судового імунітету, імунітету стосовно забезпечення позову й виконання судового рішення, позбавляло державу права вибору і можливості вільного волевиявлення щодо однієї з істотних умов майбутніх договорів з іноземним інвестором. Саме це стало підставою для прийняття Конституційним Судом України рішення про визнання ст. 32 названого Закону неконституційною в частині встановлення її положеннями обов'язкової відмови держави від імунітету в угодах про розподіл продукції, що укладаються з іноземним інвестором8. При цьому, однак, сама можливість такої відмови була визнана такою, що не суперечить Конституції України.

    Відповідно  до концепції функціонального (або  обмеженого) імунітету, коли держава виконує  публічні функції, здійснює акт володарювання (acta jure imperii), вона завжди має імунітет. Якщо ж держава діє як несуверенна особа (acta jure gestionis), тобто здійснює комерційну діяльність, то вона не володіє імунітетом щодо цієї діяльності. Незважаючи на зовнішню простоту такого підходу, залишаються невирішеними чимало спірних питань. Одним з найбільш важливих є критерій визначення “характеру” дій держави: