Держава, як суб’єкт і учасник міжнародних торговельних правовідносин

    При порушенні принципу можливе застосування санкцій у вигляді  відповідних заходів, адекватних порушення.

    Принцип сумлінного виконання  міжнародних зобов'язань - один з найстаріших  функціональних принципів  системи міжнародного права. Можна сказати, що на ньому тримається весь міжнародний правопорядок. Статут ООН (п. 5 ст. 2), на який посилаються як на джерело принципу, забезпечує тільки частина його змісту, а саме наказує державам дотримуватися зобов'язань, що випливають із членства в ООН, а для держав-нечленів - тільки зобов'язання, обумовлені принципами Статуту ООН.

    Найбільш  повне вираження  принцип отримав  у Віденській конвенції  про право міжнародних  договорів 1969 р. і  в ст. 38 Статуту  Міжнародного суду ООН, де говориться про рівність писаних і звичайних норм. В даний час практика та доктрина одностайні в тому, що принцип захищаєвсі норми міжнародного права незалежно від форми їх об'ектівірованія.

    Практика  держав, її узгоджене  тлумачення у морально-політичних нормах декларацій і резолюцій Генеральної Асамблеї ООН свідчать про те, що зобов'язання, що випливають як з писаних, так і зі звичайних норм, рівнозначні за своїми наслідками, охороняються ідентичними механізмами, пов'язаними не з формою існування норми , а з її місцем у системі міжнародного права.

    Таким чином, об'єктом захисту  принципу сумлінного дотримання міжнародних  зобов'язань є  відносини держав і інших суб'єктів  міжнародного права  у зв'язку зі створенням, дією та припиненням  дії міжнародних  договорів як, так  і звичаїв.

    Держави, інші суб'єкти міжнародного права мають право  вимагати дотримання відповідних міжнародному праву договорів  і звичаїв, отримувати вигоди, виходячи з  участі в них, і  захист, необхідну  для реалізації закладених у них приписів; надавати допомогу державам, права яких порушені; в деяких випадках, обумовлених міжнародним правом, держави можуть в односторонньому порядку припинити або змінити зобов'язання, що випливають з договору або звичаїв.

    Обов'язки держав, обумовлені даним принципом, полягають у взаємній повазі правосуб'єктності один одного в галузі міжнародного нормотворчості; у визнанні пріоритету зобов'язань з міжнародного права щодо національного права; у приведенні національного законодавства у відповідність до взятих на себе міжнародних зобов'язань: у вирішенні спорів, що виникають у процесі укладення та застосування договорів і звичаїв, тільки мирними засобами.

    Захистцього принципу здійснюється такими міжнародними механізмами, як інституційні та третейські (арбітражні) суди, взаємні консультації та ін Дії, що розглядаються як порушення принципу, принаймні щодо міжнародних договорів, перераховані в згаданій Віденської конвенції 1969 р. і полягають у вчиненні тиску на учасників переговорного процесу - підкуп або інші способи примусу, на держави - за допомогою загрози силою або її застосування, навмисного порушення положень вступив в силу договору чи вчиненні таких дій у відношенні не вступив в силу договору, якими знищується об'єкт або мета договору.

    Права держав, інших суб'єктів  міжнародного права, що встановлюються принципом, складаються у можливості вибору способів вирішення спору;

    у вимозі до сторін конфлікту  не ухилятися від  пошуку прийнятних для  всіх способів вирішення  протиріч;

    у виконанні прийнятих  рішень; в праві  на допомогу з боку третіх держав і міжнародних організацій.

    Обов'язки держав полягають  у наступному:

• вони не повинні припиняти процес пошуку прийнятного способу вирішення спору;
• при вирішенні спору повинні виходити з інтересів обох сторін спору;
• в процесі мирного врегулювання повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити ситуацію, що до моменту розгляду ситуацію чи завдати шкоди процесу пошуку прийнятного способу;
• вони зобов'язані добровільно виконати прийняте спільно рішення.

    У разі якщо спір має  серйозний характер і якщо його продовження може загрожувати інтересам безпеки і миру, Рада Безпеки ООН уповноважений рекомендувати сторонам конкретну процедуру вирішення спору. При необхідності він може звернутися до спільноти держав із закликом застосувати статутні санкції за ст. 40-41 Статуту ООН, щоб запобігти погіршенню ситуації. Вони повинні бути тимчасовими, що виключають застосування збройних сил, а також повними або частковими щодо виду застосовуваних заходів, які можуть укладатисяв перерві економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо - і інших засобів сполучення, а також у розрив дипломатичних відносин.

    Особливістю структури принципу мирного вирішення  спорів є досить великий  перелік способів їхнього дозволу. Один тільки Статут ООН містить їх більше десятка - переговори (останнім часом доповнені таким способом, як консультації, що згадуються в Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 р.), обстеження, посередництво (до якого з кінця XX ст. На основі звичаю залучається Генеральний секретар ООН, його заступники і посередники), примирення, арбітраж, судовий розгляд, а також залучення до процесу всіх головних органів ООН і регіональних організацій (ст. 33-38). Останнім часом держави розширили каталог застосованих заходів, включаючи в процес примирення не лише треті держави (посередництво, добрі послуги, примирення), але і міжнародні міждержавні організації (так, орган з вирішення палестино-ізраїльського конфлікту включає крім Росії США, ООН і Євросоюз - від імені спільноти держав і європейських держав). Тривають пошуки нових, зручних для держав, хоча б і adhoc, способів (так, в 1999 р. в вирішенні конфлікту між Руанді та Угандою брав участь в особистій якості радник президента США Г. Сміт; в тому ж році до переговорів між урядом Колумбії та партизанами були залучені в якості спостерігачів (не посередників) Іспанія, Мексика, Венесуела, Коста-Ріка, Італія, Швеціяі Норвегія). Часто роль посередника в суперечках грає сама ООН (так, в кінці 2002 р. ООН розробила план мирного врегулювання для грецької і турецької общин Кіпру, який був ними прийнятий за основу переговорів). Зміст принципу мирного вирішення міжнародних суперечок постійно ускладнюється за рахунок створення нових процедур для вирішення спорів та їх застосування.

    Принцип співробітництва  держав, так само як і принцип мирного  вирішення міжнародних  суперечок, є функціональним принципом міжнародного права. Співробітництво - єдиний законний спосіб реалізації державою своїх інтересів, так як ні одне з  них не може вижити в умовах автаркії, економічної та політичної ізоляції. Навпаки, відмова від співробітництва є одним з видів суворих санкцій відповідно до Статуту ООН (ст. 5, 6, 40, 41).

    Прикладами  застосування положень зазначених статей є  ситуації з Іраком, обвинуваченим в порушенні універсальних договорів зі знищення зброї масового знищення, Південно-Африканською Республікою - за невиконання рішення Міжнародного суду ООН про ліквідацію злочину апартеїду.

    Принцип співробітництва  є формою практичної реалізації всіх інших принципів міжнародного права. Він являє собою не стільки право, скільки обов'язок усіх держав співпрацювати один з одним. Статут ООН в преамбулі та ст. 1 зобов'язує членів ООН «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Сам принцип пронизує всі положення Статуту ООН,інших правомірних договорів.

    Конкретизація принципу співробітництва  дана в нормах декларації Генеральної Асамблеї ООН, зокрема в  Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин держав 1970 р., Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., Гельсінкі. Перша приділяє увагу об'єктам співробітництва, охоплюючи досить широке коло відносин, друга - процедурою та методів співпраці.

    Відповідно  до імперативами принципу співробітництва  держави мають  право на вибір  видів та форм співпраці, на правомірний відмова  від співпраці, якщо це сумісно з міжнародним  правом або вищими інтересами держави. У випадках, передбачених договорами, держави можуть встановлювати пільгові режими співпраці, як, наприклад, держави Євросоюзу, Співдружності Незалежних Держав, Британської співдружності, Французького співтовариства і ін

    Держави зобов'язані співпрацювати з урахуванням всіх принципів міжнародного права, тобто рівноправно, справедливо, без тиску і спроб втручання у здійснення зовнішньої або внутрішньої функції держави; вигода від співробітництва має бути взаємною, але при цьому співпраця повинна служити благу всіх держав. Співпраця повинна сприяти взаєморозумінню, довірі, зміцненню добросусідських відносин і загального миру. 
 

    2.2. Взаємовідносини держави в МТП 

    Спрямованість договірної правоздатності між державами спостерігається у різних сферах. Тому загальний поділ всієї маси зазначених договорів можна здійснити за кількістю сфер, галузей, що ними охоплюються, на дві групи. До першої групи слід віднести такі договори, які використовуються державами для забезпечення стосунків міжнародними економічними організаціями в окремих сферах та галузях. Другу групу договорів становлять угоди комплексного характеру, які регулюють міжнародні економічні відносини відразу в кількох сферах і галузях співробітництва.

    Розгляд першої із зазначених груп можна, наприклад, розпочати з договорів, які укладаються у сфері валютно-фінансових відносин. Останні становлять значну частину стосунків держав з міжнародними економічними організаціями.

    Серед цих договорів, які  регулюють міжнародні відносини між  зазначеними суб’єктами стосовно безповоротного надання коштів (грантів), надання позики, надання коштів, кредитів на пільгових умовах, а також гарантійні угоди. Отже, більшість договорів між державами та міжнародними економічними організаціями у валютно-фінансовій сфері за своїми умовами мають характер фінансової допомоги.

    Серед організацій, з якими  держави укладають  договори та угоди  про надання фінансової допомоги, важливе  місце посідають  міжнародні фінансові  організації. Відомо, наприклад, що Україна  уклала договори та угоди про надання фінансової допомоги з такими організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку та Європейський банк реконструкції і розвитку. Це договори та угоди про надання кредитів, позик, грантів, гарантійні угоди тощо. Існують і інші фінансові організації, які укладають угоди цього виду. Угоди з надання грантів та позик активно укладаються з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку та Фондом капітального розвитку ООН.

    Деякі міжнародні економічні організації, які діють в інших сферах, також укладають угоди про надання фінансової допомоги. Зокрема, Україна уклала кредитні угоди про надання довгострокової фінансової допомоги з Європейським Союзом.

    Наступним важливим видом угод між державами та міжнародними економічними організаціями є угоди щодо надання технічної допомоги. Наприклад, Угода між Урядом Австралійської співдружності та Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН про надання технічної допомоги урядам тропічних та напівтропічних регіонів у формі стажування фахівців з вивчення евкаліптів (липень 1952 р.).

    Характерною рисою угод про  технічну допомогу є  те, що до них залучається  третя сторона  — держава або  міжнародна організація, які надають повну  або часткову технічну допомогу.

    Певну специфіку має  правове оформлення надання технічної  допомоги, наприклад, Україні від міжнародних  організацій, якщо значна частина такої  допомоги надається  за рахунок фінансових коштів, отриманих  від цих організацій. Зазначені угоди включають, по-перше, положення щодо обсягів та порядку надання фінансових коштів, по-друге, безпосередньо опис технічної допомоги, яка надається за рахунок цих коштів. У ряді випадків укладаються так звані Рамкові угоди. Так, Україною була укладена Рамкова угода щодо грантів технічної допомоги Міжнародного банку реконструкції і розвитку, яка встановлює загальні умови надання коштів на технічну допомогу за періодичними зверненнями нашої держави.

    Окрім розглянутих двох головних видів договорів  та угод про надання допомоги, у стосунках міжнародних економічних організацій з державами використовуються також угоди про надання інших видів допомоги, які, однак, є менш поширеними, оскільки організація, що її надає, є більш вузько спеціалізованою. Прикладом можуть бути угоди про надання допомоги від Світової продовольчої програми у формі продовольства, яка спрямована для підтримки проектів соціального й економічного розвитку або для задоволення нагальних потреб у продовольстві в різних екстремальних ситуаціях (засуха, паводки, землетрус тощо).

    Важливу частину міжнародних  економічних відносин становлять торговельні  стосунки між їх учасниками, зокрема міжнародними організаціями та державами. Ці відносини  можуть бути встановлені  через укладення  різноманітних видів  угод та договорів. Серед угод зазначеного типу можуть бути виділені найпростіші торговельні угоди щодо певних груп товарів, угоди про торговельні відносини, угоди у галузі морського судноплавства та ін. Значну кількість багатосторонніх угод підписують держави, вступаючи, наприклад, до Світової організації торгівлі.

    Україна, як держава, укладає  значну кількість  угод, наприклад, з  Європейськими співтовариствами. Так, у 1993 р. нею була укладена угода з  Європейським співтовариством  про торгівлю текстильною  продукцією. Пізніше, у 1997 р. Україна уклала угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами з Європейським співтовариством з вугілля та сталі. Подальший розвиток відносин нашої країни з ЄС у сфері торгівлі передбачається здійснювати на основі найважливішого типу торговельних угод — угоди про вільну торгівлю. Про це зазначається в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами, підписаній 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.).