Огляд біографічних даних та педагогічної діяльності В. Сухомлинського

Важливим засобом  відчуття мови Василь Олександрович вважав казку. Саме йому належить ідея відродження інтересу педагогів до казки. „Я вважаю, – писав педагог, – що в початковій школі ігнорується казка... Потрібно повернутися до казки! Казка – це дитяча творчість... Без казки неможливо уявити дитинство” [4]. Василь Олександрович любив і знав багато народних казок. У багатьох своїх працях він розвиває педагогічні ідеї казок, переконуючи, що казка – це духовне багатство народної культури. Поринаючи у світ казки, дитина серцем сприймає рідний народ, його традиції і звичаї.

Під впливом ідей К. Д. Ушинського і Л. М. Толстого щодо важливості казки у формуванні духовного світу дитини, В. О. Сухомлинський звернувся до казки ще на початку своєї педагогічної діяльності. Пізніше він все частіше використовує у своїй роботі казки, інші твори малих форм. Це відбувається не тільки тому, що Василь Олександрович – творча і романтична натура, а ще й тому, що він був тонким психологом.

Як відомо, діти найкраще сприймають казку. Дякуючи емоційному забарвленню, що відкривається перед дитиною у казці, слово без перешкод входить у їхній духовний світ.

Сухомлинський казав: „ Слово, яке дитина осягнула, дякуючи казці, стає, образно кажучи, магічним віконцем через яке дитина бачить світ, пізнає його, думає про нього, дивується і захоплюється ним” [5, с. 2].

Розширюючи  педагогічний простір, він починає  сам творити для павлиських дітей  казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-виховному процесі. Сам педагог став автором понад 1500 художніх мініатюр – казок, оповідань, легенд, притч. На його думку саме вони допомагають розвинути пізнавальну діяльність вихованця, його мислення та разом з тим впливають на його духовно-емоційну сферу. „ Казка, – зазначає В. Сухомлинський, – невіддільна від краси, сприяє розвиткові естетичних почуттів, без яких неможливі благородство душі, щира чуйність до людського нещастя, горя, страждань. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем” [6, с. 177].

Без відчуття краси слова для дитини недосяжні потаємні грані його смислового значення. Казка не тільки відкриває світ незвичайного, фантастичного. Вона зближує вчителя з його вихованцями. Естетичні почуття займають особливе місце в духовному житті дитини, специфічно впливають на зміцнення їхніх моральних поглядів. У своїх казках Василь Олександрович зосереджує увагу дитини на повсякденних, майже непомітних явищах і подіях.

Герої казок  Сухомлинського – корова, пахуча акація, метелик, осінь, калюжа, срібні павутинки. Педагог намагався добирати такий матеріал, який би був близький дітям, розвивав у них не тільки мислення, а й виховував позитивні моральні якості. Ось таке навколишнє життя, яке змальовується в казках, має увійти в душу вихованця, залишитися в ній назавжди, стати паростками доброти, людяності, чуйності, відповідальності, чесності.

Дружина Сухомлинського Ганна Іванівна пригадує: „У перші  роки керівництва школою Василь Олександрович більше уваги приділяв учням старших класів. Але з часом дійшов висновку, що виправляти втрачене тут важко, а часом і неможливо.

В учнів вже  склалися характери, міцними стали набуті навички, застарілими і глибокими прогалини в знаннях і вихованні. Щоб не допустити цих помилок, Василь Олександрович центр уваги переніс на учнів молодших класів, почав проводити уроки в молодших класах, а трохи пізніше –працювати з дошкільнятами” [7, с. 22]. Видатний педагог радив змалку виховувати у дітей чесність, правдивість, доброту і чуйність, любов і повагу до старших. У казці

В. Сухомлинський  вбачав велике виховне значення. Працюючи з дітьми шестирічного віку в „Школі радості”, він досить часто розповідає їм свої казки. Багато часу педагог проводив із учнями серед природи. Василь Олександрович терпляче вчив своїх вихованців дивуватися, думати, передавати словом красу навколишнього світу. Він переконався, що чим ближче діти до джерел думки і слова, тобто до природи, тим більш емоційно-чуттєвими вони стають. Саме серед різнобарв'я природи народжувалась казка, яку педагог відразу ж розповідав школярам.

Під час таких  „подорожей” у природу учні самі колективно складали казки. Народження казок відбувалося і в кімнаті  Казки, і на Острові чудес.

Сухомлинський був переконаний, що літературний твір можна назвати моральним, якщо він спонукає дитину полюбити хороший вчинок і моральну думку, висловлену в цьому творі. В казках педагога моральні норми не виступають у явному вигляді, ніколи в його казках прямо не говориться – що добре, а що погано. Читач має сам зробити висновок, сам відповісти на це запитання. На перший погляд це прості, нехитрі твори-мініатюри, казки, але саме вони збуджують дитячу думку, якраз у цьому і полягає їхня особливість, значимість, педагогічна спрямованість.

У казках В. О. Сухомлинського можна прослідкувати кілька основних напрямів: розповіді про природу, про тварин, про людські стосунки і про високе почуття патріотизму. Наведемо приклади таких казок, оповідей, в яких акумульовано великий виховний потенціал.

Покинуте кошеня. Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: „Бідне кошенятко”, та й іде собі. Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить, тремтить. Поверталась із школи Наталочка. Чує – нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке [8, с. 9].

Ця невелика за обсягом казка дає можливість задуматися про життя братів наших менших, про людську доброту, проникнутися жалем, співчуттям до нещасного кошеняти. Можливо, прочитавши таку казку, дитина почне дбайливіше ставитися до тварин, а не бути байдужим спостерігачем.

Соромно перед  соловейком. Оля й Ліда надумали сходити до лісу. Ішли та й ішли, в дорозі стомились та й сіли на траві перепочити. Витягли з сумки хліб, масло, яєчка та й підобідують. Коли це на дерево сів соловейко і заспівав. Зачаровані його красивим співом, Оля й Ліда сиділи й боялися поворухнутись. Аж тут він замовк. Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ. Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку. Навіщо ти зібрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить... Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда [8, с. 42].

З цієї казки  школяр може винести думку про  те, що треба з шаною ставитися до природи, робити гарні вчинки навіть тоді, коли цього ніхто не бачить.

Оповідання  для дітей, написані Василем Олександровичем, широко впроваджувались у практику його школи, особливо на початкових ступенях навчання. На допомогу вчителеві В. О. Сухомлинський написав методичний посібник з етичного виховання учнів „Як виховати справжню людину”, який він сам розглядав як єдине ціле з „Хрестоматією з етики”. Посібник написано в своєрідній художньо-публіцистичній формі, притаманній для багатьох творів Василя Олександровича. Він складається з 59 етичних повчань (наставлянь, заповідей, законів, бесід). Василь Олександрович звичайно планував та проводив на уроці або в позаурочний час одну бесіду, її зміст доповнювався роздумами, аналізом творів „Хрестоматії з етики”.

Тому кожне  повчання має завершену форму і значення, а кожне наступне органічно пов’язане з попереднім. Повчання складається з двох частин: перша — етичне повчання — звернена до дитини, підлітка, юнака, дівчини. Воно розкриває зміст тієї чи іншої моральної категорії, поняття, норми поведінки, цінності, риси характеру тощо. Друга частина — це роздуми.

Звертаючись до вчителів, В. О. Сухомлинський розмірковує про шляхи формування мотивів і дій дитини, про шляхи формування моральної свідомості крізь призму ідей добра й обов’язку (повинності), звертаючись до досвіду народу, історії, шкільного життя.

Виховання любові, поваги і вірності рідним та близьким, потреби людини в людині, почуття жалю, співчуття, доброзичливості тощо — теми, яким належить велике місце у художніх мініатюрах. Головним завданням вихователя Василь Олександрович вважав формування таких рис характеру й звичок у дітей, як совісність, вірність, скромність, безкорисливість, непримиренність до зла, переконаність, несприйняття лицемірства, байдужості, підлості. Цілий цикл бесід присвячений проблемам життя й смерті, любові між юнаком та дівчиною.

Ось, для прикладу, назви деяких повчань:

Що таке горе і як навчити дітей перемагати його.

Людина  повинна дорожити пам’яттю своїх  предків.

Виховання почуття поваги до дідуся й бабусі.

Як  формувати у вихованців радість  пізнання.

Совість — чутливий охоронець вчинків.

Як  поєднати у вчинках „потрібно”, „важко” й „гарно”.

Як  формувати у юнаків і дівчат культуру людських бажань.

Етичні бесіди доповнювались матеріалами „Хрестоматії з етики”,

котрі виступали  не лише ілюстративним матеріалом, а головним чином 

філософією  для дітей, основою для міркувань, роздумів та вибору.

У зв’язку з  цим зупинимось на методах виховання, які широко

впроваджував  В. О. Сухомлинський у своїй школі. Оскільки основою 

його концепції  була повага й довіра до особистості дитини, то його підхід, його методи виховної роботи не були авторитарними, а базувалися на вільному обміні думками, що проходив у формі бесіди, дискусії.

Причому дуже часто  їх виносили за межі класної кімнати, на природу.

Ці заняття  мали назву „Уроки мислення”, „Подорожі  по земній кулі”,

„Подорожі до джерел думки”, під час яких діти вчилися дивитися на

світ широко розплющенними очима, вдивлятися в  нього, бути моральними, відчувати поряд із собою людей.

Василь Олександрович  наводить такий приклад:

„Ви повертаєтеся з лісу. Жаркий липневий день. Наближаєтеся до

криниці під високим дубом. Усім хочеться пити. Чим ближче криниця, тим

нестерпніша спрага. А з другого боку до криниці  наближається дідусь. Він 

іде здалеку, дуже втомився. Йому теж хочеться пити. Діти бачать дідуся, але вони не думають про нього. Бачать очі, але не бачить розум і серце.

І діти, і дідусь підходять до криниці  майже одночасно. На зрубі стоїть

відро з холодною водою. За мить діти наблизяться  до криниці, оточать 

відро і, захоплені єдиним бажанням — угамувати спрагу, відтіснять дідуся, ніхто й не згадає про нього. Страшна і потворна людина, коли інстинкт переважає в неї над почуттям гідності, дбайливо вихованим на ґрунті розуму, думки. Умійте запобігти цій миті! Не давайте волі інстинкту. Збудіть у ваших вихованців благородну людську думку, не пропустіть прекрасної можливості посоромитися власних намірів.

Тихим, але владним рішучим голосом  ви кажете: спиніться! Ви примушуєте дітей  оглянутися навколо себе. Вони побачили дідуся, сивого,

виснаженого спекою, із запаленими очима. На його обличчі  — винувата посмішка. Думка про вгамування спраги вже не палахкотить у дитячій

свідомості  пожежею. Вона ледве жевріє десь у  закутку...

— Сідайте, діти, відпочинемо, — тихо говорите ви. Діти сідають 

поруч з вами під дубом...

— Вибачте, дідусю, — один за одним повторюють діти.

Дивлячись на дідуся, в якого тремтять руки й ноги від утоми, вони

відчувають  сором, і слово „вибачте” в  їхніх устах — не формальність, а 

щирий вияв почуттів...

Ваш обов’язок, вихователю, — щоб вона [ця картина — О. С.]

запам’яталася їм на все життя. Дідусь пішов, але ніхто не поспішає до

відра з водою. Ви допомагаєте своїм  вихованцям яскраво осмислити те,

що  невиразно вимальовується в їх свідомості. Ви збуджуєте думку — це

одне  з важливих завдань виховання” [4, с. 199 — 200].

Отже, вивести за межі школи, класу, дати зустрітися з життям, з

моральним вибором, вчинком — ось завдання вчителя. Великого значення В. О. Сухомлинський надавав мисленню, міркуванню дитини

над вчинком  наодинці з собою, своїм „Я”. Цей  процес був для педагога

найвищим результатом впливу на духовний світ дитини.

Ось такі погляди  В. О. Сухомлинського на етичне виховання молоді. І сьогодні, розглядаючи його спадщину крізь призму історичної

перспективи, можна  поставити питання про критерії, способи його

мислення як педагога.

Його етична філософія для дітей була спрямована на розвиток самосвідомості особистості, її духовності. В її основі лежить гуманізм,

який трактувався  ним у термінології марксизму-ленінізму, але по

суті — в  ідеально-романтичному дусі. Чому так  вважаємо? Тому що

марксистсько-ленінська  етика (тобто класова) була завжди факультативною: суто людський, абсолютний елемент з неї виключали, як це ми

бачили в  нашому історичному екскурсі. У В. О. Сухомлинського ж моральні істини мають загально-гуманістичний характер. Він розв’язував

етичні питання  і на основі народної педагогіки, українських  народних традицій, морально-етичних  імперативів і культів. Саме вони

стали основою, наріжним каменем підходу Василя Олександровича

до висунення  на передній план своєї концепції загальнокультурних

цінностей і  норм.