Огляд біографічних даних та педагогічної діяльності В. Сухомлинського

На думку В. Сухомлинського, учитель повинен досконало володіти уміннями в тій чи іншій трудовій діяльності, бути майстром своєї справи, мати яку-небудь трудову пристрасть. У щирому спілкуванні учня та вчителя відбувається складний процес виховання досконалої особистості, майбутнього громадянина своєї країни,  корисної людини для суспільства.

В. Сухомлинський прагнув до того, щоб стосунки дитини з іншими людьми і в дома, і в школі будувались на свідомості та відповідальності. Осмислення і переживання вихованцем свого обов’язку перед матір’ю, батьком, вчителем – саме з цього повинно починатися пізнання дитиною світу людини[4, с. 31].

Успіхам у практичній, педагогічній і творчій діяльності В. Сухомлинського сприяло глибоке знання народної педагогіки. Вийшовши з глибин народу, він усвідомив можливості народної педагогічної мудрості в навчанні та вихованні учнів.

У центрі уваги видатного педагога є діяльність вчителя, його проблеми, культура спілкування з дітьми, педагогічна майстерність, духовність, підготовка вчителів у навчальних закладах тощо. «Сто порад учителеві» – праця, яка має стати постійним порадником вчителя, як і інші його визначні твори, що мають пізнавальне значення для освітніх працівників, педагогічної громадськості.

Розглядаючи діяльність учителя, В. Сухомлинський вважав, що джерелом його творчої індивідуальності є книга, особиста бібліотека, її призначення полягає в тому, щоб вводити вихованців у світ книги. Педагог називав бібліотеку найважливішою складовою своєї педагогічної системи. У бібліотеці Сухомлинського був золотий фонд світової культури: художні твори найвидатніших письменників усіх народів[ 4, с. 93].

Виховання гуманізму  й людяності повинно стати  одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як доброта, потреба в служінні людям, радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір, любитиме і Батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.

В. Сухомлинський – гідний спадкоємець гуманістичної традиції. В Павлиській середній школі виховання без покарань було педагогічним принципом усього педагогічного колективу.

          Педагогічна спадщина В. Сухомлинського є різносторонньою і багатоплановою. Він вважав, що вчитель зобов'язаний уміти дорожити дитячим довір'ям, поважати дітей, бути для них втіленням добра і справедливості

Аналіз педагогічної спадщини В. Сухомлинського яскраво ілюструє, що глибоке розуміння справи й діловитість допомагали йому бачити серед багатьох завдань Павлиської школи головні і другорядні, визначати в кожний період навчального року провідну ланку в роботі. Так, на початку навчального року цією ланкою в роботі Павлиської школи ніколи не були розподіл учнів по класах, складання і затвердження планів, а правильне повторення вивченого матеріалу в минулому навчальному році, застереження вчителів від типових помилок. Тому в перші дні занять оцінювали знання учнів.

Розділ 2. Аналіз творів  письменника

Сьогодення засвідчує: творчість В.О. Сухомлинського належить до тих здобутків української та світової педагогічної науки і практики, які є фактично невичерпними, а його гуманістичні ідеї – це ідеї майбутнього.

Педагогіку В.О. Сухомлинського ми по праву називаємо гуманістичною, оскільки вона є джерелом розвитку теорії і практики національного виховання, в якому чільне місце належить вихованню загальнолюдських духовних цінностей.

У книжці «Розмова з молодим директором школи» педагог, зокрема, зазначає: «Навчання – це насамперед взаємовідносини між людьми, обмін духовними цінностями, взаємна віддача сердечної доброти, співчуття. Усе шкільне життя повинно бути пройняте духом гуманності» [ 3, с. 496].

Справжнє навчання, за В.О. Сухомлинським, – це індивідуально-творчий розвиток кожної дитини. Без постійного застосування педагогічних знань взагалі неможливо продуктивно організувати навчально-виховний процес.

Протягом 60-х рр. ХХ ст. виходять друком і в Радянському Союзі, і закордоном науково-публіцистичні праці В. Сухомлинського: “Формування комуністичних переконань молодого покоління” (1961 р.), “Духовний світ школяра” (1961 р.), “Людина неповторна” (1961 р.), “Моральний ідеал молодого покоління” (1963 р.), “Виховання особистості в радянській школі” (1965 р.), “Етюди про комуністичне виховання” (1967 р.), “Серце віддаю дітям” (1968 р. – НДР, 1969 р. – УРСР), “Павлиська середня школа” (1969 р.), “Народження громадянина” (1970 р.) й ін., які стали видатним явищем у світовій педагогіці.

Користуючись документальними матеріалами й відомостями із сімейного архіву, О. Сухомлинська підрахувала, що свої творчі ідеї та результати новаторської педагогічної практики видатний український педагог виклав у 48 книгах, 500 статтях, 1500 казках і оповіданнях для дітей, які було видано 59 мовами в Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі, Чехословаччині, Японії, Таїланді, Монголії, Угорщині, Німеччині, Китаї й багатьох інших країнах загальним тиражем понад 15 млн примірників [2, с. 392–393].

Показово, що, маючи багатий досвід власної публіцистичної діяльності, В. Сухомлинський наголошував на тому, що поряд з науково-педагогічною й методичною літературою в бібліотеці справжнього вчителя неодмінно повинна бути й педагогічна публіцистика: “В особистій бібліотеці кожного справжнього вчителя повинен бути разом з літературою зі спеціальності й публіцистичний матеріал, який збагачує його духовний світ” [8, с. 137–144]. Педагог-публіцист переконливо рекомендував учителям позначати в газеті, що можна й потрібно прочитати з неї й узяти “собі на замітку”.

В. Сухомлинський вважав, що почерпнуті з газет і журналів актуальні факти повсякденного шкільного життя допоможуть учителю у вирішенні складних педагогічних проблем.

Принцип індивідуальності, який є однією з аксіом педагогіки з моменту її зародження й наявний майже в усіх працях педагогів-класиків, становить ядро гуманістичної системи вченого. Уявлення про поетичну й глибоко гуманну у своїй основі педагогіку В. Сухомлинського можна вибудувати вже на основі самих тільки назв його педагогічних творів (наприклад, поетика змісту книги “Школа радості”: “Перший рік – вивчення дітей”, “Школа під блакитним небом”, “Куточок мрії”, “Мандрівка у світ праці”, “Ми слухаємо музику природи”, “Зимові радості й турботи”, “Перше свято жайворонка”, “Ми живемо в саду здоров’я” тощо). Лейтмотивом усієї педагогічної діяльності В. Сухомлинського, стрижнем усієї його педагогічної системи є безмежна любов до дітей. “Що найважливіше було в моєму житті? Без вагань відповідаю: любов до дітей”, – напише він у передмові до своєї першої книги “Серце віддаю дітям” [7, т. 3, с. 7].

На думку Василя Олександровича, любов і повага до дитини є головним свідченням професіоналізму педагога. “Які б грані людської волі й розуму, серця й мудрості ні відкривались у вашій особистості перед дитиною, – зауважував В. Сухомлинський, звертаючись до вчителів, – схвалення, похвала, захоплення, гнів, обурення, засудження (на ці почуття вихователь теж має право, він не безплотний ангел), будь-яка з цих граней повинна відкритися на тлі головного – поваги людської гідності, піднесення людини” [6, т. 1, с. 15].

І в часи розквіту професійної  діяльності, і після того, як педагог  пішов з

життя, твори  В. Сухомлинського продовжували виходити друком по всьому світу (“Методика виховання колективу” (1971 р.), “Розмова з молодим директором”(1973 р.), “Листи до сина” (1978 р.), “Сто порад учителеві” (1984 р.), “Як виховати справжню людину” (1989 р.), “Хрестоматія з етики” (1990 р.), “Обережно, дитина” (2009 р.) й ін.), а творчий спадок, представлений на їх сторінках, продовжує знаходитися в епіцентрі дискусії, боротьби педагогічних напрямів, представників протилежних ідейних течій.

Педагогічна публіцистика видатного  педагога, як для свого часу в  умовах

існування педагогіки в радянській системі, мала випереджальний характер.

Незважаючи на всесвітнє визнання, у вітчизняній системі освіти гуманістична концепція педагогічної творчості В. Сухомлинського набула широкого розголосу й практичного поширення лише тільки у 80–90-ті рр. ХХ ст.

Величезну виховну роль у духовному світі дитини видатний педагог відводить слову – це слово вчителя, книга, мова живопису тощо. Усе це покликане пробудити допитливу думку дитини, сприяти прояву творчої індивідуальності, розвитку пізнання. Одним з провідних засобів формування духовних інтересів особистості в авторській концепції В. Сухомлинського є книга, якій педагог надавав винятково важливого значення.

Він ретельно добирав літературу для читання з урахуванням вікових особливостей дитини. “Читання, слухання художнього твору – своєрідний творчий процес, – писав учений, – учень, який читає літературний твір, наповнює слово пристрастю свого серця – він або захоплюється красою, благородством, моральною величчю, або ж відчуває обурення. Ось чому ми надаємо виняткового значення читанню художніх творів на уроці й удома” [10, с. 245].

За щирим переконанням педагога-гуманіста, витоками духовності для дитини є “любов до матері й батька, дідуся й бабусі, народної пісні й казки, до вітчизняної історії”. Традиції рідного народу, за визначенням педагога, становлять “корінь духовності”, а “серцевина людини – любов до Батьківщини” [11, с. 28].

Національні культурно-історичні  традиції видатний педагог визнавав основою школи. В оригінальній концепції педагогічної творчості В. Сухомлинського воєдино злилися національні звичаї українського народу й принципи шкільної та сімейної педагогіки.

Праці В. Сухомлинського становлять теоретичну цінність у контексті завдань сучасної початкової школи. Вони мають практичну значущість для розкриття форм і методів розвитку творчої особистості у навчально-виховному процесі. Уся педагогічна спадщина вченого наскрізно пронизана ідеєю – відчувати, розуміти, цінувати і творити: “Ми бачили важливе виховне завдання в тому, щоб дітей оточував не лише світ природи, а й світ праці, творчості, будівництва. Краса людини найяскравіше розкривається у праці” [6, с.61].

В. Сухомлинський  наголошував, що зміст трудового навчання в початкових класах має бути побудований на широкій політехнічній основі: “...щоб комплекс різноманітних умінь і навичок, яких набувають вихованці, відповідав меті політехнічної підготовки, щоб він був не професіоналізацією, не ранньою спеціалізацією, а обов’язковою для всіх азбукою праці” [6, с.168].

Сьогодні ці ідеї знайшли своє відображення у дослідженнях В. Тименка, який пропонує наступне формулювання поняття “політехнічна творчість” – це міждисциплінарна проектно-художня діяльність, яка поєднує елементи наукових, технічних і гуманітарних знань, інженерного конструювання та художнього мислення [8, с.25].

Отже, політехнічна творчість забезпечується синтезом художнього та технічного конструювання, що сприяє вдосконаленню трудового навчання й виховання. У нових підходах до змісту трудового навчання, що визначені в освітній галузі “Технологія” Державного стандарту початкової загальної освіти, пріоритетним є забезпечення умов для художньо-технічної творчості учнів у процесі конструктивно-технологічної діяльності [2, с.4].

Неодноразово  В. Сухомлинський наголошував на взаємодії трудового навчання із загальним розвитком і вихованням учнів (моральним, естетичним, фізичним, інтелектуальним). З метою забезпечення такого зв’язку, вчений радив створювати дітям з раннього віку умови для виявлення своєї індивідуальності у праці.

Стосовно характеру праці: вона має бути морально і суспільно спрямованою, різноманітною за тривалістю і кінцевим результатом, включати елементи виробничої праці дорослих; поєднувати зусилля розуму та рук, бути посильною і мотивованою тощо. Вчений підкреслював необхідність досягнення учнями досконалості навіть у виконанні елементарного завдання. Він писав, що трудова майстерність досягається руховими вправами, точністю взаємодії лівої і правої рук.

Між рукою і  мозком багато двосторонніх зв’язків, “розвиток дитини у кінчиках її пальців”. З огляду на це маємо належно використовувати багатофункціональний вплив роботи з пластичними матеріалами (пластилін, глина) на розвиток вправності дитячих рук.

Слово – це найважливіший  засіб впливу на формування людських почуттів. Про велику силу слова говорили багато філософів, письменників, педагогів. Справжнім шанувальником рідного слова був і Василь Сухомлинський. Він часто звертався до слова як найважливішого засобу впливу на особистість учня, на формування його почуттів і переконань. Василь Олександрович Сухомлинський вважав слово не лише інструментом спілкування, а й засобом пізнання та виховання. Оволодіння культурою слова є неодмінною передумовою успішного навчання, виховання і розумового розвитку дитини. У своїй статті „ Слово про слово” Василь Олександрович писав: „ Хочеться порадити вчителям: якщо ви прагнете, щоб ваше виховання стало мистецтвом, відточуйте слово.

Шукайте в невичерпній скарбниці нашої рідної мови перлини, які запалюють вогник захоплення в дитячих очах. <.. .> Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним – велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна спотворити її. Тож оволодіймо цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса!” [З, с. 167].