Критерії періодизації українського перекладознавства

    Стилізація  в перекладі може мати різне спрямування  – від перенесення до нього  типових індивідуальних особливостей стилю автора оригіналу, взятих з широкого контексту його творчості, аж до радикальної переорієнтації стилю перекладу, який втрачає майже всі точки дотику до стилю першотвору й перетворюється на переспів”. В. В. Коптілов виокремлює п’ять видів стилізації: індивідуалізуюча, локальна, часова, жанрова та індивідуальна. Саме у власному українському перекладі вищевказаної драми В. В. Коптілов часто застосовує метод локальної та часової стилізації. Окрім перекладацьких спроб, важливо розглянути перекладознавчі змістовні роздуми В. В. Коптілова щодо проблем перекладу сонетів англійського класика. Перекладацький аспект у площині англо-українських літературних взаємин у доробку В. В. Коптілова включає художні переклади англійської та ірландської поезії, зокрема творів англійських поетів (П. Б. Шеллі, В. Блейка, В. Їтса) й ірландських (П. Пірса, Дж. Рассела, Дж. Джойса, Ш. О. Кейсі, Р. Мерфі, Ш. Люсі). Ілюстративним матеріалом для аналізу англомовної поезії ми обрали поетичні твори “Озимандія” та “Англія 1819 року” П. Б. Шеллі, “Сон” В. Блейка та уривки зі “Слова ірландця, що порушує традицію” Дж. Рассела, які вважаємо досить показовими. У перекладах цих віршів відчутний лаконічний інтелектуальний почерк В. В. Коптілова. Поперше, композиційний рівень чіткий і стрункий, перекладач легко відчуває паузи, зберігає еквіритмічність та еквілінеарність.

    Новикова  М. О. проводить дослідження історії українського художнього перекладу (зокрема — перших українських перекладачів творів О.Пушкіна; творчості визначних майстрів українського перекладу Г. Кочура, М. Лукаша та В. Мисика). Кроскультурні дослідження фольклорних мотивів (зокрема, поєднання поганської та християнської традицій) у творчості шотландських, російських та українських поетів. Дослідження ранньослов'янських замовлянь.

    Автор численних книжок та статей з перекладознавства, літературознавства, фольклористики. Серед них монографії «Міфи та місія» (2005), «Прекрасен наш союз» (1986) та ін.; посібники „Символика в художественном тексте / Символика пространства (На материале «Вечеров на хуторе близ Диканьки» Н. В. Гоголя и их английских переводов)“ (1996, у співавт.), «Комментированная хрестоматия по истории шотландской литературы (поэзия XIII—XX вв.)» (2006); «Теорія адаптації: кроскультурний та перекладознавчий аспекти» (2006, у співавт.).

    Чередниченко О. І. працює в галузі загального і романського мовознавства, соціолінгвістики, контрастивної лінгвістики, історії і теорії перекладу. Розробив теорію варіювання літературних мов в інонаціональному контексті, істотно розвинув і доповнив теорії мовних контактів і перекладу. Створив власну лінгвістичну та перекладознавчу школу. Академік Чередниченко Олександр Іванович виокремлює домінантні функції перекладу як виду людської діяльності та вторинної комунікації: засіб спілкування (1), передавання інформації (2), запорука її адекватного сприйняття (3) та захисту міноритарних мов (4).

    Також він є Головним редактором наукових збірників „Теорія і практика перекладу” (1979-1991), „Мовні і концептуальні картини світу” (з 1996 р.), Вісника КНУ „Іноземна філологія” (з 1992), головою спеціалізованої вченої ради для захисту докторських дисертацій з мовознавства і перекладознавства (з 1993 р.), головою науково-методичної комісії з іноземної філології МОН України (1992-2001), членом експертної ради державної акредитаційної комісії МОН України (з 2001 р.), членом правління товариства Україна-Франція (з 1996 р.) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ 

1. Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики та дидактики перекладу  в рамках єдиної української наукової традиції. Критерії періодизації зумовлено тематикою та методикою досліджень, співвідношенням зі світовим контекстом, суспільно-політичними умовами, літературною політикою держави та діяльністю знакових постатей у розвитку теорії й методики перекладу.
2. Перший період українського перекладознавства охоплює час наукової діяльності літературознавців від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження І. Я. Франка. Цей період вважаємо критико-теоретичним, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецензенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких закономірностей. Терміносистема та перекладознавчий аналіз відображають рівень загального розвитку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літературність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок) тощо.
3. Другий період – становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) – вагомий для українського перекладознавства. Саме історичні дослідження могли засвідчити місце перекладної літератури у цільовій культурі (М. К. Зеров, В. М. Державин), виявити розвиток мовних засобів під впливом перекладів (М. К. Зеров, А. В. Ніковський), з’ясувати особливості перекладів того ж автора в різні періоди.
4. Третій період українського перекладознавства (після Другої світової війни до початку 1970-х рр.) – становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті – частково повторює установчі процеси першої половини ХХ ст. Г. П. Кочур та М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова.
5. Перекладознавчі дослідження останньої чверті ХХ ст. виділено в окремий період – перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань. Розширення методик перекладознавчого аналізу сприяло удосконаленню терміносистеми та аналітичного апарату перекладознавства.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Арват Ф. С. Іван Франко – теоретик перекладу (Лекції із спецкурсу “З історії українського перекладу”) / Чернівецький держ. ун-т. – Чернівці, 1969. – 38 с.
2. Володимир Державин: теорія і критика перекладу // Збірник Харків. іст.-філол. т-ва / Харків. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди; Харків. іст.-філол. т-во. – 2005. – Т. 11. – С. 205-214.
3. Домбровський О. А. Іван Франко – теоретик перекладу // Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. 6. – С. 308.
4. Качуровський І. Володимир Державин // Березіль. – 1993. – № 2. – С. 161-168.
5. Фінкель О. Теорія й практика перекладу. – Харків: ДВУ, 1929. – 168 с.
6. Франкові перекладознавчі ідеї у працях дослідників ХХ сторіччя // Записки Наук. т-ва ім. Шевченка. – 2005. – Т. 250: Праці Філол. секції. – С. 527-536.
7. Чередниченко О.І. Про мову і переклад. – К.: Либідь, 2007. – 248 с.
8. Шмігер Т. Історія українського перекладознавства XX сторіччя / Передм. Р.Зорівчак. – Київ: Смолоскип, 2009. – 342 с.