Критерії періодизації українського перекладознавства

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Февраля 2012 в 18:29, реферат

Описание работы

В цій роботі ми намагаємося дослідити історію українського перекладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тематики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.
Перекладознавство як складна система, що охоплює історію, теорію, методику, практику та критику перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-30-х рр. ХХ ст. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.

Содержание работы

1. Історія українського перекладознавства ХХ ст………………………….. 3
2. Критико-теоретичний період перекладознавства………………………… 4
3. Становлення перекладознавства як наукової та навчальної
дисципліни в Україні………………………………………………………….. 8
4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті……………… 19
5. Період розквиту перекладознавства на прикінці ХХ ст………………….. 22
Висновки……………………………………………………………………….. 27
Список використаної літератури……………………………………………… 28

Файлы: 1 файл

Реферат.Кондрат.doc

— 253.50 Кб (Скачать файл)

    Переклади 1940-1950 років позначені тяжкою печаттю  всесковуючого буквалізму. Як пише С.П. Ковганюк, це була, так би мовити, ознака часу, період редакторської сваволі, коли перекладач, після виходу книжки у світ, іноді не пізнавав свого перекладу. Така редакторська сваволя вписувалась у рамки офіційної політики зближення російської й української мов – підкреслює Т. Шмігер. Одним із дослідників, які боролись за культуру українського слова, був О.Л. Кундзіч. Провідна ідея майже всіх його статей – це збереження чистоти української мови. Окреме місце в українському перекладознавстві того періоду займає Г.П. Кочур – автор численних статей з історії українського художнього перекладу.

              Григорій Порфирович Кочур — один із найяскравіших талантів сучасного українського письменства, культуролог, поет, перекладач, історик i теоретик українського художнього перекладу, інтелігент найвищої проби, творець з унікальним естетичним відчуттям, із сакральним сприйняттям рідної мови та історичної пам’яті як оберегів народу. Він зробив настільки великий внесок у світову культуру, що його доробок заcлужив на окрему галузь філологічних пошуків — «Кочурознавство».

    1. Перекладач стверджував, що переклади вимагають знання величезного культурного фону, “background‘y”, модерною мовою. Він грає роль, навіть вищу за мовну компетенцію.

    2. Переклади вимагають дуже тісного  “особистого знайомства” з автором.  Ніколи не передбачиш: яку життєву,  або професійну , або просвітню, або інтимну (бува й таке) подробицю з авторської біографії підкине тобі оригінал. Добре, як підкине відкрито, експліцитно. А найчастіше він те зробить потаємно, не в прямому тексті, а десь по асоціативних кутах та закуттях.

    3. Переклади вимагають любові до оригіналу без “покращення” його позиції — світоглядної, духовної, мабуть, більше, ніж стилістичної або предметно-“оптичної”. Із зітханням, проте без зайвого спротиву, переробляла я потім “свого Зерова”. (Тренуючи, до слова, таку християнську чесноту, як смирення, і здогадуючись, що переклад — дуже християнське мистецтво. ) А роблячи це, відкривала для себе, крок за кроком, зеровську сором’язливу метафізику, делікатну конфесійність. Але то вже, знову, окремий сюжет.

    Застерігав, що перекладознавча стаття — не реєстр перекладацьких курйозів, а глибокий філологічний аналіз із розкриттям своєрідності у сприйманні світу, характерних для носіїв різних мов і культур. Він нагадував, що перекладач мусить дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око; учив позбуватися панегіричного тону, уникати кучерявих висловів — зайвої красивості. Кочур наголошував, що треба уважно стежити за власною мовою, що слово в перекладi повинно бути мистецьким. Він радив частіше заглядати до словників, наголошував, що словник можна читати як захопливу книжку, що художня література — це мислення в образах, що мова повинна бути не доповненням до життя, а самим життям, що її можливості безмежні.

    Г. Кочур та його соратники продовжують  і вдосконалюють перекладацькі  принципи, що їх випрацювали І. Франко, О. Фінкель та М. Зеров. Вони домагаються оптимальної перекладацької ін-формації, уникають зайвої українізації перекладів, що в минулому набувала іноді рис бурлеску. Григорій Порфирович був, зокрема, обережним щодо реалій – не лише лексичних, а й структурно-конотативних, наприклад, стосовно демінутивних суфіксів у пере-кладах англомовної поезії. Мав якесь особливе відчуття щодо се-мантичних відстаней між синонімами.

    М. Т. Рильського зробив великий внесок до розвитку української перекладознавчої думки, наукова діяльність якого стала містком між теоретичною спадщиною українських дослідників 1920-х рр. та теорією поетичного перекладу й історією художнього перекладу 1950-х рр. Не згадуючи імені М. К. Зерова, учений використовував та розвивав його ідеї про історію українського художнього перекладу ХІХ ст. як історію вироблення високого стилю в українській поетиці. М. Т. Рильський розвинув теорію перекладу, долучивши чимало нових питань, зокрема щодо перекладу із близькоспоріднених мов, граматичних та лексичних проблем перекладу тощо.

5. Період розквиту перекладознавства на прикінці ХХ ст.

    Остання чверть ХХ ст. – це час перетворення перекладoзнавства на міждисциплінарну галузь знань. Щонайвагоміше, відзначає Т.Шмігер, – незалежність України скасувала будь-які обмеження на історичні й історіографічні дослідження. Як повноправні галузі української науки, розвинулися науково-технічний переклад і дидактика перекладу, де українській мові відводилася належна увага. У цьому велика заслуга О.Чередниченка, Я.Коваля, В.Карабана, Р.Зорівчак, І.Корунця, Р.Кияка та ін., – пише дослідник. Головні здобутки перекладознавства цього часу такі: розширення та стабілізація терміносистеми, уточнення класифікації перекладознавчих дисциплін, вироблення методик перекладознавчого аналізу, закладення основ теорії жанрів перекладу, розвиток дидактики перекладу. Зміни, які відбулися в мовознавстві впродовж 1950-1960-х рр., настільки вплинули на якісний розвиток перекладознавства з середини 1970-х рр., що доречно говорити про новий етап перекладознавства. На таку зміну вплинули лінгвостилістика, контрастивістика, психолінгвістика, студії з комунікації, етнолінгвістики, соціокультурології, які додали нові аспекти до вивчення перекладу. Це час становлення перекладознавства як міждисциплінарної галузі знань із залученням результатів і методів соціології, психології, естетики, математики, а також найновіших методів з інших філологічних дисциплін (фразеології, лексикології, галузевого термінознавства, граматичної семантики тощо). Аналіз мовних особливостей перекладу виходив за межі суто лінгвістичної проблематики і містив вивчення мовних норм згідно з естетичними та історико-культурними обставинами. Лінгвістична термінологія стала визначальною для опису літературних жанрів, а тому зникла підстава для виділення двох теорій перекладу – мовознавчої та літературознавчої.

    Остаточно закріплюється у цей час термін „перекладознавство”, який влучно відображає міждисциплінарну суть науки про переклад із розлогим об’єктом дослідження та численними методами. Очевидно, такий широкий підхід позитивно позначився на кількісних аспектах вивчення перекладу, адже у наукових вісниках та збірниках почало з’являтися більше власне перекладознавчих статей. Вершинним досягненням української школи перекладознавства став спеціалізований періодичний науковий збірник „Теорія і практика перекладу” Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (головний редактор – О. І. Чередниченко), який об’єднав усіх перекладознавців України, а також залучив фахівців з інших республік Радянського Союзу та деяких інших країн.

    Потрібно  зосередити увагу на особливостях перекладознавчих досліджень після здобуття Україною незалежності, коли в поступі теоретичного перекладознавства чільне місце посіли історія перекладу, зокрема питання про історико-культурологічне значення перекладу, проблеми біблійного й науково-технічного перекладу, а також новітні лінгво- та соціокультурологічні студії перекладу. Визначальними для розуміння перекладознавчого розвитку є автореферати дисертацій. Розгляд перекладознавчих досліджень на зламі ХХ і ХХІ сторіч дає підстави стверджувати, що останній період триває і далі, тому встановлювати його кінцеву межу зарано.

    На  поглиблення перекладознавчого  аналізу найбільше вплинув розвиток контрастивістики, семантики й текстології. Усі три галузі мають глибокі історичні корені й водночас сильно розвинулися впродовж 1950-1970-х років. До теорії інтерпретаційно-культурологічного аналізу найбільший внесок становлять праці М.Новикової. Р.Зорівчак досліджує фразеологічні та лексичні проблеми перекладу в перекладознавчому ракурсі, що стало стимулом для розвитку контрастивістики в Україні загалом.  
Наприкінці 1980-х рр. зміни в українському суспільстві висунули нові завдання перед історією українського перекладу – насамперед, усунення білих плям в інтелектуальній історії України. Для історії українського перекладу багато важило опублікування двотомника творів М.Зерова, який упорядкували Г.Кочур і Д.Павличко.

    З відновленням незалежності України, стало можливим вивчати історію перекладу на широкій джерельній базі. Найбільше досягнення за роки незалежності України – видання майже повного літературознавчого, перекладознавчого та критичного доробку М.Зерова. Важливий внесок у створення загальної історії українського художнього перекладу зробила Комісія всесвітньої літератури НТШ. Завдяки праці цієї комісії 2003 р. опубліковано покажчик «Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914-1939)», який охоплює дані про переклади з 44 літератур, опубліковані в 33 періодичних виданнях (за загальною редакцією О.Лучук і Т.Лучука). Уперше в історії українського перекладознавства Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. Івана Франка опублікувала біобібліографічні покажчики перекладачів і перекладознавців «Григорій Кочур» (1999, 2006) та «Микола Лукаш» (2003). Питання перекладів термінів стало на денному порядку після того, як українська мова почала набувати реального статусу державної мови.

    Дослідження з історії перекладу активізувалися від 1990-х р. Переклад почали розглядати як націєтворчий чинник, як чинник утвердження українства. Ідеї таких досліджень запозичували з лінгвокультурології та теорії полісистеми. Застосувати отримані результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної історії української літератури, історії української культури. Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню її як мови науки й техніки, а це стимулювало дослідження у галузі перекладу термінів, відтворення звучання іншомовних власних назв українською мовою та українських – іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках із перекладу, де б українська мова була цільовою або вихідною.

    Окремо  слід відзначити вагомий внесок Р. Зорівчак у роз будову теорії художнього перекладу. Творчо розвинувши ідеї І. Франка, М. Рильського та інших перекладознавців про нерозривну єдність змісту й форми у процесі відтворення художнього цілого, Р. Зорівчак зосередила свою увагу на вивченні того, що визначає національну своєрідність оригіналу. Її монографії “Реалія і переклад”, “Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія”, кандидатська й докторська дисертації переконливо доводять, що національно марковані одиниці першотвору, як носії інформації про інший культурний простір, є найскладнішими з погляду перекладу, оскільки, природно, не мають прямих, повних відповідників у цільовій мові.

    З іншого боку, нехтування ними може призвести  до істотних смислових і стилістичних втрат у перекладі, адже саме націо- нальне часто визначає зміст і стилістику першотвору. Аналізуючи багатий фактичний матеріал українських та англомовних художніх перекладів, авторка вибудовує свою концепцію розв’язання згаданої вище проблеми, окреслює різні можливості існування “неперекладного в перекладі”. Запропонована нею типологія способів відтворення реалій, національно маркованих образних фразеологізмів є на сьогодні найповнішою в українській (і не тільки в українській) теорії перекладу.

    Р. Зорівчак є палкою поборницею чистоти  перекладеного слова, багато уваги  приділяє проблемі культури мови перекладної літератури, зокрема питанням чіткого розмежування потрібних і непотрібних запозичень, збереження мовної своєрідності, властивої українській нації. Загострення цієї проблеми останнім часом викликано посиленням тиску на українську мову з боку глобальних мов, зокрема англійської, та відсутністю дієвих механізмів захисту української мови від надмірного іншомовного впливу. Роксолана Петрівна Зорівчак – академік Академії наук Вищої школи України (1993), професор Львівського національного університету імені Івана Франка (1992), дійсний член та член Президії Наукового товариства імені Шевченка (1992), член Національної спілки письменників України (1997), відмінник освіти України (2002).

    Доктор  філологічних наук (1988), професор (1989), Р. П. Зорівчак – дослідник англійської  фразеології, теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження українського художнього слова до англомовного світу (зокрема, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Довженка, О. Підсухи, пісенного та казкового епосу) й англомовних літератур до української літератури (творів В. Шекспіра, Джека Лондона, Дж. Г. Байрона, Г. В. Лонгфелло), засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін. Багатогранність особистості В. В. Коптілова дала змогу в одній свідомості поєднати різні літературні стратегії письма наукових досліджень, перекладів прози та поезії, власних художніх спроб. Приблизно 200 наукових статей та критичних оглядів, кандидатська та докторська дисертації науковця стали класикою українського перекладознавства. Майстерні, елегантні та водночас раціональні переклади німецької, французької, англійської, польської та російської поезії та теоретичні праці з проблем перекладу поетичних творів дають можливість говорити про філософію поетичного перекладу В. В. Коптілова. У розділі “Особливості поетичного перекладу” праці “Актуальні питання українського художнього перекладу”, що вийшла 1971 р. як результат першої докторської дисертації в галузі перекладознавства в Україні, автор цитує білоруського теоретика перекладу Ю. Гаврука, який виділив три типи поетів-перекладачів: перекладачі-вчені, перекладачі, які пристосовують твори іншомовного поета до своєї індивідуальності, та перекладачі, котрі наче актори, перевтілюються в індивідуальність автора оригіналу.

    Перекладацький  доробок В. В. Коптілова – це цілісна  наукова система з високим  ступенем естетичної привабливості. Аналітично творчість В. В. Коптілова в дискурсі англо-українських літературних взаємин можна виокремити в таких аспектах:

    1) перекладацький, головно поетичні  переклади;

    2) перекладознавчий та лінгвокультурний.

    Безперечно, можна відзначити творчість В. Коптілова  в контексті української Шекспіріани  як перекладача драми “Зимова казка” та як перекладознавця-шекспіролога.

    У фундаментальній статті “Стилізація у перекладі” В. В. Коптілов аргументовано розробляє концепцію стилізації в перекладеному творі. Він вважає, що “стилізація тексту перекладу – це запровадження в нього таких стилів, які не є відповідниками тих чи інших елементів оригіналу.

Информация о работе Критерії періодизації українського перекладознавства