Критерії періодизації українського перекладознавства

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Февраля 2012 в 18:29, реферат

Описание работы

В цій роботі ми намагаємося дослідити історію українського перекладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тематики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.
Перекладознавство як складна система, що охоплює історію, теорію, методику, практику та критику перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-30-х рр. ХХ ст. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.

Содержание работы

1. Історія українського перекладознавства ХХ ст………………………….. 3
2. Критико-теоретичний період перекладознавства………………………… 4
3. Становлення перекладознавства як наукової та навчальної
дисципліни в Україні………………………………………………………….. 8
4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті……………… 19
5. Період розквиту перекладознавства на прикінці ХХ ст………………….. 22
Висновки……………………………………………………………………….. 27
Список використаної літератури……………………………………………… 28

Файлы: 1 файл

Реферат.Кондрат.doc

— 253.50 Кб (Скачать файл)

    Але повернімося до Фінкелевої «Теорії та практики перекладу», що складалася з чотирьох частин. Першу частину, названу автором «Теоретичною», повністю відведено коротенькому і далекому від глибокого й системного огляду історії перекладу в Європі (починаючи від Септуаґінти), але оминаючи переклад в інші періоди його розвитку, зокрема в Росії та в Україні. В цій частині автор висловлює ряд своїх тверджень про «прозаїчний переклад», якому нібито належить виключно ідейно-практичний вплив на «художній переклад», що має, на його думку, «виключно мовне та літературне значення», оскільки він збагачує «поетичні засоби певної мови, поширюючи її арсенал та надаючи їй більшу міць, гнучкість та різнобарвність». Автор переконливо доводить, посилаючись на самого Цицерона, а також на авторитет Квінтиліана, В. Гумбольдта і М. Старицького, що переклад сприяє поліпшенню стилю мови, на яку він робиться. Цікаво, що педагогічне значення перекладу О. Фінкель бачив у царині сприяння навчанню рідної мови.

    Цікавим є також підхід О. Фінкеля до визначення способів перекладу, серед яких він виокремлює такі найголовніші:

    1) Передача літерами мови перекладу  слів/фраз в іншомовній вимові (якщо ці слова/фрази зрозумілі  мовцям перекладу). З таким способом  «перекладу» навряд чи хто  сьогодні погодиться, звичайно, позаяк  передача буквами змістових одиниць мови оригіналу взагалі не є перекладом.

    2) Другим способом (чи методом) перекладу  О. Фінкель називає всім відомий  дослівний переклад;

    3) Третім способом — вільний переклад, коли можливі свавільні зміни оригіналу в перекладі;

    4) Четвертим способом — адекватний переклад. Отже, термін «адекватний переклад» увів зовсім не А. Смірнов, який 1931 року зробив спробу визначення його значення. Цим терміном користувалися й раніше.

    О. Фінкель навіть вважав, що «адекватним  перекладом» здійснювали свої найкращі відтворення змісту й художніх особливостей оригіналу всі видатні перекладачі  в Німеччині в другій половині ХIХ ст., і навіть Й. Гердер «виконав адекватно» свої «Голоси народів» (1769 р.) — усім відомі переклади народних пісень, із-поміж яких українським відведено винятково високе місце, бо він їх вважав найдовершенішими змістовно, художньо й мелодійно, найпоетичнішими за образністю в усій європейській пісенній творчості.

    До  «адекватних перекладів» О. Фінкель зарахував переклади братів Шлегелів, Тіка, Гумбольдта й інших послідовників Гердера в Німеччині. Разом з цим він фактично підтримав постулат І. Кулика про ідеологічне «підтягування» перекладу під відповідну читацьку (зокрема «соціалістичну» українську) аудиторію. Таке «підтягування» перекладів, їх штучна ідеологізація, звичайно, призводить до спотворення оригіналу та до цілковитої переорієнтації читачів, а тому не може бути за жодних обставин виправдана, як не могла бути виправдана й вимога В. Державина про стилізацію перекладів. Цю вимогу В. Державина засудив О. Фінкель. Тому варто погодитися і з висновком автора праці про те, що «Тільки показуючи й визначаючи, як і в якій мірі окремі елементи твору піддаються перекладу, можна наблизитися до уяснення того, яким повинен і бути художній переклад». Отже, за О. Фінкелем, деталі оригіналу — важливі елементи перекладу. Але чи всі і які саме деталі?

    У другому розділі, що має назву  «Переклад прозаїчний нехудожній», О. Фінкель, за Ш. Баллі, визначає найперше типи художніх текстів, а саме: 1) науковий тип тексту і його переклад та 2) «адміністративний» тип тексту і його переклад. Останній тип текстів ще зараховує: «урядові акти, міжнародні ноти і пакти, з одного боку, та місцеві розпорядження, урядницькі правила, оголошення — з другого, ділову мову... з її особливими виразами та фразеологією...». За окремий жанр визначено і публіцистичний. Хоча й тут автор вирізняє окремо мову газети. При цьому, однак, О. Фінкель дотримується думки, що «пролетарський» публіцист пише не тою мовою, що буржуазний» і посилається на свою статтю про публіцистику В. І. Леніна. Проте суть, звичайно, не в хибних заідеологізованих поглядах, яких О. Фінкель міг щиро й не дотримуватися (принаймні сьогодні це можна хоча б припускати), а суть у тому, що він досить чітко, з погляду мовознавців ХХI сторіччя, визначав головні особливості різних підтипів/підстилів мовлення та підходи до їх перекладу. О. Фінкель охарактеризував науковий текст, указав на термінолексику, яка тоді розроблялася українськими фахівцями, визначив головні шляхи створення національних терміносистем.

      Що  ж до синтаксичних/структурних особливостей нехудожнього мовлення, то тут О. Фінкель  робив цілком логічні (й сучасні) висновки, а саме, що «всі національні мовні ознаки мають зникнути, і надо всім мусить панувати лише система мови перекладу з усіма її засобами та формами, які виконують ті самі функції, що їх у мові оригіналу виконують інші засоби та форми». Добре розуміючи, проте, що мова перекладу не може не зберігати певних притаманних тільки їй ознак, О. Фінкель зауважує, що «перекладач мимоволі передасть дещо з національних ознак, як зберігає їх і авторська мова теж». При цьому О. Фінкель підкреслював, що для виконання зразкових перекладів, наприклад, економічних текстів «перекладачі мусять уважніше ставитися до аргументації та логічного апарату автора».

      Аналогічні  вимоги О. Фінкель ставив і до перекладу  юридичних текстів, які, на жаль, у  нього зводяться фактично до тодішніх газетних текстів і їх українських перекладів. Досить часто при цьому автор зараховував до юридичних текстів суто інформаційні тексти. При цьому він піддавав критиці тільки стилістичні огріхи щодо слововживання, і мало чи зовсім не зверталося уваги на точне відтворення специфічних особливостей саме юридичних текстів (угод, контрактів тощо).

    Нарешті, в розділі третьому («Переклад  прозаїчний художній») О. Фінкель зосереджує свою увагу на доборі й перекладі  контекстуальних синонімів —  проблеми, що хвилювала й хвилює перекладачів і досі. Разом з цим зосереджується увага і на перекладі реалій суспільного життя різних націй, зокрема на «національних формах привітань й індивідуальних привітаннях, на назвах національних чинів і посад, мір, ваги, монет (власне грошових одиниць)» тощо. Автор виступає проти заміни їх національними відповідниками і разом із тим припускає в  певних випадках заміну таких реалій рівнозначними відповідниками мови перекладу. О. Фінкель запропонував методи відтворення цих мовних одиниць, які (методи відтворення) й закріпилися в перекладацькій практиці, а саме: транскрипцію, калькування, заміни. Адже «не можна ані Ксенофонта, ані Тамерлана, ані Скопіна-Шуйського називати генералами». Іноді при цьому О. Фінкель пропонує «де треба, не відшуковувати свої замінники, а залишати оригінальні назви», що краще, «ніж фальсифікувати текст чи утворювати хибні асоціації». І з цією порадою, зробленою ще майже 80 років тому, також не можна не погодитися й сьогодні.

    Зачепив О. Фінкель і деякі інші вже  традиційні і в наш час питання  теорії та практики перекладу, зокрема такі, як переклад архаїзмів, неологізмів, професіоналізмів, деяких типів усталених сполучень слів. Він проілюстрував свої зауваги прикладами неправильного перекладу тих чи інших мовних одиниць у М. Садовського («Тарас Бульба» Гоголя), О. Варавви, А. Ніковського та інших перекладачів. Однак поряд із загалом слушною критикою недоглядів натрапляємо у праці й на хибні твердження автора на кшталт: «Як можна перекласти такі вирази, як Sacramento, Goddam тощо». І сам же відповідає: «Звичайно, що ніяк, і краще навіть не пробувати», хоча знайти близькі відповідники цим лайливим словам у багатьох мовах перекладу не складає великих труднощів. І це знає кожен навіть середньої руки перекладач. Та в неперекладність цих та подібних слів, мабуть, не зовсім вірив і сам О. Фінкель, оскільки дещо нижче в рецензованій праці він і сам зазнає, що солдатська мова австрійської армії є, звичайно, не та, що в російській, але перекладач «Приключений бравого солдата Швейка» поруч із перекладом відповідних висловів використовував, мабуть, і метод аналогії. То чому ж тоді, всупереч твердженням О. Фінкеля, українським перекладачам не шукати й знаходити ті ж аналоги для Sacramento і Goddam?

    Не  мав О. Фінкель рації і тоді, коли стверджував, що нібито «більшість перекладачів вважає, що головне у перекладі — це передати змістову точність, ідентичність значення. За таким поглядом переклад художнього твору перетворюється на переказ, бо саме елемент художності в перекладі знехтувано».

    Зрозуміло, що в 20-ті роки (та й не тільки в ті роки, але й набагато пізніше) такі переклади були, як були тоді й справді художні переклади високого фахового, а отже, й літературно-мистецького рівня. Назвати хоча б кращі прозові переклади В. Самійленка, М. Іванова, В. Підмогильного й того ж таки критикованого О. Фінкелем М. Садовського, який, за свідченням тогочасних театральних критиків, зробив прекрасний переклад Гоголевого «Ревізора» українською мовою. А якими достовірними, блискучими вже тоді були непоодинокі поетичні переклади В. Самійленка, М. Зерова, молодого М. Рильського. Та й «точна передача змісту» ніколи не шкодила жодному перекладові, скоріше навпаки. І хоча О. Фінкель не вказував, яким (прозовим чи поетичним) перекладам шкодить, на його думку, «точна передача змісту», та з наведеного нібито «точного» власного пародійного російського перекладу Тичининого «На майдані» видно, що йдеться про поетичний переклад, про який давно вже існує дві паралельні, хоч і не всіма визнані, думки:

    1) переклад має передавати зміст  віршового твору;

    2) переклад має передавати художніми образами й евфонічними засобами дух і музикальність, внутрішній «вогонь» твору. Тимчасом пропонований російськомовний пародійний переклад Тичининого твору мало що передає сповна, а тому навряд чи може хоч якоюсь мірою бути ілюстрацією висловленої О. Фінкелем тези про нижчевартість змісту в перекладах поетичних творів.

    Належне місце О. Фінкель приділив у своїй  праці й художнім тропам і запропонував цілком сучасні способи їх передачі в перекладі. Він усебічно проілюстрував  окремі вдалі й невдалі способи їх відтворення різними перекладачами. Автор цілком слушно наголошує на труднощах перекладу тропів, пов’язаних зі «специфічними особливостями кожної мови, бувши побудовані або на певних культурно-історичних асоціаціях (оно- та антономасія), або на грі слів (каламбур), або на прислів’ях (фразеологія)». Можна стверджувати, отже, що тема тропів не була обійдена О. Фінкелем, який поклав добрий початок для її ширшого вивчення в майбутньому.

    Сказане стосується і фразеології, для вивчення якої, як зазначав учений, «Сучасна перекладацька традиція має три шляхи щодо їх відтворювання: 1) коли передається тільки зміст фразеологічного вислову, незважаючи на його стилістичні відміни; другий шлях — це точний, майже дослівний переклад фразеологічного вислову. Неясності, що постають унаслідок цього, пояснюються в примітках; третій шлях є підстановка фразеологічного вислову, властивого мові перекладу, замість фразеологічного вислову оригінального з тим або дуже близьким значенням». Тобто, знову ж таки подано стартові кроки до вивчення проблеми, що потім всебічно освоювалася в національних мовознавствах впродовж наступних десятиріч.

    О. Фінкель радив у художньому перекладі  зберігати синтаксичні особливості  оригіналу — полісинтетичні, асиндетичні, паралелізми, анафору, епіфору, позаяк «відтворення синтакси є не перенесення форм оригіналу до перекладу, а вживання тих самих естетичних типів». О. Фінкель справедливо засуджував підміну перекладу прозового художнього твору його переказом і переробкою з порушенням синтаксичної естетики оригіналу. «Доки перекладачі не зрозуміють, що їхня праця є праця митця, доки переклад для них не буде мистецтво, доти переклади стоятимуть на непорушному рівні штампованого шаблону, даючи читачеві замість бажаного автора тільки сурогат або підробку» – висновок, який зберігає свою актуальність і в епоху інформаційної революції.

    Нарешті, в останньому розділі праці аналізовано  особливості віршового перекладу, який «є занадто складніший», оскільки «в ньому треба погодити й передати більшу кількість різноманітних естетичних ознак», а найперше –евфонію, що, власне, окрім асонансів та алітерацій (та й то зрідка), відтворити неможливо. Інша річ – ритмомелодика. Тут О. Фінкель вимагав від перекладачів відтворення як еквілінеарності, так і всіх рим (чоловічої, жіночої, вокалічної, консонантної), як і характеру ритмічної організації оригіналу.

    Разом із цим автор визнавав, що «той самий  оригінал можна відтворити на декілька метрів, які треба визнати принципово-рівними», з чим навряд чи всі сучасні перекладознавці беззаперечно згодяться. Тим більше, що О. Фінкель наводить приклад кількох перекладів однієї оди Горація, хоча в римській латинській поезії взагалі не було рими, тому її в перекладах, мовляв, можна римувати чи не римувати. Однак висновок він робить усе ж правильний: «Вірний шлях є один – зберігати розмір першотвору». У цьому, проте, О. Фінкель, як видно, не був до кінця впевнений і вважав, що тут «треба мати спеціальні дослідження, які б висвітили ці питання не тільки історично, але й теоретично» – зауважує він цілком логічно. Треба сказати, що так само подано і загальний висновок про поетичний переклад: «Натрапляючи на будь-який художній елемент твору, перекладач мусить дбати про максимум його відтворення, розглядаючи його у зв’язку з загальною поетикою твору, його літературну валентність, погоджуючи його з іншими стилістичними й тематичними елементами і маючи на увазі свою мову та свою культуру».

    Ім’я  професора Володимира Миколайовича Державина (1899–1964), мовознавця, літературознавця, перекладача, спеціаліста з класичних та сучасних європейських мов, а також знавця історії стародавнього Сходу, на довгий час було усунено з української науки. Не дивно, що в академічній літературі, виданій в Україні, В. Державина починають побіжно згадувати лише після проголошення Незалежності, а його творчий доробок дотепер найґрунтовніше розглянув літературознавець із діаспори І. Качуровський. Цю розвідку присвячено детальнішому аналізові перекладознавчих здобутків В. Державина.

              Важливою є стаття «Проблема віршованого перекладу» В. Державина, де автор обґрунтовує концепцію перекладу-стилізації. Саме стилізації присвячено також декілька інших його статей та рецензій.

    Якщо  звернутися до розрізнення мовознавчого та літературознавчого підходів у перекладі (дискусія про це актуалізувалася в 1940–50х рр.), то концепція В. Державина засновувалася насамперед на мовознавчих міркуваннях. Відпровідною точкою став поділ функцій мови на „комунікативну (повідомляльну), пізнавальну та художню”. Відповідно, і слово трактується трипланово: як слово-повідомлення, як слово-термін та як слово-художня одиниця.

Информация о работе Критерії періодизації українського перекладознавства