Критерії періодизації українського перекладознавства

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Февраля 2012 в 18:29, реферат

Описание работы

В цій роботі ми намагаємося дослідити історію українського перекладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тематики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.
Перекладознавство як складна система, що охоплює історію, теорію, методику, практику та критику перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-30-х рр. ХХ ст. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.

Содержание работы

1. Історія українського перекладознавства ХХ ст………………………….. 3
2. Критико-теоретичний період перекладознавства………………………… 4
3. Становлення перекладознавства як наукової та навчальної
дисципліни в Україні………………………………………………………….. 8
4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті……………… 19
5. Період розквиту перекладознавства на прикінці ХХ ст………………….. 22
Висновки……………………………………………………………………….. 27
Список використаної літератури……………………………………………… 28

Файлы: 1 файл

Реферат.Кондрат.doc

— 253.50 Кб (Скачать файл)

    З погляду передачі інформації, на думку  В. Державина, переклад не становить  особливих труднощів, адже об’єктивна дійсність зостається та сама. Тут, власне кажучи, говоримо не про передачу контекстуального значення слова, а отої позамовної дійсності. І, фактично, значення повідомлення знаходиться поза мовним виразом, воно мовнонезалежне. “В даному випадкові перекладається не те, що говориться, а те, про що говориться”. (На жаль, стаття В. Державина носить чисто теоретичний характер, без будь-яких прикладів, що слугували б роз’ясненням його теоретичних постулатів.)

    Пізнавальна функція мови стосується головно  наукових текстів та наукової терміносистеми. Якщо у слові-повідомленні значення формується контекстом, і мовним, і позамовним, то семантика слова-терміна раз і назавжди закріплено за відповідною мовною формою. Звідси відповідно рекомендація – “термін краще зовсім не перекладати, а транскрибувати”. Хоча автор і переконаний, що такий підхід не порушить чистоти мови, усе ж таки останнє десятиріччя показало, що надмір транскрибованих слів не впливає позитивно на наукове мовлення.

    Також В. Державин широко застосовує транскрипцію і до власних імен. Стратегія їх перекладу така: 1) вони не перекладаються, а транскрибуються, 2) вони вживаються лише там, де вони є в оригіналі, але 3) їх завжди можна замінити іншими подібними (як того вимагають розмір, ритм, тощо). Водночас В. Державин зауважує, що на художність цей спосіб перекладу не претендує.

    Методологію дослідження художньої функції  слова дослідник частково запозичує  в О. Потебні, а саме його концепцію  зовнішньої та внутрішньої форм слова (хоча самих тверджень О. Потебні  він не цитує). Художність не існує  без чуттєвості: “Навпаки, звуковий склад мови (зовнішня форма) дає нам саме чуттєво-сприймальні елементи слова, а морфологія і синтакса своєрідно збуджують нашу здатність до чуттєвого уявлення, хоча й не оперують з величинами позачуттєвими”. Тому художній переклад повинен відтворювати усі аспекти твору, тобто фонетику, морфологію, синтаксу та лексику (у зв’язку з етимологією).

    Після висловлення таких мовознавчих  спостережень дослідник підходить  до класифікації перекладів, відповідно до комунікативної, пізнавальної та художньої функції мови: переклад-виклад, переклад-транскрипція та переклад-стилізація. І хоча такий погляд може видатися логічним, послідовним (за класифікацією мовних функцій), та все ж не варто виклад, транскрипцію та стилізацію ставити на один рівень. Оскільки транскрипція при перекладі не передає значення слова (на відміну від дескриптиву та кальки), то вона може стосуватися окремих слів, а не цілого тексту. Тож доцільно розглядати її як “засіб перекладу” (транскрибування не розкриває семантику слова). Виклад же стосується передусім наукового-технічного перекладу, а стилізація – художнього.

    В. Державин замислюється над самою  суттю процесу перекладу та його наслідками і доходить висновку, що „точно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в рідній мові”, тобто стилізувати. Але навіть при перекладі з близькоспоріднених мов чи при внутрішньомовному перекладі виникає відчуття „штучності”.

    Дослідник детально описує техніку віршованого перекладу. Ритміка – поле найбільшої діяльності для стилізації, тож тут відкритий шлях для мовних „неправильностей” заради наближення до оригіналу. Такий підхід може спочатку вразити своєю складністю, але він стимулює глибше вивчення можливостей рідної (цільової) мови. Поруч зі складною проблемою збереження рим у перекладі дослідник піднімає питання відтворення звукопису. В. Державин твердить, що на звукопис не варто звертати надмірної уваги через невизначеність обґрунтованого чи випадкового його походження. Проте дослідник рекомендує на загал координувати звуковий склад вихідного та цільового текстів: так, при перекладі з німецької мови бажано уживати більше шиплячих.

    В. Державин вважає граматику найбільшим каменем спотикання у перевираженні  оригіналу. У передачі морфологічної семантики велику роль можуть відігравати архаїчні засоби рідної мови (зокрема, при перекладі українською мовою з російської ). А от у синтаксі стилізація знаходить безліч форм вияву. Кожна мова має певний набір улюблених синтактичних конструкцій, який потрібно зберегти у перекладному тексті.

    Щодо  лексики та семантики, то В. Державин активно виступає проти будь-якого  спрощення тропів і семантичних  фігур, хоча вони ускладнюють текст  своєю незрозумілістю чи штучністю. Дослідник засуджує використання власних мовних засобів при перекладі жаргону та діалекту, оскільки при цьому зовсім губиться основна мета перекладу – відтворити художню своєрідність оригіналу, як зразку чужого культурного та мовного світу, але не пропонує, що ж робити.

    У рецензії на переклад роману П. Вудгауза „Псміт-журналіст” (який здійснив І. Кулик), В. Державин із подібними застереженнями виступає проти „аналогійного” перекладу. Історія показала, що незабаром, після публікації 1929 р. книжки О. Фінкеля “Теорія й практика перекладу”, дійсно розгорнулася дискусія про переклад як „аналогію” чи „стилізацію”.

    Як  бачимо, літературний твір для В. Державина  – це насамперед система літературних норм, і треба перекладати, відповідно, враховуючи своєрідності системи, але сам твір теж знаходиться у вищій системі – системі національної літератури.

    В. Державин дотримувався структури перекладознавчої рецензії, яку сам і розробив. Переважно рецензія того часу на перекладний  твір складалася із двох частин – аналіз авторової позиції (в основному, тут ішлося про ідейні суперечності чи, навпаки, актуальне співзвуччя з „ідеологією пролетарської епохи”) та аналіз самого твору. Не те, щоб у В. Державина рецензія аж надто чимось відрізнялася, а втім вона здебільшого містила три компоненти:

    а) перекладний твір у цільовому  літературному процесі (характеристика твору, його відповідність ідейним  умовам українського читача, підбір творів для перекладу, характеристика видання  та його актуальності);

    б) вступна стаття до перекладного видання;

    в) мовно-стилістичні особливості перекладу (передача фонетичних художніх засобів, точність, правильність, розуміння, лексичні помилки, стилістична виразність).

          Такому опису відповідають його рецензії. Хоча і цей опис досить умовний, адже у багатьох рецензіях порядок змінено. Подібні зміни було зумовлено відсутністю аналізу вступного слова або перенесення побіжної згадки про нього у кінець. Інколи критика творчості автора подавалася у формі „діалогу” з автором вступної статті, а тому ці два пункти фактично сполучалися воєдино, але належить зауважити, що наголос на трьох компонентах завжди відчувається у рецензіях В. Державина.

          Велику увагу дослідник  приділяв вибору авторів та творів для перекладу, а також їх вартості для цільової літератури. На його думку, переклади виконували три функції, які могли відбиватися на вихідному тексті: а) „ознайомити широкі кола читачів зі змістом чужої літератури”; б) „для розвитку та збагачення власної літературної мови” (тобто умотивовується існування переспівів для такої цілі); в) „для створення художнього перекладу в вузькому розумінні слова, перекладу-стилізації, ... він намагається адекватно відтворити художню – а не саму лише ідеологічну – вагу ориґіналу на літ цілої літературної епохи” (створення адекватного перекладу). Характерно, що на той час переклад класиків ставив питання перевірки цих же класиків на  так би мовити „класичність”, а новітні західноєвропейські письменники перевірялися на їхню відповідність потребам масового (пролетарського) читача.

          Окремо стоїть питання перекладного репертуару: чи достатньо перекласти декілька творів даного автора, щоб гідно представити і майстерність автора, і деякою мірою історико-літературну епоху? У деяких випадках, приміром, якщо взяти творчість Е. Золя, то вибірка його творів не надто відрізнятиметься від повного зібрання творів, а тому таке видання варто планувати з самого початку.

    Звертав увагу В. Державин і на „дивні”  мовні сполучення. Більшою проблемою для перекладного твору були не впливи мови-джерела, а впливи російської мови, бо більшість інтелігенції виросла на російській мові й культурі, а в кращому випадку – в умовах двомовності. Переклади відіграли велику роль для „стабілізації української мови” у 1920-х рр., як назвав цей феномен М. Гладкий, і завдяки перекладам виразові засоби української літературної мови значно збагатилися.

    Як  бачимо, невивчений перекладознавчий спадок В. Державина – це цікаві та все ще актуальні положення  про переклад-стилізацію та про перекладознавчу  рецензію. Звісно, треба ще розшукати  більшу частину еміграційної спадщини дослідника, яка, сподіваймося, ще не втрачена, а там може бути ще більше теоретичних знахідок. Широким полем для діяльності є аналіз втілення перекладацької концепції В. Державина у його ж перекладах. Зрештою, давно на часі видання збірника його літературознавчих та перекладознавчих праць, щоб остаточно ввести науковий доробок дослідника у широкий культурологічний обіг.

     4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті

    На  етапі становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті (1950 – 70 рр.) домінуючим стає лінгвістичний підхід до перекладу, хоча при цьому зберігається й інтерпретаційно-культурологічний підхід до перекладу, притаманний попередньому. Від середини 1970-х років домінує «Комунікативний етап», що передбачає акцент на прагматичних аспектах повідомлення. Сталінські репресії, воєнні умови та повоєнні ідеологічні чистки спричинили те, що українське перекладознавство втратило провідних науковців та змогу використовувати здобутки попередніх епох. Тому перше повоєнне п’ятиріччя можемо назвати „критичним” з огляду на те, що в той час з’явилося лише дві теоретичні статті Є. І. Старинкевич, декілька статей з історії українського художнього перекладу і рецензії, які становили більшість публікацій. Від середини 1950-х рр., а саме від початку хрущовської відлиги, активізуються перекладознавчі дослідження, розширюється тематика: історики перекладу могли досліджувати не тільки українсько-російські та українсько-слов’янські літературні взаємини, а й вивчати західноєвропейських класиків.

    Від практики перекладу до її теорії звернулися О. Л. Кундзіч та С. П. Ковганюк, які ґрунтовно досліджували своєрідності прозового перекладу. Внаслідок офіційної політики наближення української мови до російської, що позначилася на внесенні самовільних редакторських виправлень у тексти перекладів, а також у результаті загальної русифікації, українські переклади наповнювалися лексичними та синтаксичними кальками з російської мови. Завдяки абсолютному буквалізму створилася особлива перекладацька мова, проти якої на високому теоретичному рівні виступали українські філологи.

    Упродовж 1950-60-х рр. спостерігаємо зародження мовознавчого підходу до вивчення перекладу, чому сприяли періодичні видання „Мовознавство”, „Лексикографічний бюлетень”, наукові збірники. Як самостійна наукова система цей напрям сформувався пізніше.

    Саме  від цього часу можемо говорити про  радянську теорію перекладу як сутнісне поняття, а не таке поняття, що окреслюється лише часовими та просторовими ознаками. Формуванню спільної школи радянського перекладознавства сприяли численні наради та з’їзди; багато уваги літературним справам у союзних республіках присвячував журнал „Дружба народов”; великий вплив мали періодичні збірники „Мастерство перевода” і „Тетради переводчика”, на сторінках яких виступали найавторитетніші дослідники Радянського Союзу. „Мастерство перевода” було найвагомішим виданням такого плану, його поширеність та популярність досягли найвищих позначок, а тому розвідки українських науковців були відомі в усьому Радянському Союзі. Основою всесоюзної теорії перекладу стали дослідження К. І. Чуковського, І. О. Кашкіна, А. В. Федорова, Г. Р. Гачечиладзе та інших, серед яких і студії українських учених  – М. Т. Рильського, О. Л. Кундзіча, Г. П. Кочура.

    У 1960-х рр. спостерігається активізація  досліджень з історії українського художнього перекладу, чому сприяють літературні збірники, газети та журнали (найбільше журнал „Всесвіт”), а також велика бібліографічна робота. Значний внесок зробив Г. П. Кочур, який, продовжуючи традиції М. К. Зерова, створив декілька вичерпних нарисів з історії української Шекспіріани, Дантеани тощо. З проблем історії перекладу почали захищати дисертації та видавати книги, що суттєво підвищило теоретичний рівень історії перекладу як дисципліни, а також поглибило розуміння розвитку національного літературного процесу. Чимало сприяли цьому і бібліографії М. М. Греська, М. О. Мороза та М. О. Назаревського.

    Мовознавчий спектр проблем повоєнного десятиліття зосереджувався головно на марксівсько- ленінсько-сталінській проблематиці. Саме тоді за досить невинні вияви патріотизму надсуворій критиці піддали журнали “Дніпро”, “Вітчизна”, “Радянський Львів”, твори М.Т. Рильського та О.Л. Кундзіча, статті М.С. Возняка й М.І. Рудницького.

    Явище універсалізму творчої особистості  перекладача – симптоматичне  для української літератури. Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі.

    Тематика  перекладознавчих досліджень спочатку обмежувалася слов’янськими мовами та літературами, але згодом розширилася на романські й германські мови. Розвинулася теорія віршового перекладу (розвідки М. Т. Рильського); прозового перекладу (праці О. Л. Кундзіча та С. П. Ковганюка); зроблено певний внесок до історії художнього перекладу (статті Г. П. Кочура).

Информация о работе Критерії періодизації українського перекладознавства