Напрями вдосконалення регулювання відтоку капіталу з України

     Характеристика  інвестиційного клімату як сукупності умов, що впливають на інвестиційний процес, постійно декларується урядовими структурами, департаментами стратегічного розвитку корпорацій, незалежними дослідницькими інституціями.

     Під поняттям „інвестиційний клімат”  розуміють ступінь сприятливості  ситуації, що складається в тій чи іншій країні (регіоні, галузі), для ймовірного надходження інвестицій у цю країну (регіон, галузь) [3].

     Щоб дати оцінку інвестиційного клімату, на нашу думку, необхідно охарактеризувати п'ять найбільш важливих складових: політичну обстановку, правове середовище, макроекономічні чинники, податкове оточення, регуляторний вплив.

     1. Політична обстановка характеризується  такими показниками, як стабільність політичної системи, наявність/відсутність конфліктів між політичними опонентами, частотність зміни урядів, кількість політичних скандалів, ступінь довіри до влади тощо.

     2. Правове середовище характеризується  наявністю стабільного законодавства, конституційних законів, кодексів, законів, що захищають права власності та права інвесторів, їх несуперечливістю, простотою та чіткістю, що передбачає наявність прямої дії і механізмів виконання, а також ефективністю судової системи [4].

     3. Економічні фактори характеризуються  динамікою грошово-кредитної сфери, банківської системи та інших складових інфраструктури економіки, експортно-імпортних операцій, рівнем інфляції, стабільністю національної валюти, станом внутрішнього ринку та його довгостроковим потенціалом, рівнем ресурсної забезпеченості та інвестування, показниками фінансової стабільності, наявністю вільних трудових ресурсів, рівнем їхньої професійної кваліфікації та вартості та іншим.

     4. Податкове оточення характеризується  розподілом податкового тиску,  рівнем податкового навантаження, наявністю податкових стимулів до інвестування.

     5. Регуляторний вплив характеризується  прозорістю та послідовністю державної політики, здатністю досягати поставлених стратегічних цілей і дотримуватися поточних зобов'язань, рівнем впливу на інвесторів з боку органів державної влади різного рівня у вигляді вимог щодо реєстрації, ліцензування, сертифікації підприємницької діяльності тощо.

     Для оцінки сучасного інноваційного  клімату в Україні звернемо увагу  на міжнародні рейтинги ведення бізнесу та конкурентоспроможності вітчизняної економіки нашої країни за основними показниками (табл. 3.1) [6].

     Як  видно з таблиці 3.1, на жаль, Україна втрачає позиції в рейтингу згідно міжнародних показників. Все це призводить до конкурентоспроможності нашої держави. Варто зазначити, що досягнення високого рівня конкурентоспроможності України є досить серйозною проблемою.  

     Таблиця 3.1.

     Міжнародні  рейтинги

     Для оцінки сучасного стану інвестування в Україні, наведемо інформацію про  прямі інвестиції у 2010 році (табл. 3.2) [7]. 

     Таблиця 3.2

     Основні показники прямого інвестування в Україні за 2010 рік

     Отже, щоб країна не відставала від світової економіки, не зіткнулась із стратегічним дефіцитом, вакуумом пріоритетів, відсутністю взаємозв’язку та взаємозалежності складових частин економічної політики держави (інноваційної, бюджетної та інших) слід підтримувати необхідні нові пріоритети в економічній, промисловій та науково-технічній політиці за рахунок інвестування. 

     3.3. Напрями вдосконалення регулювання відтоку капіталу з України 

     Вивчення  сучасних тенденцій розвитку злочинної  діяльності в Україні дає підстави стверджувати, що в економіці однією з найпріоритетніших для злочинності  є сфера зовнішньоекономічної діяльності. Таку тенденцію зумовлюють чинники суб’єктивного й об’єктивного характеру, до яких належать: неврегульованість законодавства, що регламентує порядок укладання зовнішньоекономічних угод; відмінність між законодавствами окремих країн (особливо тих, що знаходяться в зонах офшорних юрисдикцій або самі пропонують створення офшорних зон); відсутність жорсткої політики уряду щодо використання інвестицій, що надходять з офшорних зон; обмежені можливості оперативного впливу на осіб, які організовують і впроваджують злочинні схеми з використанням офшорних та “коралових” компаній тощо. Аналіз схем, які використовують для формування тіньових фінансових потоків і виведення валютних коштів за кордон, свідчить про ключову роль злочинних технологій у сфері зовнішньоекономічної діяльності, завдяки яким відбуваються головний відтік капіталу, маскування походження коштів і подальше спрямування фінансових потоків у цивілізовані й респектабельні юрисдикції. Прикладом такої діяльності (називати її злочином не цілком правомірно, оскільки за законами певних країн такі дії не є злочином) є реєстрація компаній в офшорних зонах (офшорних компаній) і діяльність “коралових” компаній.

     Тобто, якщо кваліфікувати дії щодо створення  офшорних компаній за вітчизняним законодавством, – це фіктивне підприємництво. Надання таких кримінальних послуг настільки поширене, що від імені деяких офшорних компаній в Україні відкрито представництва, де рекламують зазначені послуги, причому залежно від статутної діяльності вітчизняних суб’єктів підприємницької діяльності (СПД). Наприклад, якщо вітчизняний СПД надає туристичні послуги, йому для переведення безготівкових коштів за кордон, їх подальшої конвертації та отримання готівкової валюти запропонують офшорні компанії на островах Науру, якщо легальне СПД спеціалізується на наданні транспортних послуг – зовнішні валютні трансакції будуть здійснюватися через офшорні компанії Індонезії тощо. Нині в Україні офіційно визнано офшорними зонами 35 територій, їх занесено в “чорний” список, експортно-імпортні операції з ними проводити не рекомендують. Зокрема, Національний банк України заборонив українським банкам установлювати кореспондентські відносини з банками, зареєстрованими в Науру, а також Палау, Вануату, Антигуа і Барбуда (Малі Антильські острови), а також на Багамських островах [1, с. 371], але списки офшорних зон, офіційно визнаних в Україні, постійно змінюються, унаслідок чого кількість офшорних юрисдикцій, не включених в офіційний перелік, становить десятки, що ускладнює контроль за ними й робить його неефективним. Наприклад, згідно з переліком офшорних зон, оприлюдненим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 р. № 53-р [2], станом на 2002 р. у світі нараховувалося понад 40 офшорних зон, до них належали Острови Кука, Домініканська Республіка, Єгипет, Гватемала, Індонезія, Ізраїль, Ліван, Маршалові острови, Нігерія, Філіппіни та ін. [3]. Однак уже наступного року зазначене розпорядження замінено іншим (від 24 лютого 2003 р. № 77-р [4]), що зумовлено швидким збільшенням кількості офшорних юрисдикцій. Класичними є офшорні зони в країнах, що мають рахунки в банках Швейцарії, які відкривають на ім’я анонімних компаній, що знаходяться в Панамі, Ліхтенштейні тощо. Тому контроль за такими грошовими потоками відіграє важливу роль для обмеження переведення валютних коштів на закордонні рахунки [5].

     Уряд  намагається обмежити можливості осіб, які використовують офшорні юрисдикції для виведення валютних коштів за кордон. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 2002 р. № 700, перерахування суми коштів на рахунок особи, який відкрито у банку, зареєстрованому в офшорній зоні, або на рахунок аналогічного власника за кордоном віднесено до операцій сумнівного характеру [6], водночас слід додати, що частину валютних коштів приховують, не використовуючи навіть офшорні зони, при цьому використовують товариства з юридичною адресою в цих країнах, але які діють на території інших країн, наприклад, з використанням “коралових” компаній (специфічна назва походить від порівняння з коралами, які порожні всередині, але мають зовнішній об’єм та складну форму (структуру). Діяльність цих компаній можна порівняти з трубопроводом, через який перекачують грошові маси іншим фірмам (що зареєстровані в розвинутих країнах) для приховування справжніх джерел прибутків. Таким чином, створення “коралових” компаній в офшорних зонах є однією з умов існування мережі фіктивних підприємств в Україні, що сприяє виведенню коштів з реального сектора економіки й подальшому вивезенню їх за межі країни.

     Слід  зазначити, що для України використання офшорних юрисдикцій пов’язано переважно з оптимізацією податкових платежів через неефективну податкову систему. Вивезення капіталу з України нині відбувається переважно легальними каналами, але з використанням різноманітних маніпуляцій з експортно-імпортними цінами. Тому потік валютних коштів, що проходять через офшори, сьогодні спрямовують учасники цілком легальних зовнішньоекономічних операцій, які бажають оптимізувати виплату податків.

     Закордонна  практика має багатий досвід державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Крім традиційних методів митно-тарифного й нетарифного регулювання (до них належать податкові, цінові механізми, кредитно-фінансові інструменти, різні заходи сприяння експорту й імпорту, захисту внутрішнього ринку тощо), широко застосовують також методи валютного контролю [7, с. 102]. Для вдосконалення регулювання зовнішньоекономічної діяльності необхідно використовувати систему інструментів, які можна розділити на дві групи – економічні й адміністративні. До економічних інструментів належать: у сфері імпорту – митні тарифи, податки та збори на товари, які ввозять, імпортні депозити; у сфері експорту – пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, пільги на сплату податків і надання фінансової допомоги. Адміністративні інструменти регулювання – це інструменти, що безпосередньо впливають на зовнішньоекономічні відносини: ембарго (повна заборона деяких експортно-імпортних операцій); ліцензування; квотування (кількісна лімітація ввезення й вивезення); зобов’язання щодо самообмеження постачань експортерами.

     Державне  регулювання зовнішньоекономічної діяльності слід здійснювати переважно  економічними методами (застосування мита, податків, кредитів, пільг тощо), у разі необхідності можливе застосування директивних методів (заборони).

     Сьогодні  в законодавстві різних країн, що регулює зовнішньоторговельну діяльність, існують розбіжності, що є серйозним  бар’єром під час проведення експортно-імпортних  операцій. Це стосується, насамперед, відмінностей у тарифних і нетарифних методах регулювання експортно-імпортних операцій, їх оподатковування, що зумовлює можливість невиправданого підвищення цін на товари (послуги, роботи). Поступово знижуються тарифи в торгівлі між країнами, для захисту внутрішнього ринку та стимулювання експорту кожна країна впроваджує нетарифні методи регулювання – встановлення експортно-імпортних квот і національних стандартів, ліцензування експорту-імпорту, експертні субсидії, дискримінація в зовнішній торгівлі тощо.