Розвиток реалістичної сатири у творчості Дж.Свіфта

Підсумуючи все сказане, відзначимо, що з творчістю Джонатана Свіфта пов’язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву – від нищівного сарказму до ущипливої іронії – сатирик посів чільне місце у світовій літературі. Творчість Свіфта – важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес.

Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення періоду, в який він жив. Сатира мала філософсько-політичний характер. Його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.

Розмірковуючи над життям, над долею людини, мріючи про зміни її "обличчя", Свіфт вирішив написати роман, в якому б віддзеркалилися його роздуми і сподівання. Так виник задум «Мандрів Гуллівера», а згодом цей твір побачив світ. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам.

Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади, саме тому, він є чи не найяскравішим представником просвітницької сатири.

  ІІ.2. Сатира  у творі «Мандри Гуллівера»

Майже 300 років відділяє нас від того часу, коли Джонат Свіфт створив свій геніальний твір «Мандри Гуллівера», який приніс йому всесвітню популярність. Над цією книгою письменник працював майже п'ять років. Він поставив собі за мету – змалювати і висміяти ненависні йому порядки Англії того часу. Саме фантастика допомогла йому намалювати в алегоричній формі картину всього суспільства і створити окремі сатиричні образи, які повністю відбили його задум.

Але читачі зустріли його неоднозначно, як і сприймали особистість самого автора. Надто критичний, занадто непримиренний до людських та суспільних вад, надто гостро сприймає  будь-яку несправедливість, та ще й намагається з нею боротись. Звичайно, тією зброєю, якою володів краще від усього – словом, але яким їдким та влучним!

«Гуллівер», як і інші твори Свіфта, становить собою продукт аналізуючого розуму. В цих творах дається універсальна критика на всю різноманітність суспільних та побутових людських взаємин.

Але, руйнуючи старий світ, письменник-мислитель підносить і позитивну програму, висуває ряд етичних і політичних реформ, які, на його думку, мають привести до переродження людського суспільства. Загальним своїм характером «Мандри Гуллівера» належать до тих сатирико-дидактичпих і утопічних творів, що зародилися з розвитком гуманізму в XVI столітті і набули особливого поширення в епоху Просвітництва. [21, c.15]

Роман поділено на чотири частини, в яких розповідається про чотири мандрівки лікаря, а потім капітана багатьох кораблів Лемюеля Гуллівера. При реалістичних деталях морської мандрівки, що подаються на початку кожного розділу, описується чотири фантастичні країни, до яких потрапляє мандрівник, докладно відображаються

звичаї та порядки людей, що живуть у цих фантастичних країнах. Першу подорож відбуває Гуллівер до Ліліпутії, що населена людьми пігмеями, другу – до країни велетнів Бробдінгнегу, під час третьої мандрівки він потрапляє до Лапути, повітряного острова, і, нарешті, в останню подорож – до країни коней-гуїгнгнмів та

підлеглих коням людиноподібних єгу.

Чотири частини «Мандрів» – чотири сатиричні модифікації людської нікчемності. Автор веде свого героя по лабіринтах різних політичних систем, підкреслюючи їх комічну непридатність. Тільки в утопічному товаристві велетнів і доброчесних коней Гуллівер знаходить розумність, відповідність справедливим законам та етичним нормам.

У першій частині – Гуллівер потрапляє до ліліпутів, крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей. Вони створили власну державу, що має власний уряд і закони. Гулліверівський опис казкової країни ліліпутів складається з самих звичайних для читача дрібниць. Ліліпути живуть як звичайні люди, тобто як європейці. Ліліпутія виглядає своєрідним ляльковим відбитком Англії.

Спочатку ці незвичайні люди зустрічають його досить-таки приязно та щиро: надають житло, приймають спеціальні закони, які налагоджують його спілкування з місцевими жителями так, щоб воно було гармонійним та безпечним з обох боків, забезпечують його харчами. З ним веде бесіду сам імператор Ліліпутії, а після того, як Гуллівер надає йому і всій державі неабияку послугу (притягує на мотузку весь блефускуанський флот – сусідньої ворогуючої держави), йому надають титул нардака – найвищий титул у державі.

Далі Гуллівера знайомлять зі звичаями країни, досить-таки дивними. Наприклад, щоб отримати міністерську посаду, треба було взяти участь у змаганнях танцюристів на канаті. Хто найвище підстрибне, той отримує найвищу посаду державного службовця. І ніяких там спеціальних знань, розуму, вміння орієнтуватися в політиці й економіці зовсім не потрібно! Навіть перші міністри повинні показати свою спритність, щоб зберегти свої посади. Іронією Чоловік-Гора розповідає, що мистецтвом «здобувати» ласку і посаду ліліпутівці оволодівають ще змалку, причому вони «не завжди бувають хорошого роду або добре виховані». Це вже натяк на англійських міністрів та придворних царедворців, які обіймають ці високі посади, зовсім не відповідаючи їм.

Придворні також демонструють свої таланти ще в одному виді змагань: «Імператор кладе на стіл тонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки і одну – синю, другу – червону і третю – зелену, що стають за нагороду тим, кого імператор захоче відзначити своєю царською ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де кандидати складають іспит зі спритності, дуже відмінний від іспитів у будь-якій іншій країні Старого чи Нового світу. Імператор тримає горизонтально в руках ціпок, а кандидати один за одним стрибають через нього, то підлазять попід ним, залежно від того, підносить він чи опускає імператор ціпок…» [21; 33]. Нагороди: синя, зелена, червона нитки – це англійські ордени Підв’язки, Бані, Святого Андрія, якими дуже часто нагороджували не за подвиги в ім’я народу, а за подарунки, шахрайство, наклепи.

Імператор Ліліпутії відрізняється від інших жителів Ліліпуті однією маленькою деталлю – зростом: «Він майже на ширину мого нігтя вищий за будь-якого із своїх підданців, і вже цього досить, щоб відчути перед ним трепет. В імператора енергійні, мужні риси обличчя, австрійські губи і орлиний ніс. Шкіра у нього оливкового кольору, постать струнка, з пропорційним тулубом, руками та ногами, рухи граціозні й величні», – з іронією зауважує Гуллівер [21, c.55].

Імператор потрапляє в смішні ситуації, намагаючись оточити себе підлабузниками. «Велич» помазаника божого підтримується чиновниками, придворною челяддю. Ось як називає себе імператор: «Краса і жах всесвіту… володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських, який ногами центру землі сягає, а головою сягає до сонця». Комічний ефект досягнуто за допомогою іронії та сарказму, які є перехідним формами між гумором та сатирою.

Ю. Борєв поєднує сатиру Свіфта, його іронію та сарказм з концепцією, висунутою Просвітництвом – здорового глузду: «Здоровий глузд, розумна досконалість стає нормою свіфтівської сатири, її ідеалом… Носієм здорового глузду є позитивний герой свіфтівської сатири – Гуллівер… Природна різниця між людьми для Свіфта з ніготь завбільшки, не мудрість, нерозумність суспільного життя така, що приводить до панування одних людей над іншими, до страху нижчих перед вищими (вищими насправді лише на ніготь!). Свіфт жорстоко сміється над культом обожнюваної особистості. Безжалісним розкриттям звучать веселі, але саркастичні формули, які прославляють монарха ліліпутів, коронованого хлопчика-мізинчика…» [22; с.381–382].

Потім Гуллівера знайомлять з політичною системою країни: виявляється, що в Ліліпутії є дві ворогуючі партії, відомі під назвами Тремексенів і Слемексенів, які відрізняються одна від одної тим, що прибічники однієї з них «дуже полюбляють низькі підбори, а іншої – високі. Причому останні стверджують, що саме високі підбори більше за все відповідають давньому державному устрою Ліліпутії. І на цьому ґрунті між ними відбуваються «найжорстокіші сварки». Проте імператор наказав, що в державних установах слід носити лише низькі підбори.

Ще більш «важливі» обставини викликали жорстоку війну, що ведуть між собою дві великі імперії – Ліліпутія і Блефуску: з якого ж таки боку треба розбивати яйця – з тупого кінця чи, навпаки, з гострого? Цілком зрозуміло, що тут ідеться про сучасну письменникові Англію, поділену на прибічників партії торі і вігів, причому сам Свіфт уже не вірив жодній з них. Між Ліліпутією та Блефуску ведеться сторічна війна. Що ж мав на увазі автор твору? Звичайно ж, Сторічну війну між Англією і Францією.

Але навіть вірний Гул лівер оголошується державним злочинцем, якого чекає страта. Боячись, що велетенське тіло Чоловіка-Гори, розкладаючись, буде смердіти й отруїть все довкола, радники вирішують позбавити його зору. Сліпий та безпорадний він стане покірною зброєю, покірною силою в руках монарха та двору.

У другій частині Гуллівер перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Це квітуча аграрна країна. На відміну від ліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Гулівера разом із його супутниками знайшов велетень-фермер, зростом 22 метри. Фермер ставиться до нього як до дивини і показує його за гроші. Після ряду неприємних і принизливих пригод, Гулівера купує королева Бробдінгнегу і залишає при дворі як кумедну розумну іграшку. Між невеликими, але небезпечними для життя пригодами – такими, як боротьба з гігантськими осами, стрибки на даху в лапах мавпи і т. д. – він обговорює європейську політику з королем.

Між королем і підданими патріархально прості, довірливі стосунки. Король мудрий і справедливий, йому чужі інтриги, методи його гуманні. Король є втіленням здорового глузду, який, як вже зазначалося, є дуже важливим для літератури Просвітництва взагалі і творчості Свіфта зокрема: «На думку його величності, керівникові потрібні лише здоровий розум, почуття справедливості, милосердя та швидкість під час розгляду справ та ще кілька якостей, таких ясних для кожного, що про них не варто й згадувати. Він також думав, що той, хто зумів би виростити два колоси на місці одного, зробив для людства та для своєї країни куди більшу послугу, ніж усі політичні діячі разом» [21; 129].

У розмові з королем Гуллівер розповідає про звичаї і права англійців, про політичні і релігійні партії і конфесії, про судочинство, грошову і кредитну систему, про азартні ігри, війни тощо. Розповідь побудовано у перебільшено хвалебних тонах, – і все звучить як гірка та нещадна іронія.

Гуллівер прославляє батьківщину настільки пародійно й перебільшено, що ці похвали сприймаються як жорстока сатира, як зневажлива іронія. У спір з ним вступає здоровий глузд, логіка, устами короля говорить сам автор. Важко знайти хоч одну сторону суспільного життя, яка не отримала б нищівної оцінки з точки зору здорового глузду.

Королівство велетнів – особливий фантастичний світ тільки тому, що там незмінні деталі не заважають величним і всі разом визначають реалістичне управління державою під егідою короля-гуманіста. Це нагадує суспільний ідеал Відродження [59; 224].

У центрі третьої частини роману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючому острові. Король зі своїм двором, міністрами й вельможами підноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простих людей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу з поліційними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядження зі своїх захмарних сфер.

Опис літаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя, які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням і навіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землею будинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією та Ірландією.

Більшість лапутян, що живуть на літаючому острові, займаються наукою. Свіфт за допомогою сатири висміює вчених, які проводять весь свій час у вивченні математики, астрономії і навіть їжу готують у формі геометричних фігур, при цьому вони зовсім не пристосовані до звичайного життя. Вони будують криві будинку, шиють незручний і непрактичну одяг.    

Один з них усі свої сили й енергію віддав рішенню абсурдної проблеми. Він хотів з огірків витягти сонячні промені. Інший учений невтомно працював над проектом, здійснюючи який можна було би будинок будувати не з фундаменту, а з даху. Третій теоретик вирішував не менш абсурдну задачу – він прагнув екскременти перетворити в продукти харчування, Свіфт ненавидів середньовічний обскурантизм, догматиків, вчених-схоластів і прожектерів. Своє відношення до них він чітко виразив у "Подорожі в Лапуту".

Монархію і дворянство автор особливо різко викрив у главі, присвяченій країні чарівників – Глаббдобдріб. Чарівники, за бажанням Гуллівера, показують йому історію людства. Перед ним пропливають картини, що малюють різні історичні епохи, він бачить засідання римського сенату й англійського парламенту. Але якщо в римському сенаті збиралися герої і напівбоги, то в англійському парламенті місця зайняли злодії, грабіжники і бешкетники.

Джонатан Свіфт зі обуренням пише про те, як знатним привласнювалися титули. Вони одержували їхній тільки за те, що займалися звідництвом, содомією, кровозмішенням і робили інші огидні злочини.

Митець облачав не тільки монархів, феодалів, попів, але і різко відзивався про англійську буржуазію. З презирством і ненавистю говорив він про торгашеські і загарбницькі прагнення представників цього класу і викривав їхній безмежний цинізм. Письменник щиро і гаряче любив народ. Він затверджував, що англійські селяни відрізняються "простотою вдач, їжею, одягом, чесністю в торгівлі, справжньою волелюбністю, хоробрістю і любов'ю до батьківщини". У цей час Свіфт стає справжнім республіканцем. Тому він захоплювався мужньою боротьбою Брута за республіканські ідеали і, зображуючи його, підкреслював, що в Брута шляхетне обличчя, палке серце, наповнене ненавистю до тиранів.