Розвиток реалістичної сатири у творчості Дж.Свіфта

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………..2

Розділ І ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ…………….....4

  І.1. Поняття просвітництва як літературного напряму……………….4

  І.2. Сатира як засіб просвітницької критики…………………………..9

 

 

Розділ ІІ ДЖОНАТАН СВІФТ ЯК ПРЕДСТАВНИК ПРОСВІТНИЦЬКОЇ САТИРИ ………………………………………………………………………..13

  ІІ.1. Джонатан Свіфт як представник просвітницької сатири…….....13

  ІІ.2. Сатира у творі «Мандри Гуллівера»……………………………..17

 

 

Висновки……………………………………………………………………… 26

Список використаної літератури……………………………………………..28

Додатки…………………………………………………………………………..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 У історії європейського суспільства XVIII століття відомий як епоха Просвітництва. Діячі Просвітництва  були не тільки письменниками, а й філософами та політичними мислителями.

Просвітництво об’єднало найрізноманітніші напрямки мистецтва, але у своїй роботі я зупинюся на літературі, зокрема на творчості Джонатана Свіфта, який прославив своє ім'я захоплюючим і дотепним романом «Мандри Гуллівера».

Великий англійський сатирик Джонатан Свіфт – одна з найскладніших постатей в історії світової літератури. Життя і творчість письменника були настільки неоднозначними, що в працях та статтях свіфтознавців ще й досі існують різні, а деколи полярні точки зору на його творчий спадок. Зіставляючи їх між собою, можна окреслити коло «свіфтівських парадоксів» і проблем, довкола яких розгоралися гарячі суперечки. Джонатан Свіфт – політик чи митець? Адже деякі літературознавці не вважали його твори художніми, визначаючи їх тільки як політичні виступи. Якому століттю належить думка Свіфта? Чи є його твори просвітницькими? І, нарешті, чим є сатира письменника – насмішкою над людською природою чи гуманістичними творами, спрямованими на «виправлення людства? І, ким взагалі є Свіфт – великим гуманістом чи людиноненависником?

Проте ніхто не відмовляв йому в політичній проникливості, громадянській мужності та темпераменті бійця. Всі ці риси втілилися в його творах – палких памфлетах, в’їдливих сатирах, романі «Мандри Гуллівера», який став своєрідним синтезом Свіфтових творчих і філософських пошуків.

Отже, актуальність обраної теми зумовлена недостатнім дослідженням реалістичної сатири, зокрема у творі Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера».

Стан розробки проблеми: роман «Мандри Гуллівера» досліджувало багато вітчизняних та зарубіжних вчених: В.Муравйов, М.Левідов, С.Артамонов, А.Шамрай, І.Дубашинський, Є.Брандіс, О.Катюха та інші.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що була здійснена спроба відокремити  реалістичну сатиру в романі «Мандри Гуллівера».

Мета даної роботи: дослідити сатиричне забарвлення роману Джонатана Свіфта.

Предмет дослідження – роман «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта.

Об’єктом дослідження є гротескно фантастичний романтизм твору німецького письменника.

Методи дослідження: в даній роботі я використала методи порівняння, абстрагування, пошуку та опрацювання інформації, гіпотези та припущення, узагальнення, аспективного аналізу, критичного аналізу, системного аналізу.

Поставлена в роботі мета конкретизується через вирішення таких завдань:

• визначити на якому літературному та суспільно-історичному тлі зародились сатиричні твори Дж. Свіфта;
• проаналізувати саитиричне відтворення дійсності в романі;
• проаналізувати прийоми і засоби сатири на прикладі твору «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта.

Теоретичне значення нашої курсової роботи полягає в тому, що ми намагалися відкрити ще одну з граней талановитого письменника Джонатана Свіфта.

Практичне значення: курсова робота представляє практичну цінність для вивчення курсу «Зарубіжна література» студентам філологічних факультетів університетів, а також може допомогти як вчителям, так і учням при підготовці до уроків, присвячених вивченню творчості Джонатана Свіфта.

Структура даної роботи. Дана робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, рецензії, списку використаної літератури та додатків.

Об’єм роботи –  сторінки.

У списку використаної літератури – позицій.

 

 

 

Розділ І ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ

 

І.1. Поняття просвітництва як літературного напряму

XVIII століття – блискуча  епоха в історії людської культури. Цей період європейської історії, що хронологічно умовно охоплював  період між двома революціями  – в Англії (1688 – 1689) та Великою  французькою революцією.

1689 – 1795 рр. – епоха Просвітництва. Дійсно, центральним явищем культурного  та ідеологічного життя XVIII століття  був рух Просвітництва. Він включав  в себе політичні та суспільні  ідеї – прогресу, волі, справедливого  й мудрого соціального устрою, розвитку наукового знання, релігійної  поміркованості.[3, 124]

Проте, він не був виключно вузько ідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму.

Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи. І. Кант, у 1 784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю «Що таке Просвітництво?». Він дуже влучно охарактеризував добу Просвітництва: «Просвітництво – це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття – це нездатність користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого... май мужність користуватися власним розумом! – таким є гасло Просвітництва».[1]

Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. «Енциклопедії», яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах.[5]

Просвітництво охопило всі європейські країни, але в кожній воно набувало специфічних рис, залежно від рівня політичного розвитку та від національних особливостей культури.

Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.

Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір служить розкриттю певної філософської концепції. Письменників-просвітників характеризує активна громадянська позиція, вони виступають прихильниками ідейного мистецтва, яке здатне перетворити, змінити світ. Саме в добу Просвітництва в літературу вступило нове покоління письменників, що принесли не тільки новий зміст і нові форми, а й новий погляд на роль літератури, яка проголошувалась дієвим засобом перетворення суспільства.

Літературне життя доби Просвітництва характеризується пожвавленням національних зв'язків, активною перекладацькою діяльністю, що дає змогу говорити про єдиний літературний процес у XVIII ст.

Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка. Філософ стверджував, що людина народжується «чистим аркушем», на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні «відомості», важливо лише керуватися при цьому розумом. «Вік розуму» – такою є поширена назва XVIII ст. [2]

На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і «чуттєві душі», й «освічені розуми». Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. «Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его – чувствительнее», – стверджують французькі енциклопедисти.[9]

Остання третина доби позначена розвитком «руссоїстських» ідей, що протиставляли «природу» та «цивілізацію», «серце» та «розум», «природну» людину та людину «культурну», тобто – нещиру, «штучну».

Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це «філософське», як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії – деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.

Проте, не варто думати, що епоха Просвітництва була сумним, «вченим» століттям: люди цього часу вміли, за словами О. Мандельштама, «ходить по морскому дну идей, как по паркету», цінували дотепність, любили, коли змішувався «глас рассудка с блеском легкой болтовни» (Бомарше), а з іншого боку, високо ставили чуттєвість, емоційність, не соромилися сліз.[8, 98]

Різноманіття ідей, уявлень, настроїв епохи відбилося на її основних стилях і напрямках. Головними із них були класицизм, рококо і сентименталізм.

Класицизм XVIII століття намагався розвивати ідеї «правильного мистецтва», досягти зрозумілості мови й чіткості композиції. Упорядковуючи дійсність у художніх образах, класицизм цікавився перш за загально-моральними проблемами громадського життя.

Напроти, література рококо (це слово утворене від фр. найменування морської мушлі – рокайль) звернена до приватного життя людини, її психології, проявляє гуманну поступливість до її слабкостей, шукає легкості, безпосередності та витонченості художнього мовлення, надаючи перевагу дотепно-іронічному тону оповіді.

Паралельно з просвітительським класицизмом середина XVIII ст. відзначена інтенсивним розвитком реалізму, що продовжував розпочату в XVII ст. тенденцію утвердження цінностей буржуазного способу життя. У цьому виявляється зближення цих напрямків у мистецтві XVIII ст. Воно зв'язано з тим, що в основі художнього методу реалізму лежить не тільки наочність зображення навколишнього світу, а й прагнення до художнього втілення суспільних ідеалів. У ньому втілення повсякденного життя людей з її радощами і сумами, уперше зв'язується з їхнім суспільним становищем.

Сентименталізм ставив акцент на зображенні почуттів людини, її емоціонального життя, покладав надію на відвертість й співчуття, утверджував перевагу «серця» над «розумом», врешті-решт, протиставлялася розсудливості чуттєвість. [6, с.126]

Кожна літературна епоха чинить свій вплив на розвиток жанрів. Межі між ними є досить рухливими, адже, кожен твір вносить щось своє в жанрову еволюцію. Залежно від цього складалася і система жанрів кожного із напрямків:

• так, класицизм особливо стійко утримувався у «високих» жанрах – трагедії, епопеї;
• рококо надавало перевагу любовно-психологічній комедії;
• сентименталізм розвивався у новому жанрі драми;
• у  реалізмі на перший план виходить – роман.

Проте, у всіх напрямах на перший план виходили різноманітні прозові жанри-новела, роман, філософська повість. Незважаючи на те, що у цей період розвивалася й поезія – поеми, елегії, епіграми, балади, все ж епоха Просвітництва отримала репутацію «століття прози».

На відміну віл попереднього літературного етапу, коли основні художні напрями – бароко й класицизм – виразно протистояли один одному, естетичні течії XVIII ст. часто змішувалися, перепліталися, утворюючи компромісну єдність.

Просвітницький рух дав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики. Особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників цієї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.

Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все – роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.

Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника Й. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: «Сейчас мы вступаем в эпоху мировой литературы».[4, 86-87]

Отже, із впевненістю можна сказати, що Просвітництво в літературі зробило безцінний вклад у розвиток такого жанру, як роман. Адже, жанри європейського філософського роману та драми започатковані саме просвітниками. У центрі літературних творів, написаних просвітниками – образ інтелектуального героя, часто діяча мистецтва чи науки, який прагне реформувати світ або бореться за гідне місце в житті. Твори просвітників наповнені пропагандою книгочитання та освіти. Герої висловлюють авторські ідеї кращого устрою суспільства. Автори часто приводять об'ємні розмірковування своїх персонажів, їхнє листування з приводу проблем економіки, естетики, релігії та церкви, політики, педагогіки та ін.

Слід зазначити, що людина у літературі цієї епохи розглядається дещо статистичною, характер, як правило, ніколи не змінюється протягом твору. Хоча твори просвітників не позбавлені психологізму та глибини. Епоха Просвітництва несла нові ідеї, які змінювали суспільство, ця епоха навіть стала рушійною силою економічних змін: разом із новою філософією прийшли й нові економічні відносини, а феодалізм відійшов на другий план.