Фольклорна основа байок Л. Глібова

РОЗДІЛ 2. 

ФОЛЬКЛОРНА ОСНОВА БАЙОК Л. ГЛІБОВА

2.1. Фольклоризм у байках Л. Глібова

Чотири десятиліття (від початку 50-х до початку 90-х років) працював в українській поезії Леонід Глібов, з ім’ям якого пов’язані створення оригінальної модифікації жанру байки і розвиток деяких тенденцій лірики. Зберігаючи внутрішню єдність упродовж десятиліть, не улягаючи різкій еволюції, його творчість не тільки по-своєму відгукувалася на жанрові й стильові шукання української поезії, а й подала своє оригінальне трактування її проблематики, національного й культурософського смислу.

Уже перші твори Глібова, написані українською мовою, визначають його оригінальне місце в українському літературному процесі. Головні зусилля письменник спрямовує на художнє з’ясування та ствердження субстанційних начал національної духовності, джерелом, носієм і порукою яких є життя народних мас. Його цікавлять форми не стільки індивідуальної самосвідомості, скільки колективні основи етнічного буття. Саме емоційний досвід українського люду складає змістово-тематичне підґрунтя глібовської поезії – у байках, загадках, ліричних віршах. Атмосферою для формування засад поетичної творчості Л. Глібова виступав передусім контекст національної моральної філософії, народної педагогіки, фольклору. „Велика кількість ретрансльованих із народної словесності морально-етичних положень, зразків пареміотики й ідіоматики, народнопісенних форм і виразів відбиває процес глибокого входження поета в стихію народних етико-філософських уявлень, українського фольклору. Байка, до якої звернувся Глібов, стала досить зручним, містким за можливостями жанром для відображення як зовнішньо-предметного буття, так і етичних та естетичних світоуявлень народу” [1, c. 52].

Байки – найбільша частина творчого доробку Глібова, що принесла йому популярність. Публікацію їх на сторінках „Черниговских губернских ведомостей” та „Черниговского листка” аж до 1863 р. постійно супроводжувала рубрика чи підзаголовок: „Из Крылова”. Творчість російського байкаря певною мірою була для Глібова першозразком [2, c. 15]. Так, багато глібовських байок мають ближчі чи дальші сюжетні відповідники у творах українських та російських байкарів, у фольклорі тощо, але в більшості випадків схему мандрівного байкового сюжету Л. Глібов обирав за криловською версією (а нерідко й сюжету, придуманого самим Криловим).

 Жанр байки у Л. Глібова позначається певною універсальністю щодо його творчих інтересів. Байка перебрала на себе чимало творчих завдань, які взагалі міг висувати Л. Глібов як художник слова. Так, поет осягнув байку як жанр, що дає можливість у ряді випадків переадресувати в нього певну частину ліричних настроїв, більше того – чергувати й видозмінювати їх, співвідносячи зі щоразу іншими, визначуваними байковим сюжетом подіями й конфліктними ситуаціями. До жанру байки поет інтегрував і зірку спостережливість щодо реалій відображуваного, й тонку жанрово-стильову імітативність щодо фольклорних явищ (казка, народна оповідь, пареміотичні жанри, архаїчний фольклорний комізм), і навіть оригінальне ритміко-інтонаційне сприйняття певного подійного руху; в окремих творах цього жанру ширше розгорнув і епічне бачення дійсності.

Байки Л. Глібова складають по-своєму масштабну, детально і з захопленням вималювану картину народного життя, заснованого на тривких моральних засадах старовини, прикметного мобільністю й гостротою емоційного реагування, фольклорними мотивами, розсудливо-тверезим, а водночас поетичним і фантастичним уявленням про світ. У панорамному розгортанні постають розмірений, ґрунтовний, розмаїтий у проявах, переважно селянський побут, робота, дозвілля чи організований знову ж таки навколо тривкої простонародної основи житейський уклад інших верств, пов’язаних із селом чи повітом мешканням і життєдіяльністю, їх психологія.

Увесь цей широкий світ людового життя представлено через байкові, переважно комічного чи трагікомічного характеру ситуації, пригоди, події, що дають змогу показати його у різноспрямованому розвитку, примножити аспекти його образного бачення. Зокрема, першою категорією, яка свідчить про фольклорну основу байок Л. Глібова, є розгорнуті такі фабульні фольклорні схеми, як драматизм відчуження від справжнього єства („Мальований Стовп”, „Фіалка і Бур’ян”), глибина часових змін („Лев-Діду-ган”, „Дідок у лісі”), антагоністичне протистояння персонажів („Вовк та Ягня”, „Гадюка і Ягня”), дискутивне зіштовхування протилежних життєвих настанов („Ластівка й Шуліка”, „Муха і Бджола”, „Вовк і Кундель”), суперечка у мірі значущості („Шелестуни”, „Собака й Кінь”, „Горшки”, „Камінь та Черв’як”), гостра спокуса („Пеня”, „Скоробагатько”), запізніле каяття („Зозуля і Горлиця”, „Лев та Миша”, „Білочка”) та ін. У значній кількості байкових творів Глібова, так само як і у фольклорних байках, в багатогранному емоційному супроводі розгорнуто ситуації недомислу („Лящі”, „Ясла”, „Співаки”, „Музики”, „Півень і Перлинка”), самовпевненості обмеженого розуму („Хазяїн та Шкапа”, „Осел і Соловей”, „Собака й Кінь”) [8, c. 126].

Другим аспектом, що зближує літературні байки Л. Глібова з фольклором, є присутність фольклорного автора-оповідача, котрий викладає події то зі співчуттям, то зі схваленням, то з подивуванням, а здебільшого з різного виду осміюванням. При цьому автор (в образі фольклорного оповідача, за яким стоїть поет-інтелігент зі своєю культурософською програмою) виявляє своє активне ставлення до традиційних звичаїв, іноді пристрасно й осудливо ревізує те, що „на світі вже давно ведеться” („Вовк та Ягня”); подекуди, не вдовольняючися відповідними інтонаціями викладу, вдається до розгорнутого емоційного коментаря („Колись і між людьми чимало Таких ягнят попропадало. Тепер гадюкам час сказать: „Минулися вже тії роки, Що розпирали боки, – Дай, Боже, правді не вмирать!” („Гадюка і Ягня”) [8, с. 54].

У художньому світі байок Л. Глібова поглиблено смисл подійності – завдяки авторському баченню, в якому відбивається своєрідний „спогад” про більш віддалені в часі художньо-мислительні структури. Побут у байках                Л. Глібова – це побут XIX століття, до того ж досить патріархальний у багатьох своїх моментах. Точка авторського зору на нього в деяких випадках співвіднесена з іще давнішим часом (з періодом синкретичної єдності світу). Автор у ряді байок дивиться на своїх героїв наче з глибини вже минулого часу, – і це надає їм примітно самобутніх рис, що різнять поетику Л. Глібова від поетики Крилова та української байки нової літературної епохи.

„Спільною рисою фольклорних байок та літературних байок Л. Глібова є так звані „мандрівні сюжети”. Запозичаючи мандрівний сюжет, Л. Глібов не тільки ґрунтовно „українізує” його в подробицях та в психології персонажа, а й уміщує в національну прафольклорну ретроскопію, акцентує в ньому елементарні, первісні ходи, відкриває приховані глибинні шари. Так, за сюжетом байки Крилова „Фортуна и Нищий” (1816) написано байку „Старець” (надруковано 1890 р.)” [10, c. 27]. У Глібова виникає не просто повчальна притча на тему захланності, яка не може зупинитися й насамкінець утрачає все до решти, – український поет створює атмосферу казковості, відсутню у Крилова; місце емблематично-безликої Фортуни заступає семіотично повновагий, узятий з української міфології образ Долі.       В її устах оживає потаємна мрія убогого про багатство. Герой в уяві мусить пройти разючу, захоплюючу дух дистанцію від „старця” до „дуки” з власним переродженням та зміною визначальних обставин свого життя. У фіналі твору пристрасно оплакується марення, що виявилося даремним.

Ряд інших байкових творів, написаних за оригінальним чи запозиченим сюжетом, а також ряд загадок поет співвідносить із первісним світовідчуттям, вияскравлює у їх сюжетному розвитку прафольклорні смислові ходи, через стильові, образні й композиційні засоби робить виразно відчутними мотиви добровільної чи захопленої силоміць жертви („Гадюка і Ягня”, „Кундель”, „Вовк та Ягня”, „Будяк і Васильки”, „Гуси”), погоні („Вовк і Кіт”, „Скоробагатько”), небезпечного, облудного зближення („Фіалка і Бур’ян”, „Ведмедик”, „Огонь і Гай”), відчуття загрози („Троянда”, „Жвавий Хлопчик”), свавільності необмеженого владарювання („Жаби”, „Громада”, „Лев на облаві”, „Танці”), метаморфози-травестії („Солом’яний Дід”, „Щука й Кіт”, „Мальований Стовп”), відходу з обжитих місць, де розкриває патріархальне, із залишками міфологізму розуміння простору („Билина”, „Бджола і Мухи”, „Мандрівка”, „Диковина”, „Вовк та Зозуля”, „Перекотиполе”). В останній групі байок поет створює образ бездумного мандрівника, „перекотиполя”, в якому вгадується людина, котра забула свою батьківщину, зрадила традиції, ширше – образ буття, у якого підрізано його живильні корені [8, c. 126].

Серед творів українських байкарів саме байка Л. Глібова спроможна певною мірою передавати немовби відроджене відчуття первісного анімізму. Персонажі окремих байок Л. Глібова, не будучи характерами, виступають не просто як персоніфікації сил природи, – вони наділені здатністю відносно розгалуженого, емоційно нюансованого психічного життя (особливо часто – стани смутку, розпачу тощо). Означуючи певну ментальну якість, елементи незвичайного одушевления предметів, сил природи, рослин і тварин досить відчутні у байках „Огонь і Гай”, „Дідок і Вітряки”, „Мальований Стовп”, „Зозуля й Горлиця”, „Торбина”, „Деревце”, „Квіти”, „Хмара”, „Коник-стрибунець” [13, c. 16].

Фольклорно-релігійне забарвлення мають настрої упокорення, смирення, жалісливого співчуття в творах Л. Глібова, оскільки поняття Бога та пов’язані з ним моральні уявлення не відзначаються строгою відповідністю ортодоксальній теологічній системі. Вони натомість активно кореспондують з апокрифом, народним звичаєм і віруванням, коріння яких – у дохристиянських часах.

Л. Глібов використовує байковий жанр для осягнення архетипних витоків національного світобачення, максимального наповнення твору реаліями повсякденного побуту та багатого морально-емоційного досвіду народу. На цій основі виникає позначений індивідуально-авторським баченням просторий, часово протяжний, епічно глибокий художній світ та реалізуються інші художні завдання, що виходять за межі розвитку типового байкового жанру. Паралельно з Л. Глібовим та після нього байкова творчість в українській поезії продовжується, байка ще засвідчує дієвість як традиційних своїх можливостей, так і, головне, можливостей новонабутих, пов’язаних із її жанровим переосмисленням (зокрема, загострення її злободенності, увиразнення ідейної дискутивності, трактування її як відверто гумористично-сатиричного жанру), проте жоден із байкарів, що працює одночасно з Глібовим чи після нього (І. Затиркевич, Р. Витавський,                          М. Старицький, Олена Пчілка, Т. Зінківський, Я. Жарко, П. Залозний,                             М. Кононенко, Б. Грінченко), не вступає у його слід. Специфіка глібовської байки щодо тих культурософських завдань, які автор нею вирішував, не були повторені.

Байка Л. Глібова (а також його лірика) була внеском у розвиток української версифікації, стилю та мови художньої літератури: вона продемонструвала, зокрема, великі можливості нерівностопного („вольного”) ямба у створенні розмовних, наспівних, ораторських та інших інтонацій, в описах, у ліричних і філософських відступах, у веденні оповіді. Вірш Глібова вирізняється динамізмом і гнучкістю в ритмічному відтворенні ходу подій і переживань, перебігу природних стихій тощо. Щедро черпаючи з арсеналу народної пареміотики, байкар і сам привніс до нього чимало дотепних виразів, афоризмів, словесних означень („Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає...”, „Послухали Лисичку і Щуку кинули – у річку”) [8, c. 26, 61]. За мовностилістичними характеристиками байкарський і загалом поетичний доробок Глібова стоїть в одному ряду з творчістю таких письменників XIX ст., як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний,   М. Старицький, В. Самійленко, Б. Грінченко.

У гнучкій і пластичній мові байок Л. Глібова привертають увагу передусім синтаксичні форми розмовно-побутового мовлення персонажів, а також синтаксична структура важливих авторських думок. Л. Глібов як засіб експресії використовує різні синтаксичні структури залежно від конкретної

ситуації, ідейного спрямування твору, характеру і вдачі персонажів тощо.

Синтаксис байок поета представлений усім багатством структур розмовно-побутового мовлення – від найпростіших нерозкладних так званих слів-речень типу „От тобі й на!”, „Куди тобі!” до складних речень періодичної мови на зразок „Синиця славу розпустила, що хоче море запалить, що море буцімто згорить, – така, бач, є у неї сила” [8, c. 29].

Органічно вплітаються в усно-побутове мовлення байок риторичні запитання. Вони, маючи переважно емоційно-оцінне значення, служать засобом категоричного ствердження змісту речення або загострення уваги, збудження глибоких почуттів. Широко вживані в байках своєрідні епітетні звертання, які стилістично наближують байки Л. Глібова до фольклору, наприклад: „Биструшечко, вертушечко, Синичко моя, чи згадуєш ти про мене, як про тебе я?” [7, с. 74]. Трапляються епітетні звертання у прикладковій формі: „А ти, серце-голубонько, не журись” [7, с. 62].

Отже, образна система байок Л. Глібова має виразні міфологічні та фольклорні витоки, що характеризуються реміфологізованою сюжетною обробкою, унікальною модифікацією фольклорної образності, влучним використанням народнопоетичних елементів.

 
2.2. Фольклорний архаїстичний комізм у байках Л. Глібова

У байках Л. Глібова відбилося фольклорне (з реліктовими ознаками міфологізму) розуміння трагічного й комічного. Трагізм подій і ситуацій загалом не сягає рівня фольклорних творів пізнішого часу (наприклад, пісень про кохання, історичних пісень). Він щонайбільше елегійний, у сучасному значенні слова майже невідчутний (навіть у тих творах, де йдеться про загибель персонажа, крах його усталеного способу життя). І це не тільки тому, що відсутня гострота індивідуального самоусвідомлення (що взагалі рідкісне в жанрі байки), а й тому, що автор заміщає можливу трагічну напругу сюжетного фрагмента лірично-сентиментальним переказом, подобою ритуального оплакування, які немовби узаконюють безсилля персонажа в протистоянні Долі та спрямовують почуття на пошуки примирення з нею („Вовк та Ягня”, „Фіалка і Бур’ян”, „Скоробагатько”, „Гадюка і Ягня”) [8, с. 126].

Відлунням давніх народних уявлень є образ страховидла, що породжує сміх, точніше, задає умови, коли має місце одночасно й загравання з почуттям жаху, котре цей потворний предмет нібито мусить викликати, й глумлива потіха над ним (байки „Солом’яний Дід”, „Жаби”, вірш „Зимня пісенька”) [8, с. 126]. Таким само гротескно-сміховим (відповідники якого – в найраніших пластах української народної поезії) є й відображення страху перед фантастичним і незвичайним („мара”, „проява”), розгорнуте в багатьох загадках поета („Щоб дітям веселіш було...”, „Раз уночі я в ліс ходив...”, „Мостивсь я в лузі на потіху...”, „Котилася тарілочка...”, „Була собі бабуся Гася...”, „Раз пішов я на отаву...”, „Є на світі чорна злюка...”) [8, с. 126].