Фольклорна основа байок Л. Глібова

Фольклорна основа байок Л. Глібова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

 

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ЛІТЕРАТУРОЮ…………………………………………………………………..6

1.1. Поняття та особливості українського  фольклору………………………….6

1.2. Зв’язок фольклору та професійної художньої літератури………………..10

 

РОЗДІЛ 2.  ФОЛЬКЛОРНА ОСНОВА БАЙОК Л. ГЛІБОВА………………...18

2.1. Фольклоризм у байках Л. Глібова………………………………………….18

2.2. Фольклорний архаїстичний комізм у байках Л. Глібова………………....24

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблема інтерференції міфології, фольклору та літератури залишається актуальною на початку ХХІ ст. Ця актуальність полягає у зіткненні процесів глобалізації з функціонуванням механізму колективної та національної пам’яті в культурі народу, в якій міф і фольклор є універсальними й локальними одночасно моделями світовідтворення, первинними компонентами емоційно-інтелектуального сприйняття народом певних соціально-історичних процесів. Словесний вид мистецтва втілює етико-естетичні складові характеру нації, що дає можливість продемонструвати стійкість механізму колективної пам’яті народу. Цей процес специфічний тому, що саме авторські художньо-словесні тексти увібрали та трансформували форми усної етнічної пам’яті – зразки традиційної народної творчості.

Як наслідок корелятивних зв’язків між фольклором та літературою виник термін “фольклоризм” – ідейно-естетична категорія, що виявляється в безпосередньому чи опосередкованому, свідомому або підсвідомому відтворенні, трансформації або й розвитку літературою структурно-художніх елементів фольклору і його традиційних прийомів та принципів.

Актуальним залишається питання дослідження фольклоризму творчості багатьох українських письменників. У контексті національної літератури виокремлюється ряд спеціалізованих праць, у яких репрезентовані міфологічні та фольклорні витоки творів класиків (Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, Ю. Федькович, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М. Рильський,  Г. Хоткевич, О. Довженко та ін.). Художнє переосмислення фольклору на тлі доробку письменника може бути різним, але, як правило, використання фольклорних елементів має свідомий характер та трансформується автором творчо, стає невід’ємним аспектом ідейно-проблемного змісту творів. Відтворення фольклорної поетики, образності сприяє виявленню ролі усної народної творчості як системоутворюючого чинника в контексті інтерферентних зв’язків з літературою.

Недостатньо дослідженим залишається питання фольклоризму байок Леоніда Глібова, що власне й зумовило обрання даної теми курсової роботи.

Проблема взаємодії фольклору та літератури вивчається у кількох аспектах: по-перше, це дослідження, присвячені питанням трансформації та синтезу фольклору в творчості окремих письменників (О. Дей, М. Пазяк,                 І. Пільгук, С. Пінчук та ін.); по-друге, праці, які висвітлюють проблему фольклоризму літературної епохи чи періоду (О. Бріцина, Г.  Довженко,                 Н.  Шумада та ін.);  по-третє, ряд спеціальних студій, у яких аналізуються теоретичні питання взаємодії фольклору та літератури (М. Вовк,                             Ю. Степанишин та ін.). У працях цих вчених засвідчено, що інтерференція фольклору і літератури має складну природу: фольклор – джерело індивідуального словесного мистецтва, допоміжна галузь літератури, найперша стадія словесної творчості та ін. Взаємини фольклору та літератури в основному визначаються дослідниками як двоаспектні: фольклоризм літератури (тобто вплив фольклору на літературу) та літературність фольклору (коли літературний твір потрапляє у фольклор). Для нашої роботи найбільш актуальною стала проблема фольклоризму літератури, зокрема, фольклоризму образної системи байок Л. Глібова.

Об’єктом дослідження є байки Л. Глібова.

Предмет дослідження – міфологічні та фольклорні джерела байок                 Л. Глібова. 

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є комплексне реконструювання авторської моделі світосприйняття, втіленої у міфологічній та фольклорній символіці байок Л. Глібова. Ця мета передбачає розв’язання таких завдань:

- дослідити поняття та особливості українського фольклору;

- проаналізувати український фольклор  у взаємодії з літературою;

- з’ясувати зв’язок фольклору та професійної художньої літератури;

 

- дослідити фольклорну основу байок Л. Глібова;

- відстежити фольклоризм у байках Л. Глібова;

- знайти  та проаналізувати фольклорний архаїстичний комізм у байках                Л. Глібова.

Методологічною основою дослідження стали праці зазначених вище українських та зарубіжних вчених.

Науково-теоретичне та практичне значення дослідження. Теоретичні висновки курсової роботи можуть сприяти розумінню проблеми інтерференції фольклору та літератури, з’ясуванню співвідношення слова, народної символіки, фольклорної образності та індивідуально-авторської творчості, визначенню місця міфологічних та фольклорних джерел у творчому доробку окремого письменника.

Теоретичний і фактологічний матеріал можна використати як методологічні орієнтири при вивченні творчості митців слова у культурологічному, релігієзнавчому, філософському контекстах, а також при підготовці до уроків української літератури в загальноосвітній школі, розробленні спецкурсів у вищих навчальних закладах, присвячених проблемам сучасного стану фольклористики, актуальним питанням літературного процесу.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел (28 позицій).

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ЛІТЕРАТУРОЮ

1.1. Поняття та особливості українського фольклору

Усна народна творчість або фольклор (від англійського слова folklore – народна мудрість), – складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна –фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов’язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії [27, c. 4].

Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами [11, с. 26]. 

Регулярні записи творів усної словесності почались лише у ХVIII-              XIX ст. Тому багато архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, історичних подій часів Княжої Русі, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.

Для фольклору властиві усна форма поширення й передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов’язане з обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби й певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається й власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень.

Однією з характерних ознак фольклору є анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення-додавання „до чужого прекрасного свого кращого” [11, с. 27].

Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів’їв. Варіантність як одна з головних ознак фольклору стосується всіх його родів і видів: віршових, поетичних і прозових, оповідних.

Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, додає своє – імпровізує                [27, c. 9]. Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність – усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам’ять. Саме в пам’яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значимість пам’яті у творенні, побутуванні й передачі фольклорних творів, колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства – анонімність, пов’язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами – імпровізаційність, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів – їх варіантність [11, с. 51].

Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами, видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності, прозового, що об’єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, байки, усні оповідання, анекдоти.

Поетичний фольклор. Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. За походженням, змістом, часовою і функціональною прив’язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов’язане з обрядами, особливо з календарними та сімейними.

Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти. Сюди належать також ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки) [27, с. 131].

Прозовий фольклор. Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, – вважалися реальністю. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін.

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні до фантастичних казок: у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент.

Перекази – це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.

З переказами споріднені усні народні оповідання – короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію [11, с. 48].

Байки – це короткі оповідання, де головними персонажами переважно є тварини, рослини, неживі предмети, явища природи. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Обов’язково байка повинна містити певний висновок, повчання – так звану мораль.

Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором займають короткі народні влучні вислови – афоризми, які в образній, зручній для запам’ятовування формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки. До них належать прислів’я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.

Прислів’я і приказки – стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість та філософію народу. Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів’я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.