Мій образ історичної антропології

 

 

 

 

 

Есе

«Мій образ історичної антропології»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Образ людини в історичній антропології втілює в собі певні стереотипи поведінки, звички, погляди, що сприймаються людиною як певна самоочевидность, а інколи і як неможливість інших уявлень про людину. Власне, тому мінливість образу людини не означає самого усвідомлення мінливості та плинності людського, зазвичай ми зустрічаємо суперечливість та критику уявлень про людину попередніх епох. Також, існує переконання про незмінність та абсолютну істинність існуючих у сьогоденні уявлень про людину. Саме це і надає можливість нам стверджувати, що образ людини не є свідомою, раціональною моделлю того, чим є людина. Він напряму залежить від історичної епохи.

Слід зазначити, що образ людини містить у собі певні прагнення, соціальні, політичні й, безумовно, особистісні уявлення про те, якою людина має бути; тобто мова йде про певний ціннісний ідеал людського. Навіть невідповідність повсякденного людського існування та ідеальних уявлень про людське буття дає змогу нам говорити про панівні в культурі цінності, що є також безперечною складовою "образу людини". Нарешті, важливим для нас є ще один аспект поняття "образу людини". Дослідник із філософської антропології Моріс Фрідмен не випадково зазначав свого часу: парадокс людського образу в тому, що він є одночасно універсальним і унікальним, але універсальність його може бути розкриті для нас лише через неповторність: на відміну від будь якого статичного ідеалу, образ завжди співвіднесений неповторною відповіддю щодо конкретного моменту, до того ж відповіддю, котра не може бути передбачена або ж повторена. Саме тому ми можемо сприймати образ людини як частку особистісного в людині, не забуваючи також про те, що людська особистість формується завжди в діалозі з іншими, а також у діалозі з уже панівним у куль турі образом людського. 
Панівний у свідомості образ людського завжди значно консервативніший, аніж наукові, метафізичні, мистецькі і т. ін. уявлення культури. Саме тому криза метафізичного та наукового знання почасти немовби співіснувала зі стабільними та менш схильними до змін світоглядними уявленнями, зокрема баченням людської сутності. 

Мій образ людини в історичній антропології тісно пов`язаний з образом людини в епоху модерну. Оскільки саме в епоху модернізму людство почало цікавитися самооцінкою, звичками, стереотипами та  світоглядними цінностями людини.

Для мене самооцінка являється дуже важливою розвитку особистості. Оскільки поняття «самооцінка» прирівнюють до терміну «самоповага». Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості. Зміст самооцінки має багато аспектів, так само складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка особистості формується на ост нові самооцінки окремих сторін її психічного світу (часткових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок — єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції — неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, епоха модернізму відграла свою роль на формування самооцінки.

Врешті-решт епоха модерну сформувала ідеї, котрі і сьогодні для мене залишаються такими ж визначальними та принциповими. Мова, першою чергою, йде про ідею автономності та індивідуальної свободи людини. Але, разом із тим, запропоновані модерном ідеї щодо суспільного та політичного устрою були зазвичай скоріше певними теоретичними міфологемами. Моральні, світоглядні, а подекуди суспільно-політичні спроби поєднати вказані вище ідеї, інколи несумісні за своєю суттю, великою мірою і визначали формування того образу людини, котрий ми називаємо модерним. 
Важливим для формування людських уявлень та цінностей є панування в культурі модерну сцієнтизму, тобто уявлень про науку як констатуючу картину світу. Моральні засади суспільства це визначало не останньою чергою. Адже саме в епоху Просвітництва сформувалось уявлення про знання як спосіб досягнення щастя. Для модерну характерні спроби перенесення принципів наукового пізнання на тлумачення людської поведінки, по глядів, цінностей і т. ін.

В наш час також існує багато робіт та тренінгів, які присвячені способам досягнення щастя.

Таким чином, детерміністично-аналітичні методи, сповідуванні модерною наукою, визначали універсальний образ дійсності, зокрема уявлення про природу, особистісне та суспільне буття людини. Так, панування каузально-детерміністичних моделей світобачення визначило уявлення про історію як лінійний, цілеспрямований процес і, відповідно, уявлення про місце людини в історичному процесі. Людина не лише в контексті суспільних взаємин, але й подекуди в просторі власних самооцінок розглядалася як засіб реалізації цілей та завдань історичного прогресу. 
До того ж, для епохи модерну притаманна не лише віра в абсолютну можливість пояснення світу за допомогою природничих наук, але й віра в універсально-істинну та єдино можливу модель світу і людини зокрема. Це дає змогу багатьом дослідникам говорити про обожнення або ж абсолютизацію розуму як чільну ознаку модерну. Але ж така абсолютизація розуму призводить врешті до тотального панування розуму щодо інших виявів людського, вже не кажучи про спробу будувати суспільний устрій відповідно до раціонально уніфікованої ідеї.

Щодо абсолютизації ідеї розуму в епоху модерну є такою ж мірою релігійною ситуацією, як і віра в потойбічне існування в межах, зокрема, монотеїзму. Для розуміння панівного в епоху модерну образу людини це важливо хоча б тому, що можна усвідомити також іншу проблему. Панування ідеї розуму, обмеженої лишень причинно-наслідковим баченням світу, викликає не тільки відчуття безмежної свободи в знанні, в освоєнні світу, але й відчуття страху та безсилля щодо абсолютного.

Ідею розуму, що панували в епоху модернізму можна з легкістю віднести і до наших часів. Оскільки зараз для того, щоб досягти певних здобутків в житті або краще сказати мати високий соціальний статус, без розуму не обійтися.

Інколи масовість інформації знищую всі намагання бути розумною людиною. Але все таки для мене ідеї розуму, що виникли в епоху модерну мають важливе значення.

Одним із найсуттєвіших наслідків для модерної культури став, за визначенням П. Козловського, техноморфізм. Інакше кажучи, техноморфізм є спробою перенесення неорганічно-технічних моделей світу в царину органічного життя, зокрема в царину людської свідомості та відносин з іншими людьми. На думку багатьох дослідників, саме техноморфізм став суттєвою причиною кризи модерної моделі світу. Адже розуміння в поняттях техніки таких явищ, як історія, суспільні стосунки та особистісне буття людини, породжувало почасти або ж утопічні ілюзії, або ж песимізм як своєрідний розпач перед нездійсненністю визначених суспільних та моральних ідеалів. Власне, за умов технократичного бачення світу людська суб'єктивність тлумачиться лишень як наслідок взаємин з навколишнім світом та іншими людьми. «Характер відносин є конститутивним для людської сутності» — це принцип, певною мірою визначальний для формування образу людини в епоху модерну.

Таке тлумачення суспільного та особистісного буття людини виявило себе в межах філософських та антропологічних теорій у функціональному підході. В цілому функціоналізм можна визначити як своєрідну редукцію суспільних процесів, цілісності людського життя лишень до окремих способів функціонування. Зокрема, в розумінні людського «Я» це призводило до обмеження багатомірності людського тільки певними проявами, що розглядались як абсолютні та визначальні. Інакше кажучи, ми можемо говорити як про важливу ознаку модерну про своєрідне розчинення людського "Я" в панівних об'єктивних закономірностях культури.

В наш час, культ «Я» присутній майже у всіх сферах культурі. Моє бачення цього культу полягає у тому, що зараз кожен прагне заявити про себе, прагне показати свою значимість та проявити себе. Але поряд з культом «Я» присутня і масовість культури. Тобто, коли під впливом різних факторів люди починають діяти, не так як вважають за подраним, а так як роблять усі.

Тобто, сьогодні варто згадати про розуміння людського «Я» в епоху модернізму.

Попри всі ідейні та світоглядні протиріччя, саме породженням епохи модерну були ідеї індивідуальної свободи та автономії особистості, ідеї емансипації, прав людини та громадянських свобод. Звичайно, можна стверджувати, що у своєму баченні людської сутності модерн сповідує або індивідуальну абсолютну волю, або ж цілковите панування суспільного закону, що в суспільній практиці є однаково небезпечним, породжуючи анархізм або політичний тоталітаризм. Але саме ідеям автономності та індивідуальної свободи завдячує своїм існуванням культура сьогодення. Щодо особливостей модерну як суспільної системи та уявлень про сутність людського ми можемо сказати інше. Модерн у своєму тлумаченні свободи був націлений на безмежне кількісне розширення сфер економічної, наукової та політичної діяльності людини. Саме межі, поставлені природою та соціокультурною реальністю сьогодення, були причиною кризи світоглядних уявлень епохи модерну. Окрім того, технократизм та функціоналізм епохи модерну, з притаманними для них прагненнями до абсолютизації та уніфікації, суперечили ідеальним уявленням щодо абсолютності людської волі, ідеям автономності та самодостатності людського «Я». Це, власне, можна розцінювати як внутрішні протиріччя культури модерну. 

На мою думку, внутрішні протиріччя постійно присутні в сучасному світі.

Отже, мій образ історичної антропології відповідаю образу людини в епоху модернізму. Оскільки саме в цей період починаються домінувати ідеї розуму, самосвідомості, індивідуальної свободи та автономії особистості, ідеї емансипації, прав людини та громадянських свобод. На мій погляд всі вище наведені характеристики являються дуже важливими для розвитку людини і суспільства сьогодні.

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. «Антропологія» хрестоматія. Москва-Вороніж: 1998 Т.Є. Россолімо, Л.Б. Рибалов, І.А. Москвіна-Тарханова.
2. Борисова О. Соціально-історична антропологія: навч. посібник / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2007. — 328с.
3. Зіневич Г.П. Людина вивчає людину. - К.: "Наукова думка", 1988р.
4. Шмалєй С. В. Антропологія: Для студ. природничих спец. вищих навч. закл. / Херсонський держ. ун-т. — Херсон, 2006. — 46с.
5. Юрій М. Антропологія: навч. посібник. — К. : Дакор, 2008. — 421с.