Культура восточных славян и Киевской Руси

На початку XVII ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви, чим іноді шокує самих священиків. Козаки, що билися найманцями практично в усіх європейських конфліктах, знайомлять українське суспільство із зарубіжними технічними, виробничими і культурними досягненнями. Верхівка козацтва виступає з претензією на консолідацію кращих національних сил, щедро одаряє храми, протегуючи мистецтву і активно беручи участь в організації освіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як всеукраїнський центр. Тут у 1621 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, авторитетний військовий і політик, що прагнув до мирного вирішення конфлікту між козаками і шляхтою, всупереч схваленим королем рішенням Брестського церковного собору 1596 р. сприяє відновленню ліквідованої православної митрополії. Все Військо Запорізьке вступає в Богоявленське братство Києва. При храмах організуються школи, шпиталі і притулки для старезних козаків, кобзарів тощо. Затверджується і загальне правило: частина військової здобичі − одна третина "від всякого весла і меча" – віддавалася церкві. Пророчо передрікаючи роль козацтва, як авторитетного вождя нації, новий митрополит Іов Борецький у маніфесті до польського уряду ("Протестація", 1621 р.) зв’язує козацтво з минулим Русі, демонструючи спадкоємність української історії від княжих до козацьких часів.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі національної аристократії, при критичному становищі традиційної православної церкви, але при активній участі "громадянського суспільства" – козаків, міщан, священиків, дрібної шляхти формувалася українська культура.

3.Українська культура кінця XVIII ст. - початку ХХ ст.

Один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. - почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший - дворянський (1780 - 1840 рр.); другий - народницький (1840 - 1880 рр.); третій - модерністський (1890 - 1914 рр.).

Дворянський період

Перший період пов'язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З'являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р.) Д. Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р.) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р.) Михайла Максимовича.

Національне відродження в галузі літератури пов'язане з творчістю Котляревського (1760 - 1838 рр.), автора поеми “Енеїда” - першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Ф. Квітка-Основ'яненко (1778 - 1843 рр.), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 - 1885 рр.) - автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві - важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 році після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 році став Г.Ф. Квітка-Основ'яненко. На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого актор М. С. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям - ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, галерей, ґанків, які набирали своєрідних український прикмет.

Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І.П. Мартос (1754 - 1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська область, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам'ятники - Мініну і Пожарському у Москві (1804 - 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823 - 1828 рр.).

У 1853 р. в м. Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К.Тона був споруджений пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер німецького походження П.К. Клодт (1805 - 1867 рр.).

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Г. Шевченко (1814 - 1861 рр.) та його послідовники Л.М. Жемчужников (1828 - 1912 рр.) і К.О. Трутовський (1826 - 1893 рр.).

Т.Г. Шевченко був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він досконало володів технікою акварелі, олії, рисунка олівцем і пером. Т.Г. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. Нажаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури.

Т.Г.Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства (“На пасіці” - 1843 р., “Селянська родина” - 1843 р.). Його славетна “Катерина” (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб - її силу та непокору.

Одним із провідних жанрів мистецької творчості Т.Г.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень - “Українські мелодії” (1831 р.) М. Маркевича, “Голоси українських пісень” М. Максимовича (1834 р.).

Народницький період

Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х рр. Т.Г.Шевченка й триває до кінця 80-х рр. XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить “служіння народові”.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р., згуртувалася група молодих романтиків, які проявляли великий інтерес до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш, етнограф П.Маркович.

У грудні 1845 р. вони заснували політичну таємну організацію - “Кирило-Мифодієвське братство”. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Г.Шевченко. На думку членів товариства всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію, столицею якої має стати Київ. Братство виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. створює свої товариства - так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Г. Шевченка та М.П. Драгоманова.

Великий український поет Т.Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання (“Кобзар” (1840 р.), поеми “Гайдамаки” (1841 р.), “Тарасова ніч”, “Гамалія” та ін.).

Творчість Т.Г.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу, вона увійшла в золотий фонд культури європейської та світової.

Під впливом творчості Т.Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. Їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т.Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 - 1895 рр.). Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М.П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать наукові праці з історії, фольклору та етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” (1874 - 1875 рр.), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.) та ін.

В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр. оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 - 1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840 - 1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840 - 1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 - 1933 рр.), П. Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич, брат М. Садовського, 1859 - 1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська, 1854 - 1934 рр.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887 - 1965 рр.; Соломія, 1872 - 1952 рр.).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 - 1887 рр.), Києві (1897 - 1901 рр.) та Львові (1897 - 1900 рр.), Львівський політехнічний інститут (1873 - 1877 рр.).

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849 - 1921 рр.) та П. Забіла (1830 - 1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм (“Кобзар”, “Шинкар”, “Переселенці”), другий - в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Г. Шевченка, пам'ятник М.В. Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів слід назвати пам'ятник Б. Хмельницькому у Києві (скульптор М. Микешин, 1879 - 1888 рр.).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, П. Левченко. Найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854 - 1917 рр.). Його пейзажі “Козача левада” (1893 р.), “Дніпровські плавні” (1896 р.) є справжніми шедеврами мистецтва.

Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 - 1873 рр.). С. Гулак-Артемовський - український композитор, оперний співак, драматург. Навчався в Київській духовній семінарії. Він був кращим співаком хору семінарії, з 1838 р. співав у Придворній капелі. На сюжети з українського життя композитор написав твори: “Українське весілля”, “Ніч на передодні Івана Купала”.

Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори П. Сокальський (1832 - 1887 рр.) - опери “Мазепа”, “Майська ніч”; М. Аркас (1852 - 1909 рр.) - опера “Катерина”.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М.В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, романси на слова Івана Франка, Лесі Українки.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич.

Модерністський період

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни.

Національно-культурне відродження у Галичині

Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії.

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я.Франко (1856 - 1916 рр.) - видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу.