Ентогенез германцев

На початок 2-го тисячоліття до н. е. з етномовної спільності індоєвропейців виділилися і розвивалися самостійно племена анатолійцев (народи Малої Азії), арії Індії, іранці, вірмени, греки, фракійці і найбільш східна гілка - тохари. На північ від Альп в центральній Європі продовжувала існувати етномовна спільність давньоєвропейців, якій відповідає археологічна культура курганних поховань (XV-XIII ст. до н.е.), що перейшла в культуру полів похоронних урн (XIII-VII ст. до н.е.) [8, c. 180].

Відокремлення етнічних груп з давньоєвропейської спільності хронологічно простежується з розвитку окремих археологічних культур [8, c. 182].

Південь Скандинавії представляє регіон, де на відміну від інших частин Європи спостерігається єдність топонімів, які належать тільки до німецької мови [3]. Однак саме тут виявляється розрив в археологічному розвитку між відносно процвітаючою культурою бронзового століття і змінила її більш примітивною культурою залізного століття, що не дозволяє зробити однозначного висновку про зародження саме в цьому регіоні німецького етносу.

Протягом IV століття набіги германців на римські провінції тривали, але кордони імперії і області розселення німецьких племен мінялися мало. Імператор Костянтин Великий в 332 році розбив готовий на нижньому Дунаї, після чого прийняв їх до числа союзників-федератів. В 350-ті роки франки, алемани і сакси, використовуючи смути в імперії, захопили частину Галлії, прилеглу до Рейну. Майбутній імператор Юліан вибив їх за Рейн, але набіги тривали і пізніше. Римської імперії вдалося протягом IV століття стримати германців на Рейні, поки загроза від готовий зі сходу на початку V століття не змусила Рим вивести легіони з Галлії, залишивши її беззахисною перед новою потужною хвилею міграції німецьких племен.

Рис. 3.1. Направлення міграції германських племен (750 р. до н.е. — I ст. н.е.) [3]

Рис. 3.2. Карта Німеччині на початку н. е. Після повстання Армінія і розгрому легіонів Кв. Вара в 9 році вся територія Німеччини між Рейном і Ельбою перестала контролюватися римською адміністрацією [3]

Нестійка рівновага сил Риму з германцями перекинулося з приходом в 370-і роки в степу північного Причорномор'я войовничих кочових племен гунів. Навала гунів дало поштовх Великому переселенню народів, в ході якого Західна Римська імперія впала.

Рятуючись від гунів, в 376 році ряд готських племен з дозволу імператора Валента перейшли через Дунай на землі імперії в Фракії (Готська війна (377-382)). Гноблені імперськими властями і страждаючи від голоду, готи повстали. Вирішальна битва відбулася 9 серпня 378 року під Адріанополем у Фракії. Римська армія зазнала нищівного розгрому, загинув імператор Валент і велика частина його війська. Новому імператору Феодосію вдалося зупинити розорення готами та іншими варварами східної частини Римської імперії, проте з його смертю в 395 р. вестготи під проводом Аларіха піднялися знову. Аларіх атакував Західну Римську імперію, в 410 році йому вдалося захопити і розграбувати Рим. Ослабленням імперії скористалися і інші германські племена. Якщо в 406 році Західна імперія змогла зупинити навалу орд Радагайса на Італію, то на захист провінцій сил у неї вже не залишалося [2].

В 406 році, скориставшись тим, що римські легіони були поведені з Галлії на захист Італії, в Галію увірвалися вандали, свеви, алани, пізніше бургунди і франки. В 409 році вандали, свеви і алани прорвалися з Галлії в іншу римську провінцію, Іспанію, захопивши більшу її частину. До цього часу починається формування перших німецьких держав.

Королівство свевов в кращі часи займало більшу частину Іспанії та проіснувало до 585 р., коли воно лягло під ударами везеготов. Везеготи заснували королівство в Аквітанії (Галлія) з центром у Тулузі в 418 році. Ще раніше в Галлії на Рейні бургунди заснували своє перше королівство, розгромлене гунами в 437 році, але пізніше відроджене на нових землях в Галлії. Вандали в 429 році переселилися з Іспанії до Північної Африки, де на захоплених у Західній Римській імперії землях заснували королівство вандалів та аланів. Вандальское королівство прославилося захопленням Риму в 455 році і грабіжницькими морськими набігами по всьому Середземномор'ю, проте було розгромлено візантійською армією в 534.

Німецькі королівства в Галлії продемонстрували силу у війні з гунами. Завдяки їм в 451 р. на Каталаунських полях в Галлії був зупинений Аттіла, і незабаром гунська імперія, куди входив ряд східних німецьких племен, розпалася. Імператори в самому Римі в 460-470 рр. призначали воєначальників з германців, спочатку Свева Ріцимер, потім бургунд Гундобад. Фактично вони правили від імені своїх ставлеників, скидаючи тих, якщо імператори намагалися діяти незалежно. В 476 році німецькі найманці, які складали військо Західної імперії на чолі з Одоакром, позбавили влади останнього римського імператора Ромула Августа. Ця подія формально вважається кінцем Римської імперії [1; 2].

Велика частина німецьких племен вступила на шлях феодального розвитку в рамках своїх державних утворень. У більшості держав, створених німцями на захоплених у сусідів територіях, германці не становили більшості населення. Створення перших варварських королівств поклало початок формуванню сучасних європейських етносів, об'єднаних загальною релігією і писемністю на основі латині.

3.2. Історико-статистична характеристика змін етносу

Загальна чисельність німецьких племен в I ст. н.е. становила близько 3-4 млн. Але ця скромна цифра до початку Переселення знизилася, бо німецький племінний світ ніс людські втрати в результаті війн і міжплемінних конфліктів. На нього обрушилися епідемії і потрясіння через періодичних коливань кліматичних умов, природних змін ресурсів фауни і флори, перетворення ландшафтів в результаті використання вогню, нових знарядь чи прийомів праці.

На сучасному етапі розселення етнічних німців надано у табл. 3.1.

Таблиця 3.1. - Розселення етнічних німців у ХХІ ст. [3]

3.3. Міжкультурні контакти та міжетнічні взаємодії

Серед останніх відкритими залишаються, зокрема, причини масштабної варварської активності як у цілому, відомої під дещо умовною назвою “Велике переселення народів”, так і “несподіваної” активізації окремих германських та інших європейських етносів на межі І тис. до н. е. та І тис. н. е., що, разом з початком християнізації Римської імперії незабаром спричинило системні революційні зміни та визначило послідовне формування доби середньовіччя [4, c. 95].

Закономірний як на середину І ст. н. е. етап оформлення взаємовигідного як з торговельного, так і дипломатично-військового поглядів Великому бурштиновому шляху збігся в часі з циклічною природно-кліматичною кризою перших десятиліть того ж таки І ст. н. е., яка, будучи особливо руйнівною в регіоні Північної Європи, спровокувала початок міграційного процесу германських та інших племінних союзів з Південної Прибалтики та Центральної Європи до благополучніших теренів Північних Причорномор’я та Приазов’я, римських провінцій Балкан та Центрально-Східної Європи. Як вже зазначалося, германській складовій Великого переселення народів присвячено потужний арсенал наукової та науково-популярної літератури, регулярно виходять друком узагальнюючі праці, а також безпосередньо про початковий етап у цілому, а встановленню об’єктивних причин “несподіваної” активізації германців у перших десятиліттях І ст. н. е. присвячено тільки поодинокі дослідження, які, з огляду на складність проблематики, зупиняються переважно на гіпотетичному рівні, виправданому за таких умов. Далі ми стисло викладемо власні міркування стосовно типологічної близькості процесів переселення частини германців до теренів Південно-Східної Європи та утворення Великого бурштинового шляху.

Цілеспрямованість германців, відомих під узагальнювальним етнонімом “готи” (від німецького “Gott” – “Бог”, чим підкреслювалось божественне походження германців та виконання ними божої волі) в їх русі до Причорномор’я та Приазов’я, які розташовувалися на схід від римських колоній у цьому регіоні, переконливо засвідчує як глибоко міфологічне підґрунтя, адже саме тут була містична прабатьківщина германців “Ойум” (місце, де боги створили людей, що певною мірою підтверджується локалізацією на теренах Південно-Східної Європи індоєвропейської прабатьківщини), так і ймовірну попередню узгодженість напрямку міграцій з центральною чи як мінімум провінційною римською владою.

Напластування торговельних та дипломатично-військових сегментів римсько-варварського співробітництва можна пояснити (звичайно, з урахуванням певної гіпотетичності) глибокою  державною кризою Риму, яку неодноразово прагнули приборкати, в тому числі переходом до  імперського режиму, проте криза поглиблювалась та супроводжувалася розбещенням римської  верхівки, нерідко абсурдною модою на екзотичні товари й не менш абсурдні розваги, що закономірно передбачало налагодження торговельних стосунків з регіонами, звідки постачалися екзотичні товари і тварини [4, c. 97].

Неможливість за таких умов інтенсивного економічного та соціального розвитку об’єктивно зумовлювала системне використання варварської військової (у ролі федератів для воєнних і поліцейських функцій) та робочої сили (переважно на звільнених від кельтів землях) на окремих внутрішніх територіях Римської держави (зокрема Галлії, Іспанії) та вздовж кордонів. А ці обставини передбачали налагодження регулярного дипломатично-військового співробітництва з германцями та іншими варварами, що найкраще було здійснювати в межах опанованих напрямків як у безпосередній близькості від римського прикордоння, так і в більш віддалених територіях, у тому числі Південній Прибалтиці. Переломним моментом для формування зазначеного синтезу стало екстравагантне правління імператора Нерона (54–68 рр.), як відомо, великого шанувальника, екзотичних речей та розваг.

Таким чином, за умови очевидних історичних випадковостей часовий та до певної міри в північній складовій територіальний збіги процесів формування як магістрального шляху переселення готів до Південно-Східної Європи, так і налагодження регулярних торговельних, дипломатичних та інших контактів Південної Прибалтики з Адріатикою є підстави визнати закономірним, насамперед з огляду на паралельне визрівання в римському та варварському соціумі достатніх причин для зближення.

3.4. Етномовна динаміка

Близько XI—XII ст. у різних частинах германської етнічно-мовної території сформувалися мови окремих народностей, в основі яких лежали територіальні діалекти, що розвинулися з діалектів колишніх племен. У кожній країні це проходило у різних соціально-історичних обставинах.

Після норманського завоювання (1066 р.) почався середньоанглійський період. В Англії протягом XI—XII ст. тривала французько-англійська двомовність. У вищих верствах суспільства, в адміністрації, судочинстві, школі вживалася тільки французька мова, церква і наука користувалися латиною. Англійська мова остаточно втратила колишню уессекську літературну традицію і лишилася тільки в розмовно-побутовому мовленні соціальних низів. Різко посилилося її діалектне членування, причому в самих діалектах відбувся ряд змін. Колишній нортумбрійський діалект перетворився на північний, мерсійський поділився на два діалекти середньоанглійської мови — східно-центральний і західно-центральний.

Уессекський перетворився на південно-західний, а кентський — на південно-східний діалекти [6].

Від XI—XII ст. пам'яток англійської писемності залишилося лише кілька уривків з релігійних текстів і Пітербороська хроніка, що продовжувала давньоанглійський літопис —Англосаксонську хроніку за 1122—1154 р. Сьогодні англійська мова в різних її різновидах є рідною для більш як 300 млн. чол., у тому числі населення Великобританії (56,2 млн.), Сполучених Штатів (237,8 млн.), Австралії (15,7 млн.), Нової Зеландії (3,3 млн.). Крім того, вона є офіційною мовою в 27 країнах Азії, Африки, Америки і Океанії: Гані (14,0 млн.), Замбії (6,16 млн.), Зімбабве (7,8 млн.), Ліберії (2,2 млн.), Маврікії (1 млн.), Нігерії (94,0 млн.), Папуа-Новій Гвінеї (3,2 млн.), Сьєрра-Леоне (3,8 млн.), Трінідаді і Тобаго (1,2 млн.), Ямайці (2,3 млн.) та ін. У 22 країнах англійська мова є однією з двох або кількох офіційних мов, наприклад в Індії (740 млн.), Ірландії (3,5 млн.), Камеруні (8,82 млн.), Канаді (25,3 млн.), Кенії (19,0 млн.), Лесото (1,4 млн.), Малаві (6,4 млн.), Намібії (1,5 млн.), Південно-Африканській Республіці (33 млн.), Пуерто-Ріко (3,4 млн.), Сінгапурі (2,5 млн.), Сянгані (5,5 млн.), Танзанії (20,0 млн.), Уганді (14,6 млн.), Філіппінах (52 млн.) та ін.[3].

Фризька мова. Давньофризький період закінчився в середині XVI ст. У цей час Фрисландія увійшла до складу Нідерландів, де на початку користувалася певною автономією, зокрема щодо розвитку своєї національної культури і мови. Але провідна економічна і політична роль Голландії у нідерландській державі мала наслідком те, що єдиною офіційною мовою країни зрештою стала саме голландська, що стала неподільно панувати в управлінні, судочинстві, школі. Довгий час нею розмовляло переважно сільське населення Фрисландії.