Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Ноября 2015 в 01:50, курсовая работа
Германцями називали давні племена індоєвропейської мовної сім'ї, які спершу заселяли узбережжя Північного та Балтійського морів, а в II—III ст. н.е. почали наступ на Римську імперію. Відіграли вони помітну роль у Великому переселенні народів (IV— VII ст. н.е.), становили основу в етногенезі німців, голландців, фламандців (народ, що населяє Бельгію), австрійців, датчан, шведів, давньогерманська релігія охоплює систему політеїстичних вірувань народів, що жили племенами в Центральній Європі, Скандинавії, Англії, Ісландії. її утворюють два розгалуження — західно-германське та скандинавське. Таїть вона в собі багато спільного з релігією індоєвропейських народів
Велике переселення народів – це умовна назва вторгнень та переселень германських, іранських, тюркських, слов’янських, арабських та ін. племен на територію Римської імперії у IV – VII ст. (приблизно 400-700 роки н.е.) До сьогодні вчені сперечаються з приводу самого поняття «Велике переселення народів». Наприклад, у французькій історіографії, Велике переселення народів називається – «германським вторгненням», в англійській – «період міграцій» або «період варварських навал», в німецькій – «міграція народів».
Германцями називали давні племена індоєвропейської мовної сім'ї, які спершу заселяли узбережжя Північного та Балтійського морів, а в II—III ст. н.е. почали наступ на Римську імперію. Відіграли вони помітну роль у Великому переселенні народів (IV— VII ст. н.е.), становили основу в етногенезі німців, голландців, фламандців (народ, що населяє Бельгію), австрійців, датчан, шведів, давньогерманська релігія охоплює систему політеїстичних вірувань народів, що жили племенами в Центральній Європі, Скандинавії, Англії, Ісландії. її утворюють два розгалуження — західно-германське та скандинавське. Таїть вона в собі багато спільного з релігією індоєвропейських народів.
Германські племена в епоху зіткнення з цивілізованими народами античного світу ледве почали долати родові відносини, а їх релігія існувала в архаїчних формах: тотемізмі, лікувальній та попереджувальній магії, мантиці (ворожіння, ілюзорні засоби пізнання майбутнього, невідомого) тощо.
Пробудження інтересу до германської язичницької давнини у першій половині XIX ст. дало поштовх зародженню історії релігії як науки. У цьому руслі сформувалася перша класична для цієї галузі знань міфологічна школа (Якоб Грімм, Вільгельм Шварц, Адальберт Кун та ін.).
Мета дослідження – провести детальний аналіз етногенезу давніх германців.
Грецький автор початку I століття Страбон вважав, що римляни назвали германців «germani» (латинською «справжні»), щоб відрізняти їх від схожих з ними в способі життя кельтів [12, с. 40].
У своєму творі «Німеччина» пізніший автор I століття, римлянин Тацит припустив, що назва германці походить від назви якогось племені:
«Слово Німеччина - нове і недавно увійшло в побут, бо ті, хто першими переправилися через Рейн і прогнали галлів, нині відомі під ім'ям тунгрів, тоді прозивалися германцями. Таким чином, найменування племені поступово поширилося на весь народ; спочатку все зі страху позначали його по імені переможців, а потім, після того як ця назва вкоренилася, він і сам став називати себе німцями» [9, c. 7].
За сучасною версією слово «германці» запозичений в латинь від кельтів, яким жителі Галлії позначали відмінні від них сусідні (зокрема, які живуть за Рейном) племена. Припущення базується на уельській ger, ірландському gearr - терміни, які означають територіальну близькість [9, c. 8].
В пізньому залізному столітті на північному сході Іберії проживало плем'я Герман, однак більша частина істориків розглядає їх як кельтів. Лінгвіст Ю. Кузьменко вважає, що їх назва пов'язана з регіоном, звідки вони мігрували до Іспанії, і яке пізніше перейшло на германців [4, c. 20].
Вперше термін германці використав, за відомими даними, Посидоний в 1-й половині I в. до н. е. для назви народу, який мав звичай запивати смажене м'ясо сумішшю молока з нерозбавленим вином [9, c. 9]. Сучасні історики припускають, що вживання цього слова в більш ранні часи стало результатом пізніх вставок [2, c. 28].
Грецькі автори, яких мало цікавили етнічні та мовні відмінності «варварів», не поділяли германців і кельтів. Так, Діодор Сицилійський, який писав свою працю в середині I в. до н. е., відносить до кельтів племена, які вже в його час римляни (Юлій Цезар, Саллюстій) іменували німецькими [4, c. 22].
По-справжньому етнонім «германці» увійшов в оборот в 2-й половині I в. до н. е. після галльських воєн Юлія Цезаря для позначення народів, які жили на схід від Рейну і на північ від верхнього і нижнього Дунаю, тобто був для римлян не тільки етнічним, а й географічним поняттям.
Проте в самому німецькій мові теж є співзвучне ім'я (не плутати з римським) (нім. Hermann - змінене Harimann / Herimann, двохосновний ім'я древнегерманського походження, утворене складанням компонентів heri / hari - «військо» і mann - «людина»).
Самоназва німців — «Deutsch» почала вживатися приблизно в Х столітті, а за деякими джерелами ще раніше. Походить вона нібито від латинських teutoni (тевтони) та lingua teodisca — народна, тевтонська мова, на відміну від поширеної тоді латинської. Серед германців було багато різних племен, які жили між Рейном і Віслою, Дунаєм і Балтійським та Північним морями, а також у південній Скандинавії. Тевтони, одне з германських племен, нібито й походять з сучасної Данії [12, c. 49].
Що ж до українського «Німеччина» чи «німці», то вважається, що ця назва у слов'янських мовах походить від слова «німий». Так нібито називали людей, які не говорили мовою слов'янських народів, причому не тільки німців, а й інших західних європейців.
Аналіз антропологічних даних показує, що давнім германцям, а отже й готам, були притаманні риси, характерні для представників північної гілки європейської раси: масивний череп, який характеризується великим поздовжнім та поперечним діаметром, середня ширина лиця, низькі орбіти, відносно вузький ніс.
Сучасні етноси характеризуються не стільки перевагою тієї чи іншої гаплогрупи (тобто певної структури мутаційних кластерів в чоловічій Y-хромосомі), скільки певній пропорцією набору гаплогруп серед популяції. В силу цього наявність у людини будь-якої гаплогрупи не визначає його генетичну приналежність до конкретного етносу, але вказує на ступінь ймовірності такої приналежності, причому ймовірність може бути однаковою для абсолютно різних етносів.
Етногенез германців відбувався в історичний час в процесі змішування різних племен залізного століття і формування їх спільної мови, способу життя, розвитку ремесел і духовного світу. Географічний розподіл окремих гаплогруп Y-хромосоми відображає головним чином розселення первісних племен в епоху пізнього палеоліту і меншою мірою більш пізні міграції племен [14, c. 227].
Германці в процесі міграцій, які почалися ще до Великого переселення народів, асимілювали багато європейських племен, передаючи їм свою мову, тому ареал германських мов не дозволяє виділити набір гаплогруп і тим більше окрему гаплогрупу, яку можна було б впевнено вважати германською.
В цілому сучасні народи, які розмовляють на германських мовах, мають в своєму генофонді 3 переважаючі гаплогрупи: R1b, I1, R1a.
Гаплогруппа R1a асоціюється з експансією індоєвропейців на захід Європи 6-8 тис. років тому, причому для генетичних ліній німецького населення Скандинавії і узбережжя Північного моря характерні SNP Z284 і L664, мало поширені за межами даного регіону [7, c. 104]. R1b характеризує племена Західної Європи, чий ареал розселення приблизно збігається з кельтськими і німецькими народами (для германців характерний SNP U106); I1 (застар. I1a або hg2) є типово скандинавським маркером, який можливо брав участь в етногенезі німецьких племен на ранньому етапі; I1 сьогодні зустрічається з найбільшою частотою (до 35%) в Скандинавії, Фінляндії і в Данії. Вважається, що I1 - це маркер палеоєвропейського населення, яке пережило останнє велике заледеніння в районі Іберійського півострову, і потім рушило на північ, вслід за відступаючим льодовиком [7, c. 106].
У сучасних німців переважно є гаплогрупа R1b (майже 50%), яка так само характерна для нащадків кельтів [3].
Тацит залишив класичний опис зовнішнього вигляду германців: «Жорсткі блакитні очі, русяве волосся, рослі тіла ... виростають з такою статурою і таким станом, які приводять нас у здивування» [3]. На рослі статури германців звертають увагу майже всі античні автори.
Вважається, що етногенез германських племен відбувся протягом скандинавської бронзової, або, найпізніше, доримської залізної доби. В першому столітті до н. е. германські племена почали розселення з півдня Скандинавського півострова та північної Німеччини на південь, схід та захід, де вступили в контакт з племенами кельтів з Галлії, а також з іранськими, балтійськими, та слов'янськими племенами в східній Європі.
Порівняно мало відомо про ранню історію германських племен, їхня історія вивчається за письмовими згадками про контакти з Римською імперією, етимологічні дослідженнями, та археологічними знахідками [4, c. 85].
На початку першого століття, римські легіони провели тривалу військову кампанію в германії, на землях на північ від верхів'я Дунаю та на схід від Рейну, намагаючись просунути кордони імперії та скоротити фронт. Вони змогли підкорити декілька германських племен, зокрема херусків. Племенам вдалось вивчити тактику римської армії та зберегти племінну ідентичність. Сучасна Німеччина, на схід від Рейну, залишилась за межами Римської імперії. Близько 100 р., коли була написана Германія Тацита, племена германців оселились вздовж Рейну та Дунаю (верхньогерманський-реційський лімес), зайнявши більшу частину сучасної Німеччини; Австрія, південна частина Баварії, та захід Рейнської області, однак, були римськими провінціями. В третьому столітті виникли великі західно-германські племена: алемани, франки, хатти, сакси, фризи, сугамбри, та тюринги. Близько 260 р., германські племена перейшли лімес та Дунай до контрольованих римлянами земель.
Рис. 1.1. Малюнок битви в Тевтобурзькому лісі в 9 р., яка завершилась перемогою германців
Починаючи з XV століття німецькі історики відзначали перемогу Армінія, вождя племені херусків, який 9 р. здобув перемогу над римлянами в битві в Тевтобурзькому лісі, як початок історії Німеччини.
Сім великих німецькомовних племен, вестготи, остготи, вандали, бургунди, лангобарди, сакси та франки рушили на захід та взяли участь в перетворенні народі Західної Римської імперії. Незаселені регіони тогочасної Німеччини були загарбані гунами, що стало одним з чинників початку періоду великого переселення народів. Домінування гунів в Німеччині тривало до 469 р.
Розселяються по хуторах та невеличких селах. Прямокутна дерев'яна будівля на палях, що зустрічається в Залізному віці, об'єднує вогнище, вогнищевий кут та хлів під двосхилим дахом. Спершу у германців розвивається землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, овес, жито, льон, просо, овочі) та скотарство (всі відомі їм свійські тварини), пізніше запозичили від римлян виноградарство і садівництво. Поселяються родами(ідентичність родової і сільської громади): розподіл ріллі для користування на однаковій за розміром і якістю ділянки (смуги) серед членів роду, за числом працівників; спільне користування общинними угіддями (ліс, пасовище, вода та ін.). Окрема власність — огороджене володіння (будинок і садиба), яке є священним, як житло домашніх богів та місце поховання предків.
В 10 століття у зв'язку з політичною обстановкою писемність загалом і складання та фіксування текстів на німецькій мові особливо занепали. Відродження писемності німецькою мовою надалі спостерігається тільки в 1050 році. Так як письмова спадщина XI століття суттєво відрізняється за формою звучання і в граматичному відношенні від більш ранніх текстів, німецьку мову з 1050 року позначають як середньоверхньонімецька.
Давньоверхньонімецька мова (нім. Althochdeutsch) — найдавніша засвідчена в письмовому вигляді форма німецької мови. Охоплює часовий період з 750 по 1050. Проте слід враховувати, що тимчасові рамки умовні, тому що зміни в мові по провідних параметрах хронологічно не завжди збігаються. Крім того, різні дослідники пропонують різні періодизації давньоверхньонімецької мови.
Давньоверхньонімецька — це не єдина і однорідна мова, як можна було б зрозуміти з визначення, а позначення для групи східнонімецьких діалектів, на яких говорили південніше від так званої лінії Бенрат, що проходить від Дюссельдорфського району «Бенрат» (приблизно в західно-східному напрямку). Ці діалекти відрізнялися від інших західнонімецьких мов або діалектів наявністю другого пересування приголосних. В діалектах північніше лінії Бенрат (в районі північно-германської низовини і на території сучасних Нідерландів) другого пересування приголосних не було. Ці діалекти отримали назву давньосаксонських (рідше давньонижньонімецьких). З давньосаксонських мов розвинулися середньо- та новонижньонімецька [11, c. 85-86].
Так як давньоверхньонімецька являла собою групу близько споріднених діалектів, в ранньому Середньовіччі не було єдиної писемної мови. Давньоверхньонімецькими пам'ятниками літератури були переважно релігійні тексти ( молитви, переклади Біблії), кілька західних віршів («Пісня про Хільдебранда») або просто написи, заклинання і т. п.
Слово Deutsch утворено від давньогерманського thioda, thiodisk і означає «говорить мовою народу», «народний», на відміну від "говорить латиною". Латинське theodisce, утворене на його основі і що вперше з'явилося в доповіді нунція Грегора синоду в 786 році н. е., описувало народи, що не говорять на латинській, зокрема німецькі (у тому числі і голландською мовою) [5].
Сучасна літературна німецька мова (Hochdeutsche Sprache, або Hochdeutsch) розвинулась на основі верхньо-(південно-) і середньонімецьких діалектів (докладніше див Німецькі діалекти), які зазнали у VI—VIII століттях н. е.. так званого другого пересування приголосних, поступово вона також чинила вплив на діалекти, які не піддалися цьому процесу. Варто зауважити, що вживання прикметників hoch (нім. високий , верхній ) і niedrig (nieder-) (нім. низький , нижній ) в даному випадку описує регіональної мови, а не його якісну оцінку.