Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Ноября 2015 в 01:50, курсовая работа
Германцями називали давні племена індоєвропейської мовної сім'ї, які спершу заселяли узбережжя Північного та Балтійського морів, а в II—III ст. н.е. почали наступ на Римську імперію. Відіграли вони помітну роль у Великому переселенні народів (IV— VII ст. н.е.), становили основу в етногенезі німців, голландців, фламандців (народ, що населяє Бельгію), австрійців, датчан, шведів, давньогерманська релігія охоплює систему політеїстичних вірувань народів, що жили племенами в Центральній Європі, Скандинавії, Англії, Ісландії. її утворюють два розгалуження — західно-германське та скандинавське. Таїть вона в собі багато спільного з релігією індоєвропейських народів
Середньовіччя послужило початком розвитку нової письмової та усної літературної німецької мови.
У 1521 Мартіном Лютером було перекладено на тоді ще не усталену новонімецьку письмову мову ( Neuhochdeutsch) Новий, а в 1534 — Старий Заповіт, що, на (спірну) думку вчених, вплинуло на розвиток мови цілих поколінь, тому що вже в XIV столітті було помітно поступовий розвиток загальнорегіональної письмової німецької мови, яку також називають ранньою новою німецькою мовою ( Frühneuhochdeutsch). Створення літературної письмової німецької мови було в основному завершено в XVII столітті .
На відміну від більшості європейських країн, літературна мова яких ґрунтується на діалекті столиці, німецька літературна мова є чимось «середнім» між середньо- і верхньонімецькими діалектами і вважається місцевою тільки в Ганновері. У північній частині Німеччині ця мова поширилася у сферах державного управління і шкільної освіти під час Реформації. В епоху розквіту Ганзи по всій північній Німеччині панували нижньонімецькі діалекти і нідерландська мова. З часом літературна німецька в північних регіонах Німеччини практично витіснила місцеві діалекти, які лише частково збереглися до сьогоднішнього часу. У центрі і на півдні Німеччини, де мова спочатку була більше схожа на літературну, населення зберегло свої діалекти.
Усі німецькі діалекти належать до західногерманського діалектного континууму, до якого входить також нідерландська мова. На території сучасних Німеччини, Австрії, Швейцарії, Люксембурга, Ліхтенштейна, Італії і Нідерландів вирізняють три великі групи діалектів: нижньонімецькі (Niederdeutsch), середньонімецькі (Mitteldeutsch) і південнонімецькі (Oberdeutsch), причому останні дві групи прийнято розглядати у складі верхньонімецьких діалектів, мовним кордоном яких на півночі є Лінія Бенрат. Окремі діалекти та мовні варіанти, що входять в кожну з цих груп, мають окрім географічних також мовні відмінності, що виникли під впливом багатьох чинників: культурних, географічних та історичних. Свої особливості у фонетиці і лексиці мають австрійський та швейцарський варіанти, для яких характерні інша артикуляція початкових p-, t-, k-, вживання в мові іноземних слів, австріцизмів і гельвецізмів та інші особливості, не характерні для німецької мови Німеччини [11, c. 90].
Нижньонімецька група діалектів (Niederdeutsch,Plattdeutsch) поширена на півночі Німеччини і в східній частині Нідерландів. Ніжньофранкські діалекти зазвичай виділяють (як діалекти нідерландської мови) в окрему групу. У списку наведено всі великі діалекти цієї групи без розрізнення області їхнього поширення. Нижньосаксонські, які також називають західно-нижньонімецькими, і східно-нижньонімецькими діалектами, об'єднуються поняттям нижньонімецька мова. Західні діалекти цієї мови відрізняються від східних насамперед у історичному контексті, оскільки мови сходу певний час зазнавали потужного впливу слов'янських мов. Деякі діалекти східно-нижньонімецького простору перетинаються з східно-середньонімецькими діалектами.
Середньонімецька група діалектів поширена в середній частині Німеччини, причому область її розповсюдження являє собою вузьку смугу, що відокремлює нижньонімецький діалекти від південнонімецьке. Средньонімецькі діалекти, як і північна група, діляться на дві частини — західну і східну. Західна здебільшого включає франкські діалекти, що тривають до південнонімецького простору. У східній частині переважають тюрінгському-верхньосаксонські діалекти, що займають великі території на захід від лужицької діалектної групи.
Південнонімецька група діалектів поширена в південній частині Німеччини, в Швейцарії та Австрії. Північна частина південнонімецького простору охоплена східно- і південно-франкськими діалектами, що належать до великої групи франкських діалектів, продовжуються на північно-заході до Нідерландів та Бельгії. Відповідно, західну і східну частину займають дві найбільші групи — алеманські і баварські діалекти.
Германомовні, германські народи, германці - одна з найбільших в світі етномовних спільностей. Характеризується насамперед вживанням як рідного одного із германських мов.
В даний час германці щільно розселені на великій території багатьох країн Північної, Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Німецька меншість мається також в державах Східної Європи, Південної Америки, Південної Африки та інших територіях. Загальна чисельність германців - близько 550 млн. осіб. у світі. Германські племена досить пізно (III-IV століття) почали освоювати території сучасної Німеччини, які в той час населяли слов'яни, кельти і деякі інші народності. Основу німецького етносу склали стародавньонімецькі племінні об'єднання селян і войовничих кочовиків (баварів, саксів, алеманів, тюрингів). Серед найбільш великих етнічних груп того часу можна виділити наступні:
Балтійські німці або прибалтійські німці (нім. Deutsch-Balten, Baltendeutsche; ест. baltisakslased, латис. vācbaltieši, буквальний переклад «німецькі балтійці»); також остзе́йські німці (від німецького Ostsee — Балтійське море, буквальний переклад «східне море») — етнічне німецька (німецькомовна) меншина, яка з XII століття проживала на східному узбережжі Балтійського моря, на території сучасних Естонії та Латвії. Балтійські німці складали верхні шари суспільства — аристократію (дворянство) й більшу частину середнього стану — вільних міських громадян (бюргерів) у тогочасних провінціях Курляндія, Ліфляндія та Естляндія та сильно вплинули на культуру й мову місцевих жителів — сучасних естонців і латишів.
В сучасній Німеччині, що має багату історію репатріації етнічних німців з історичних ексклавів, термін «балтійські німці» має такий же вжиток, як і наприклад, «судетські німці» (нім. Sudetendeutsche), «сілезькі німці» (нім. Schlesien-Deutsche), «карпатські німці» (нім. Karpatendeutsche) тощо.
Німецьке населення Прибалтики почало поступово скорочуватись після завершення Першої світової війни (1914–1918) і надання державності народам Прибалтики з боку Антанти. Аграрні реформи в Латвії та Естонії означали втрату німцями контролю над значною частиною земельних угідь [3].
Німецьке населення Прибалтики різко скоротилось в результаті двох хвиль еміграції до Німеччини: у 1939-40 роках за угодою між Німеччиною та прибалтійськими країнами, та у 1940-41 роках за угодою СРСР і Німеччини. В Латвії, станом на середину 2011 року, проживали 4562 німця (0,21% населення), в Естонії, станом на початок 2009 року — 1905 (0,14%) [3].
Суде́тські ні́мці або судетонімці (нім. Sudetendeutsche, чеськ. sudetští Němci, Sudetoněmci, Sudeťáci) — етнографічна група німців, що до 1945 компактно проживала в північних і північно-західних регіонах Чехії (переважно в горах Судети, але не лише). Цей термін в 1920-і 1930-і роки також застосовувався рядом політиків як загальний ярлик для всіх німців у межах Богемії, Моравії і Чеської Сілезії.
Німці в Україні — етнічні німці, які починаючи з Середньовіччя, проживають на території України, або держав, які їй передували.
Коли західноукраїнські землі належали до Річі Посполитої, німецька колонізація посилась. Цьому сприяють різні пільги й магдебурзьке право, що їх надавали німцям польські королі й литовські князі. Тому окремі українські міста по суті опиняються під орудою німців. Так, у Львові вони відтіснили місцеве самоврядування та судочинство. Німецька мова стає офіційною в міській управі, нею правлять службу в костьолах. Першим католицьким єпископом Львова був німець.
В середині XV ст. німецька колонізація в Україні слабшає, а вихідці з німецьких земель втрачають свої позиції під тиском польського елементу й значною мірою полонізуються.
В наш час в Україні німці є етнічною меншиною, яка проживає переважно у південних і східних областях та на Закарпатті. За даними перепису населення 2001 року в Україні налічувалось 33,3 тис. німців, в т.ч. у Донецькій області 4,6 тис., Дніпропетровській 3,8 тис., Закарпатській 3,5 тис., Одеській 2,9 тис., Криму 2,5 тис. [3].
У германців було три основних стани:
1. Знать становлять родини, котрі ведуть свій родовід від богів.
2. Вільні — основне населення, яке має політичні права і здатне до військової служби.
3. Менш вільні чи напіввільні складаються з вільновідпущених (liberti) та литів (laeti, lassi). Останні — це забрані в неволю, часто із спорідненого племені. Невільні (раби) — це або військовополонені, або народжені невільними, або ж ті, котрі стали невільними у зв'язку з неспроможністю сплати борги (ігрові борги).
Германське плем'я. Воно відділене від сусідніх племен широкими смугами пустищ, плем'я розпадалося на округи, округи — на сотні. Найважливішою спільнотою є рід, члени якого пов'язані спільним походженням. Він забезпечує своїм членам злагоду, захист і правосуддя. Відстоювання честі є, серед іншого, сакральним обов'язком роду (міжусобиці й кровна помста, що згодом заміняється на викуп), а не окремої особи.
Військо. Спільнота організованих за родами чоловіків, придатних до військової служби, становить військо, яке воювало в клиноподібних бойових порядках.
Право. Ніяких писемних правових положень, тільки звичаєве право, яке має своїм підґрунтям здоровий глузд і передається в усній формі.
Державний устрій. Верховний орган — земельна громада (thing, ding), що збирається через однакові проміжки часу (збори війська). Князі вносять пропозиції, які народ може відхилити чи схвалити. Голосування (одностайно) проводиться з питань війни й миру, звільнень; в ролі суду земельна громада ухвалює рішення щодо святотатств, державної зради, військових злочинців та ганебних діянь. Вона виганяє злочинця з громади (непримиренність), виносить смертний вирок та призначає спосіб його виконання.
На чолі племен східних германців стоять королі (сакральні, військові та судові фунуції). Племена без королів (західні германці, які оформлюються в королівство лише пізніше) обирають під час війни герцогів з аристократичного прошарку: вирішальними є не походження, а завзятість. Королі, герцоги та знать мають право утримувати почет (спершу юнаки для військової підготовки, згодом досвідчені воїни, котрі присягнули на життя і смерть).
Релігія. Поряд з богами родючості («ваннами») Ньордом (ідентичний з Нертою, богинею-матір'ю), Фреєм та Фреєю стоять небіжчики. Зазвичай називають трьох богів: Водана (Одіна) — покровителя померлих і володаря чаклунства, пізніше бога війни, екстатичність культу якого вказує на східне походження (їзда верхи); Тора (Донара) — захисника селян від велетнів; Тіваза (Зіва, Тіра) — бога війни, який у поклонінні північних германців складає конкуренцію Водану. Богів славлять на культових святах, які плем'я справляє періодично або після переможного завершення війни на культових місцях. Приносилися в жертву тварини та була спільна культова трапеза зі співами й танцями. Культовими місцями є священні гаї, пагорби та місця біля священних дерев, джерел і каменів. Поряд з цим — храми з ідолам (з дерева або з металу), пізніше, під чужим впливом також і зображення богів. Через оракулів дізнаються про волю богів. Політична і культова посада — в одних і тих самих руках; жерців немає.
Баварський народ принципово відрізняється від інших етносів Німеччини. Справа в тому, що дана територія довгий час була самостійним і цілком самодостатнім, впливовим королівством, яке володіло широкими економіко-політичними зв'язками з чехами, швейцарцями, австрійцями та італійцями. А після Першої світової війни Баварія навіть створила власну державу на кілька місяців, не увійшовши до складу Веймарської республіки [8, c. 233].
Історична обумовленість пояснює власне баварську етнічну самосвідомість, наявність великого числа самобутніх звичаїв і специфічної національної кухні.
Також, на сьогоднішній день, в землях Бранденбург і Саксонія проживають лужицькі сорби (60-100 тис.), в північних районах землі Шлезвіг-Гольштейн - данці (50 тис.), 12 тис. фризів (Нижня Саксонія і Шлезвіг-Гольштейн) та 70 тис. циган. Ці групи офіційно визнані державою національними меншинами [8, c. 234].
Лужицькі сорби (лужичани) - нащадки колись численних полабських слов'ян, землі яких (від р. Заале до Одера) були захоплені німецькими феодалами. В XIII в. зникають племінні назви лужичан і з'являються обласні - Нижня калюжка (Нідерлаузіц), область розселення власне племені лужичан, і Верхня калюжка (Оберлаузіц) - область мільчан, гломачей [8, c. 235].
У період Реформації більшість лужичан прийняла лютеранство. В результаті намітилися деякі відмінності: католики як і раніше користувалися латинським алфавітом, а лютерани стали застосовувати різновид готичного (так званий «швабах»). Розвиток промисловості в районі Шпремберг і Зенфтенберг призвело наприкінці XIX - початку XX ст. до утворення широкого пояса німецьких поселень, перерізавши лужицьку територію. З цього часу утворилося два невеликих ізольованих слов'янських острівця.
Коли прийшли до влади нацисти, розігнали національні лужицькі культурні, наукові та громадські організації («Матіца сербський», «Домовина» і ін.), закрили газети і журнали; найбільш видні суспільні діячі та представники передової інтелігенції були виселені за межі лужицької землі або посаджені в концтабори. Лужичани загрожувало повне зникнення [12, c. 204]. Після розгрому нацизму лужичани була надана культурна автономія.
Типовою «вихідною» формою німецьких поселень, за одностайним твердженням сучасних фахівців, були хутора, які складалися з кількох будинків, або окремі садиби. Вони представляли собою невеликі «ядра», які поступово розросталися. Прикладом може служити селище Езінге поблизу Гронінгена. На місці первісного двору тут виросло невелике село. Воно виникло на невисокій штучної насипу, зведеного жителями для того, щоб уникнути загрози повені, - такі «житлові пагорби» насипалися і з покоління в покоління, відновлювалися в приморській зоні Фрісландії і Нижньої Німеччини, яка приваблювала населення луками, розведенням худоби.