Происхождение денег и их современные виды

8.СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ІНФЛЯЦІЇ 
Сутність інфляції. Інфляція - це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. При цьому стрімке зростання грошової маси може бути як абсолютним, так і відносним. Наприклад, збільшення маси грошей за місяць на 15% протягом двох-трьох років неминуче викличе інфляційне знецінення грошей, оскільки економіка жодної країни не в змозі забезпечити відповідне збільшення фізичних обсягів пропозиції на товарних ринках. Таким же буде результат, коли грошова маса залишається незмінною чи зростає незначно, наприклад на 5% на рік, зате фізичні обсяги виробництва товарів і послуг скорочуються щорічно на 10-15% протягом кількох років, тобто постійно грошова маса буде швидко зростати відносно спадаючих обсягів виробництва у натуральному виразі. 
Незважаючи на очевидність зв'язку інфляції зі знеціненням грошей, сутність цього явища не знайшла однозначного трактування в економічній літературі. 
Найчастіше її трактують як знецінення грошей через зростання цін або просто як процес зростання цін. 
Проте таке визначення інфляції не дає відповіді на цілий ряд запитань: 
- Чи є зростання цін єдиною ознакою інфляції? 
- Чи за всяких темпів зростання цін виникає інфляція? 
- Чи за всяких причин зростання цін можлива інфляція тощо? 
Уже сам перелік поставлених запитань свідчить про те, що інфляцію не правомірно ототожнювати з простим підвищенням цін, що це складніше соціально-економічне явище. Досить сказати, що інфляція можлива і без зростання цін, якщо знецінення грошей набуває форми хронічного товарного дефіциту при фіксованих державою цінах. У цьому разі грошова одиниця формально може не знецінюватися, зате знецінюються в цілому грошові доходи економічних суб'єктів через так звані "примусові" заощадження, оскільки вони не мають можливості витратити їх на купівлю дефіцитних товарів. Коли такі заощадження набувають великих розмірів, виникає так званий "інфляційний навіс", під тиском якого держава планово підвищує ціни, як це неодноразово було в СРСР. Найрадикальнішим заходом проти "інфляційного навісу" є лібералізація цін без індексації заощаджень, унаслідок чого вони просто "згоряють" від інфляції, як це сталося в Україні в період гіперінфляції 1992-1994 pp.

Отже, і без  явного зростання цін суспільство  може пережити очевидні прояви і тяжкі  наслідки інфляції, якщо порушується  рівновага на ринках між товарним і грошовим обігом і знецінюються гроші у будь-якій формі. 
Не можна однозначно відповісти і на друге з поставлених вище запитань. Якщо зростання цін є короткочасним, наприклад сезонним, і змінюється наступним їх зниженням, то інфляційних наслідків воно не має. 
Не зовсім коректно називати інфляцією і процес тривалого підвищення цін, якщо воно досить повільне, мало помітне в суспільному житті та дає можливість економічним суб'єктам легко компенсувати свої втрати від такого зростання цін підвищенням ефективності своєї діяльності. Це зовсім інше за своїми економічними і соціальними наслідками явище. На жаль, у літературі воно не знайшло поки що специфічної назви і більшістю дослідників розглядається як особливий вид інфляції. 
Ще більш складним і дискусійним є третє запитання. Одні економісти вважають, що тільки те зростання цін може розглядатися як інфляційне, яке спричинене надмірним випуском неповноцінних грошей. Визначаючи сутність інфляції, вони роблять наголос на переповненні каналів обігу паперовими грошима, на його розбуханні, а зростання цін розглядають як наслідок і прояв інфляції. Найбільш послідовно і повно цей підхід до визначення сутності інфляції розвивають представники монетаристської теорії. Зокрема, М. Фрідман без будь-яких застережень стверджує, що "інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом". Сутність інфляції він ототожнює з високими темпами зростання пропозиції грошей, яке провокує зростання попиту і цін, а в зростанні цін убачає її прояв. Фрідман вважає, що, зменшуючи пропозицію грошей, можна придушити інфляцію і навіть викликати рефляцію. 
Деякі економісти вважають, що зростання пропозиції грошей не завжди призводить до інфляції, і шукають більш глибокі її причини, такі як, наприклад, зростання витрат виробництва. Джерела інфляції вони переміщують углиб економіки, а розбухання пропозиції грошей з причини перетворюють у наслідок інфляції. Виходить так, що зростання витрат виробництва нібито безпосередньо спричинює зростання цін, а останнє зумовлює збільшення маси грошей в обороті і переповнення нею каналів обороту. Сама економіка оголошується інфляційною, і зростання цін та інфляція стають неминучими, незалежними від монетарної політики держави. Таку інфляцію називають інфляцією витрат і надають їй відносно самостійного статусу як явища об'єктивного і навіть прогресивного, а по суті заперечують її як загальновизнане економічне явище (детальніше цей аспект інфляції буде розглянуто в підрозділі 5.2). 
Інфляція - явище досить складне за формою її прояву та за сукупністю чинників, що її спричинюють. Зовні вона виявляється в зростанні цін на товари і тарифів на послуги, у падінні валютного курсу національних грошей, у поглибленні товарного дефіциту. Усі ці явища є проявом знецінення грошей, незалежно від причинно-наслідкових зв'язків між грошима і товарами на ринку. Як відомо, поступове зростання цін спостерігається протягом усієї історії розвитку товарного виробництва і ринку. В епоху функціонування повноцінних грошей воно зумовлювалося псуванням монет або зниженням вартості золота, чи першим і другим одночасно. В усіх цих випадках зменшувалася вартість самої монети, що зумовлювало згідно з вимогами закону вартості зростання товарних цін. Проте відбувалося воно надзвичайно повільно і поступово, було майже непомітним протягом одного людського життя. Більше того, періоди підвищення цін змінювалися періодами їх спаду. Тому таке знецінення грошей не викликало істотних економічних пертурбацій чи соціальних потрясінь і не розглядалося як самостійне економічне явище. 
Помітного суспільного "звучання" зростання цін набувало в умовах запровадження нерозмінних паперових грошей, коли переставав діяти механізм автоматичного забезпечення сталості грошей. Якраз у ці періоди виникали стрімкі злети цін і падіння вартості грошей, що призводило до відчутних соціальних збурень. Ці процеси стали привертати до себе пильну увагу науковців і практиків, які розгледіли в ньому складне економічне явище і назвали його "інфляція" (від лат. inflatio - здуття). 
Уперше термін "інфляція" почав вживатися в 70-ті роки XIX ст. стосовно до грошового обігу в Північній Америці, переповненого паперовими знаками, які випускалися для ведення громадянської війни. З того часу він широко ввійшов у наукову літературу і практичний лексикон. Особливо після краху золотого стандарту. Його часто вживають для характеристики грошового обігу і більш ранніх епох - докапіталістичної і домонополістичного капіталізму, причому саме в періоди, коли встановлювався обіг нерозмінних банкнот чи просто паперових грошей (обіг асигнатів періоду Французької революції кінця XVIII ст. та наполеонівських війн, обіг асигнацій Росії кінця XVIII - початку XIX ст. та ін.). Як правило, це були періоди війн та внутрішніх політичних і соціальних потрясінь. 
Форми прояву інфляції поступово змінювалися в міру розвитку грошових систем та самих грошових форм. На початку виникнення паперових грошей, коли вони тільки відірвалися від розмінних на золото банкнот, а на руках у суб'єктів обігу були ще повноцінні монети, які нерідко оберталися, першою ознакою інфляції став лаж на золото, тобто підвищення ціни на золоті монети в паперових грошах порівняно з їх номінальною вартістю. 
Відповідно до зростання лажу посилювався процес зменшення реальної вартості грошової одиниці порівняно з її номінальним золотим вмістом, який називається дизажіо. 
У сучасних умовах, коли в обігу немає золота і розірваний видимий зв'язок грошових знаків з ним, лаж і дизажіо як показники інфляційного процесу втратили своє значення. 
Головною формою прояву інфляції стало знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, серед яких опинилося й золото, тобто падіння їх купівельної спроможності. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то поглиблюється розрив між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому. Виникає знецінення національних грошей відносно іноземної валюти. Це призводить до зниження валютного курсу національних грошей, що теж є проявом інфляції. Якщо держава вводить обмеження на зростання цін, тобто запроваджує регулювання ринку, то за наявності надмірного попиту інфляція не зникає, а набуває форми широкомасштабного товарного дефіциту, як це було в СРСР. 
Після загальної демонетизації золота інфляція зі спорадичного явища перетворилася в хронічне, властиве, по суті, всім країнам. Відмінності спостерігаються лише в рівнях інфляції, її причинах та наслідках. В одних країнах вона має незначний рівень, її перебіг керований і має позитивний вплив на економіку, а в інших цей перебіг некерований, досягає гіпервисоких рівнів і призводить до тяжких руйнувань в економіці та соціальній сфері. 
Закономірності інфляційного процесу. Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на кілька стадій. Відрізняються ці стадії співвідношенням темпів зростання пропозиції грошей і темпів їх знецінення. 
На першій стадії темпи зростання пропозиції грошей випереджають знецінення грошей, причому це випереджання поступово зменшується, наближаючись до вирівнювання. Таке співвідношення і його тенденція зумовлюються кількома причинами. 
Одна з них полягає в тому, що надмірна пропозиція грошей поглинається оборотом за рахунок уповільнення їх обігу. Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірності в обігу грошей і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає зайві гроші з обігу, послаблює інфляційний тиск на товарні ціни, і вони деякий час залишаються незмінними чи підвищуються повільніше, ніж зростає маса грошей. 
Указані процеси зумовлюють ще один чинник послаблення інфляційних наслідків надмірної емісії. Зростання грошових нагромаджень і збережень у період, коли не виявилася тенденція до знецінення грошей, посилює стимули активізації підприємництва, товарно-грошових-відносин, підвищення продуктивності праці, що призводить до розширення виробництва та реалізації товарів і поліпшення співвідношення між попитом і пропозицією на товарних ринках. 
На другій стадії інфляції темпи знецінення грошей випереджають темпи зростання їх пропозиції. Це зумовлюється такими чинниками: 
- у певний момент власники грошових нагромаджень починають розуміти їх надмірність і пред'являють на ринок для купівлі товарів. Це прискорює швидкість руху грошей у поточному обігу та збільшує платоспроможний попит порівняно з поточною емісією; 
- одночасно зменшується відплив у нагромадження нових пропозицій грошей, унаслідок чого ще більше зростає швидкість обігу всієї грошової маси; 
- виникають і швидко поширюються бартерні операції, звужуючи товарну основу грошової маси в обігу; 
- знецінення грошей призводить до відпливу робочої сили зі сфери виробництва у сферу спекулятивного обміну, що зумовлює падіння виробництва і товарообороту, через що зменшується попит на гроші. 
Унаслідок дії зазначених чинників з'являються так звані інфляційні очікування, коли економічні суб'єкти починають усвідомлювати неминучість майбутнього підвищення цін. Щоб уникнути пов'язаних з ним майбутніх втрат, вони починають негайно купувати товари не тільки для поточного споживання, а й для майбутнього. Для цього на ринок "викидаються" не тільки всі поточні доходи, а й заощадження попередніх періодів. Неминучим наслідком стає випереджаюче зростання рівня цін порівняно зі зростанням грошової маси і падіння рівня монетизації валового внутрішнього продукту. 
Вимірювання інфляції. Точно виміряти відкриту цінову інфляцію можливо за допомогою індексу цін за певний період - рік, квартал, місяць. На практиці може розраховуватися багато різних індексів цін. Проте для вимірювання інфляції найчастіше застосовується три їх види: 
- індекс цін споживчих товарів (індекс споживчих цін); 
- індекс цін на засоби виробництва (індекс цін виробників); 
- індекс цін ВВП, або дефлятор ВВП. 
Індекс споживчих цін (ІСЦ) характеризує зміну в часі загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для особистого споживання. Цей показник найчастіше використовується для характеристики інфляції, оскільки він досить точно виражає не тільки економічні, а й соціальні аспекти інфляції, зокрема її вплив на рівень життя населення, а тому його називають ще індексом вартості життя. ІСЦ широко застосовується в практиці регулювання державної фінансової і соціальної політики, аналізу і прогнозування цінових процесів, регулювання курсу національної валюти, вирішення правових спорів тощо. 
Визначається ІСЦ за вартістю певного законодавче зафіксованого набору товарів і послуг ("споживчого кошика"), визначеного у ринкових цінах базового і поточного періоду. Розрахувати ІСЦ можна за такою формулою: 
мал. 7 
 
де Рр і Р1 - ціни одиниці товарів (послуг) базового і звітного періодів відповідно; 
go- кількість товарів у "споживчому кошику" базового періоду. 
Незважаючи на широке застосування ІСЦ, він не досить точно виражає інфляційний процес і його вплив на вартість життя. Річ у тім, що ІСЦ розраховується за фіксованим набором товарів, який залишається незмінним протягом тривалого часу. В умовах же інфляції населення часто замінює в споживанні товари, що найбільше подорожчали, дешевшими. Як наслідок, структура споживання істотно змінюється порівняно з тією, яка була зафіксована при визначенні "кошика". Тому в умовах високої інфляції потрібно частіше змінювати структуру "споживчого кошика". 
Індекс цін на засоби виробництва (цін виробника) характеризує зміну в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання. Цей індекс виражає зростання оптових цін, темпи якого не завжди збігаються з темпами зростання роздрібних цін, за якими визначається ІСЦ. Індекс цін виробника чутливіший до зміни витрат на виробництво, ніж до зміни попиту. Тому його часто використовують при характеристиці інфляції витрат, особливо коли зростання оптових цін відбувається в часі попереду зростання роздрібних цін. Цей індекс застосовується більш обмежено, ніж ІСЦ. 
Визначається індекс цін виробника за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса: 
мал. 8 
 
де Р1 і Po - рівень цін одиниці товару (послуги) поточного і базового періодів відповідно; 
go - кількість товарів (випадків надання послуг) у базовому періоді, що взяті в розрахунок. 
Дефлятор ВВП характеризує зміну в часі загального рівня цін на всі товари і послуги, що реалізовані кінцевим споживачам. Це найбільш широкий показник, який характеризує інфляційні зміни всіх цін. Тому дефлятор ВВП може помітно відхилятися від ІСП та ІЦВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси. Визначається дефлятор ВВП теж за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса. 
Види інфляції. У літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції. При цьому автори не завжди дотримуються певних критеріїв для визначення того чи іншого виду. Тому поряд можуть вживатися такі поняття інфляції, як інфляція цін, імпортована інфляція, інфляція попиту, інфляція податкова, інфляція витрат тощо. При такій класифікації інфляція втрачає будь-яку визначеність і змістовність, істотно ускладнюється пізнання її сутності. 
Найбільш коректною є класифікація видів інфляції за трьома критеріями: формами прояву, темпами знецінення грошей, чинниками інфляції. 
За формами прояву інфляції можна виділити: 
- цінову інфляцію, що проявляється у формі зростання цін; 
- інфляцію заощаджень, коли знецінення грошей проявляється у зростанні вимушених заощаджень при зафіксованих державою цінах і доходах; 
- девальвацію, за якої знецінення грошей проявляється у падінні їх курсу до іноземних валют. 
Основним видом інфляції в розвинутій ринковій економіці є цінова інфляція, оскільки в умовах лібералізованого ринку вимушені заощадження взагалі неможливі, а девальвація звичайно розглядається як відносно самостійне явище. 
За темпами знецінення грошей звичайно виділяють три види інфляції: 
- повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в обороті без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін - до 5% на рік; 
- помірну, відкриту, яка проявляється у прискоренні знецінення грошей у формі зростання цін, що коливається в межах 5-20% на рік. Така інфляція стає відчутною для економічних суб'єктів, і вони починають вживати адаптаційні заходи. Найбільше це вдається підприємствам монополізованих секторів економіки, особливо "природним монополістам". Зайняті тут підприємці починають прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту, їх покупці починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи рівновагу всього ринку; 
- галопуюча інфляція, коли зростання цін 20-50%, а інколи 100% на рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний; 
- гіперінфляція, що характеризується надзвичайно високими темпами зростання цін - більш як 100% на рік. На цій стадії гроші починають втрачати свої функції, купюри низьких номіналів та розмінна монета зникають з обігу, падає роль грошей в економіці, поширюється бартер. Порушується кредитний механізм, посилюються стихійні процеси в економіці тощо. 
За чинниками, що спричинюють інфляційний процес, можна виділити багато видів інфляції. Проте на практиці всі ці чинники часто діють одночасно, накладаючись один на одного. Тому чітко вичленити такі види інфляції практично неможливо, і в літературі за цим критерієм заведено виділяти лише два види інфляції: 
- інфляцію витрат; 
- інфляцію попиту. 
Ці два види інфляції, по суті, виділені залежно від того, з якого боку здійснюється тиск на ціни - з боку пропозиції чи з боку попиту. Такий тиск на ціни з кожного боку може провокуватися багатьма чинниками, а відтак інфляція витрат і інфляція попиту є багатоскладовими її видами. Проте для розуміння суті інфляції та розроблення ефективної антиінфляційної політики такої узагальненої класифікації видів інфляції достатньо. 
Інфляція витрат спричинюється тиском на ціни з боку зростання виробничих витрат. Це передусім зростання заробітної 
плати, витрат на енергетичні й сировинні ресурси, а також падіння продуктивності праці, посилення монополізації виробництва і ринку, зростання в структурі виробництва галузей з уповільненими темпами підвищення продуктивності праці (наприклад, послуг), з високою часткою витрат на заробітну плату та низькою питомою вагою виробництва предметів споживання тощо. В усіх цих випадках, щоб зберегти обсяги виробництва і пропозиції на попередньому рівні, необхідно збільшувати грошові виплати, що призведе до зростання попиту, а отже і цін. Якщо грошові виплати не збільшувати, то вказані чинники призведуть до скорочення виробництва і пропозиції, що при попередньому попиті теж підштовхуватиме ціни вверх. Тут теж виникне "зайвий" попит, що провокуватиме зростання цін. 
В умовах України в період гіперінфляції 1992-1994 pp. найбільш відчутними витратними чинниками тиску на ціни були: 
- зростання цін на енергоносії, насамперед імпортні. У четвертому кварталі 1994 р. ціни на природний газ були вищими від цін четвертого кварталу 1992 р. у 1237 разів, на нафту - в 467 разів, на топковий мазут - в 313 разів. Таке зростання цін на енергоносії було пов'язане з переведенням на світові ціни імпортованих з Росії енергоносіїв; 
- посилення страйкової боротьби окремих груп працівників (шахтарі, працівники електротранспорту та ін.) за підвищення заробітної плати. Вимоги страйкуючих підтримувалися профспілками, й уряд змушений був піти на задоволення вимог страйкарів; 
- розрив усталених господарських зв'язків, падіння рівня організації виробництва, погіршення технологічної, трудової та фінансової дисципліни призвели до "шокового" скорочення реальних обсягів виробництва та товарної пропозиції: в 1992 р. - майже на 10%, у 1993 - більш ніж на 14%, у 1994 - майже на 23%, а за три роки в цілому - на 40,4%. 
Інфляція попиту спонукається тиском на ціни з боку грошей унаслідок зростання їх пропозиції банківською системою і зумовленого цим збільшення платоспроможного попиту на товарних ринках. Визначальним чинником цієї інфляції є зростання пропозиції грошей, тому її ще називають монетарною інфляцією. Саме зростання пропозиції грошей може бути викликане використанням сеньйоражу для покриття бюджетного дефіциту чи переходом до ліберальної монетарної політики або обома чинниками одночасно. 
На перший погляд, складається враження, що інфляція попиту розвивається цілком самостійно відносно інфляції витрат. Насправді вони між собою тісно пов'язані, по суті є двома проявами одного й того ж самого явища інфляції як глибокої і тривалої розбалансованості економіки. Адже бюджетний дефіцит спричинюється в кінцевому підсумку тими ж чинниками, що й зростання затратності виробництва, а лібералізація монетарної політики - спробами уряду та центрального банку підтримати неефективну, затратну економіку за рахунок "емісійного податку", що стягується з усього суспільства. Більше того, лібералізація монетарної політики ще більше провокує економічних суб'єктів до затратного господарювання, посилення вимог щодо підвищення заробітної плати, до нарощування доходів за рахунок підвищення цін при скороченні обсягів виробництва тощо. Тому поділ інфляції на два види - інфляцію витрат і інфляцію попиту - це скоріше прийом наукового аналізу, ніж реальність. Однозначно оцінити ту чи іншу інфляцію як інфляцію витрат чи інфляцію попиту надзвичайно складно, а то й просто неможливо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

9.До питання еволюції грошей та їх ролі у суспільстві

Зоряна  Комаринська .

Розглядаються причини появи  грошей, їх становлення, процес формування грошових відносин. Досліджуються  питання зміни  ролі грошей у суспільстві  протягом усього часу їх функціонування, вплив суспільних відносин на розвиток грошей і грошовий обіг.

Ключові слова: гроші, інфляція, товарні гроші, металеві і паперові гроші, банкноти, емісія, природа грошей.

  Гроші - одне з найдавніших явищ у житті  суспільства - відіграють важливу роль у його економічному і соціальному  розвитку. З часу виникнення гроші  пройшли тривалий і складний шлях розвитку з точки зору урізноманітнення їх форм, зміни й ускладнення економічної  суті та зростання соціальної ролі.

  Гроші - втілення і наочна демонстрація того, як закон  природи реалізується і працює у  соціальному просторі.

     Питання грошей знаходять відображення ще у працях Платона і Арістотеля Про гроші є згадки і у літописах Київської Русі. Проте систематичні дослідження грошей і формування їх наукових теорій почалися з розвитком капіталізму. Вивчення грошей значною мірою визначило формування економічної теорії як науки.

  Гроші, їх природа, цінність та причини знецінення завжди були сферою наукових пошуків  учених-економістів. Першим, хто здійснив спробу дослідити закони грошового  обігу в економічній науці, був  англійський економіст В. Петті (різне  про гроші, 1682 р.) [7, 59].

   Фундаментальні  проблеми грошей розглядали у своїх  працях А. Сміт і Д. Рікардо. Багато уваги  питанням природи та історії грошей, грошового обігу і кредиту  приділялося у працях А. Маршадла, Дж. Кейнса,' П. Самуельсона, цд. Фрідмана, І. Кауфмана, М. Туган-Барановського, М. Бунге.

  В економічній  науці традиційно виділяють дві  основні концепції походження грошей:

1. Раціоналістична - суть її полягає у тому, що гроші виникли як результат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу і підвищення ефективності її функціонування. Прихильником цієї концепції був Аристотель.
2. Еволюційна концепція підкреслює об'єктивний характер виникнення грошей, які виділяються із загальної товарної маси, оскільки вони найбільш придатні для виконання функціональної ролі грошового товару. Виділяється загальна маса окремих товарів, які і стають хрошима в межах певної суспільної форми товарного виробництва й обігу. Прихильник еволюційної концепції - А. Сміт.

Вирішення питання  походження грошей фактично зводиться  до вивчення

різними теоретичними школами процесу розвитку обміну і торгівлі.

    Гроші  за своєю природою є узагальненим  еквівалентом і, як такі, відбиваються  вартості товарів. Вартість товару, виражена в грошах, визначає ціну  товару. Отже гроші мають вартість  і є відображенням праці, а  тому мають і ціну, оскільки  усі товари, без винятку, мають  ціну.

Змістове значення грошей для людини є багатовимірним. Існує зв'язок між демографічними характеристиками, соціальними нормами  та орієнтацією у відношенні до грошей [8, 491-492]. Без використання грошей у  процесах виробництва, у здійсненні державою своїх функцій, у задоволенні  населенням своїх життєвих потреб не існували б і фінанси. Фінансам належить провідна роль у

економічній системі [1, 4].

   Грошовий  обіг здійснюється у готівковій  та безготівковій формах. Наявні  гроші(готівкові) - це банкноти, білети державної скарбниці й монети. Безготівкові гроші - це засоби на рахунках у банках, різноманітні вклади (депозити) у банках, депозитні сертифікати, державні цінні папери, а також грошові кошти,

вкладені в  акції інвестиційних фондів. На сьогодні існують такі основні види грошей:

• (повноцінні (золоті або срібні) монети;  
• повноцінні монети;
• паперові гроші (білети державної скарбниці);
•   кредитні гроші (вексель, чек, банкнота).

   Під впливом суспільних відносин, формою виразу яких є гроші, ускладнення вимог ринку до грошей, вони (гроші) періодично змінювали свою форму, відповідно

до нових умов. На думку А. Гальчинського, історія становлення та еволюції грошей є основою у вивченні глибинних теоретичних проблем, що розкривають їх суть та сучасне функціональне застосування [2, 63].

   Перші згадки про гроші з'явились у давніх пам'ятках писемності. Найдавнішій них 4500 років. Клинописний текст на глиняній табличці із Дворіччя (південь сучасного Ірану) повідомляє про плату у вигляді обумовленої мірки срібла [5, 6].

 Натуральні  гроші (мушлі, хутро, сіль, какао-боби, пресовані плитки чаю, худоба, камені та ін.) виникають і переживають  своє становлення та розквіт  на ранніх стадіях товарних  відносин. Так, найдавнішому свідченню  про використання мушель-каурі  як грошей у Китаї приблизно  3500 років.

  Натуральні  гроші пройшли довгий історичний шлях свого вдосконалення, змінюючи форму до того часу, поки в цій  ролі не починають діяти благородні метали, які завдяки своїм властивостям виступали найкращими представниками цінності товарного світу.

  Металеві  гроші мали великі переваги перед  товарними грошима, які не могли  задовольнити зростаючих вимог ринку  до їх властивостей - бути однорідними, економічно подільними, здатними довгий час зберігати свою вартість. Так  настає тривала епоха металевих  грошей.

  Запровадження металевих монет належить легендарному спартанському цареві Лікургу (9 ст. до н. е.). За законами Лікурга, спартанцям заборонялося користуватися іншими грішми, крім металевих, які були багатокутними за формою і дуже важкими. Цим Лікург начебто хотів обмежити торговельну діяльність своїх співвітчизників, яка могла б відірвати їх від головного завдання спартанців -військової справи.

  Приблизно одночасно, у 8-6 ст. до н. е. з'являються  металеві гроші у Китаї у формі  мініатюрних знарядь праці (ножі, мотики, ножиці тощо) та у малоазійській  державі Лідія, де було виготовлено  металеві монети круглої форми. Опісля традицію карбування круглих металевих  грошових знаків засвоїли греки та римляни.

  Певний  час карбування монет знаходилось  у приватних руках. Ним переважно  займались лихварі, які часто  псували, а то й фальшували монети виходячи з користолюбних міркувань. Це призводило до значного зростання  цін та незадоволення серед народу. Згодом процес випуску монет і  монетні двори перейшли до рук  держави.

  Після завершення формування грошей як самостійного економічного явища їх носієм протягом тисячоліть були товари у їх натурально-речовому вигляді. Сюди відносимо срібло і  золото. Будучи звичайними товарами, вони визначали і товарну природу  самих грошей, суспільну роль яких вони також виконували [3, 10].

  Із закріпленням ролі грошей за дорогоцінними металами втручання держави у створення  грошей помітно посилилось. Вона стала  надавати грошам точно визначеної форми, контролювати їх виробництво, організовувала боротьбу із фальшуванням грошей.

  До XIX ст. товарні гроші були майже повністю витіснені металевими зі срібла та золота. Ці гроші мали внутрішню  вартість, тобто були цінними самі по собі. Кількість грошей регулювалася ринком через попит і пропозицію на золото чи срібло.

  Епоху товарних (металевих) грошей замінила епоха грошей паперових. Як знаки вартості повноцінних  грошей паперові гроші використовувались  у функції засобу обігу понад  одну тис. років тому. Згідно з даними досліджень паперові гроші з'явились  у Китаї ще у VIII ст. н. е. Уряд Китаю  випустив важкі металеві монети малої  купівельної спроможності. Люди залишали їх у купців і користувалися отриманими взамін розписками. На початку XI ст. уряд позбавив права купців давати розписки і почав сам друкувати квитанції, котрі офіційно замінили монети і  значно спростили розрахунки. Державні квитанції мали фіксовану вартість і були великих розмірів. Найбільша  відома купюра мала розміри 22,8X33 см. Це мотивувалось тим, що велику купюру важко  загубити [5, 12]. Цікаво, що на цих банкнотах  уряд Китаю вмістив напис «Що  робиш - роби обережно» як застереження проти фальшування цих грошей, якого все ж згодом не вдалося  уникнути.

  У 1107 р. у  Китаї налагоджено друк банкнот  за допомогою кількох кліше із застосуванням фарб шести кольорів [4, 15]. Проте з появою паперових  грошей одразу ж з'явилися і їх незмінні супутники: фальшивомонетники  та інфляція. Розпочалася розробка засобів захисту паперових грошей від підробок. Достовірні відомості  є про широке використання паперових грошей у Китаї в XIII ст., коли вони навіть обмінювалися на повноцінні монети [3, 22]. Проте у XIV ст. китайський уряд все ж повернувся до застосування монет у грошовому обігу через інфляцію, яка поширилася у цей час.

  Вважається, що на основі демонетизації відбувся остаточний перехід до епохи паперових  грошей. Суть грошей поступово почали уособлювати у собі наперсні, а  не товарні гроші.

  Паперові  гроші не мають власної вартості. Вони з'явились в обігу як замінники  золотих і срібних монет. Паперові гроші не вносили істотних змін у  принципи функціонування грошового  обігу. Але вони спрощували грошовий обіг, надаючи йому, тим самим, більшої  гнучкості та економічності відповідно до потреб існуючого товарного ринку [2, 62].

  Епоха паперових  грошей - це епоха грошей, що розвиваються на кредитних засадах. Це водночас і  епоха банківських грошей, які  функціонують значною мірою на безготівкових  засадах, поступово трансформуючись  у новий вид -електронні гроші [6, 71]. Паперові гроші, що розмінювалися  на золоту і срібну монету, запроваджувалися в обіг державою і спиралися на її авторитет. Це був природний прогресивний історичний процес у розвитку грошей, пов'язаний із розширенням масштабів  товарного обміну та ринкових відносин.

  Об'єктивні  умови для появи паперових  грошей визріли остаточно на початку  переходу до капіталістичного способу  виробництва. Вони швидко завоювали  вагоме місце у проведенні грошових операцій, хоча й металеві грошові  знаки не вилучалися з обігу. До появи  у Європі банкнот тривалий час  в обігу також були письмові доручення  та розписки.

  У 1661 р. Стокгольмський банк припинив випуск срібних монет  і розпочав емісію перших у Європі паперових грошей. За прикладом Швеції, паперові гроші були випущені у Норвегії, Великобританії, Франції та інших  країнах Європи [5, 13].

  У цей  період помітно зростає роль держави  у формуванні грошової політики, відчутним  стає її вплив на економічні процеси. Контроль за емісіями грошових знаків дає змогу вирішувати питання  соціально-економічного розвитку держави  за пріоритетними, на думку її влади  та уряду, напрямками, часто при цьому  ставлячи інтереси громадян на останнє  місце. З урахуванням браку грошей у державній скарбниці для  задоволення тих чи інших владних  потреб держава вдається до додаткових емісій грошей, не беручи до уваги, що наявна кількість грошей в обігу є  достатньою для обслуговування товарного  і платіжного обороту [9, 87]. Так, використання емісій грошей було одним з найважливіших  методів фінансування війни, характерним  явищем для усіх воюючих держав. За таких обставин припинявся обіг золотих і срібних монет.