Міжнародна міграція робочої сили

3. Державне регулювання міжнародних міграційних процесів

Як вже  зазначалося, міжнародна міграція робочої  сили викликає не тільки позитивні, а  й негативні соціально-економічні наслідки. Тому здебільшого під тиском громадської думки і профспілок країни, вимушені здійснювати регулювання міграційних процесів. Несистематичні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або перешкодити виїзду окремих категорій працівників, а також заключення двосторонніх угод щодо регулювання міграції спостерігалися в Європі ще у ХVІІІ столітті. Наприклад, в Англії в кінці ХVІІІ століття були прийняті закони, які обмежували в'їзд небажаних осіб. Тоді ж країни почали заключати двосторонні угоди щодо регулювання міграції, окремі з яких діють і в наш час.

Кінець широкомасштабній вільній міграції населення було покладено в 20-х роках ХХ століття, коли в більшості країн утвердилось імміграційне законодавство і появилися міжнародні угоди, регулюючи переміщення населення. Відтоді правові акти, що регулюють міграцію населення, розвивалися в напрямі запровадження більш жорстких обмежень для міжнародного пересування робочої сили.

Передусім імміграційне законодавство більшості країн  чітко розмежовує в’їжджаючи в країну на іммігрантів – людей, які в'їжджають в країну на постійне місце проживання, і неіммігрантів – які приїжджають в країну тимчасово і не претендують на постійне місце проживання. До неіммігрантів відносяться ті особи, які прибули в країну на більш-менш тривалий строк, але не претендують на постійне місце проживання.

Скажімо, законодавством США в'їзд неіммігрантів регулюється за допомогою віз, класи яких чітко визначають перелік осіб, які є неіммігрантами. До неіммігрантів з відповідним класом віз відносяться: посли та консули і члени їх сімей; інші іноземні державні службовці та члени їх сімей; тимчасові відвідувачі з метою бізнесу чи відпочинку; іноземці, проїжджаючі транзитом; члени екіпажів морських та повітряних суден і члени їх сімей; студенти, співробітники міжнародних організацій і члени їх сімей; іноземний спеціаліст; тимчасовий працівник, що виконує роботи, які відсутні в США; представник зарубіжних засобів масової інформації і члени їх сімей; наречена або наречений громадянина США; відвідувачі за обміном і т.ін.

Як правило, державне регулювання міграційних  процесів здійснюється шляхом прийняття відповідних програм, спрямованих на обмеження імміграції робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції ).

Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

Національний  рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили становить собою сукупність заходів окремої держави щодо регулювання міграції в своїй країні.

Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів країн світової співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства.

Інтеграційний рівеньстановить собою сукупність заходів групи країн щодо регулювання міграції робочої сили між країнами-учасниками інтеграційного об'єднання.

Більшість країн застосовує вибірковий метод при регулюванні імміграції. Суть цього методу полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, і обмежує в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів кожна держава визначає з врахуванням конкретної економічної, демографічної, соціальної та політичної ситуації в країні в той чи інший період. Проте, як свідчить практика, для кожної країни бажаними є, як правило, такі категорії іммігрантів:

- працівники, які погоджуються за мінімальну заробітну плату виконувати важку, шкідливу і некваліфіковану роботу будівельні робітники, сезонні працівники, підсобні робітники тощо);

- спеціалісти  нових і перспективних галузей  народного господарства (програмісти,  вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці);

- представники  рідких професій (обробники цінного  каміння, реставратори картин);

- спеціалісти  зі світовим іменем (музиканти,  лікарі, письменники, вчені, артисти,  спортсмени);

- великі  бізнесмени, які інвестують свій  капітал в чужу країну, створюючи нові робочі місця.

Проблемами  трудової міграції на національному  рівні займаються міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних  справ через свої структури. Всі  вони реалізують національне законодавство  як в галузі еміграції, так і в галузі імміграції. Національне імміграційне законодавство кожної країни має свої особливості. Проте в більшості країн імміграційне законодавство та підзаконні акти мають такі основні риси.

По-перше, встановлює жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освітнього рівня є загальна середня освіта або професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними документами. В більшості випадків диплом необхідно перезахищувати (переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній країні і в країні експортері робочої сили. В багатьох країнах, крім диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи, а на окремі види робіт – ще й рекомендаційного листа.

По-друге, законодавства країн-імпортерів висувають жорсткі вимоги щодо здоров'я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані подати довідку про стан здоров'я, завірену консульською установою країни, в яку вони в'їжджають, або пройти спеціальне медичне обстеження. Крім того, встановлюють певні вимоги щодо віку іммігрантів, їх політичного та соціального стану ( як правило, забороняється в'їзд членам терористичних та профашистських організацій, особам, що притягалися до кримінальної відповідальності ).

По-третє, країни імпортери, як правило, встановлюють кількісні квоти на іммігрантів. Квотування може торкатися всієї економіки, окремих галузей, окремих підприємств.

По-четверте, законодавство багатьох країн передбачає заходи щодо економічного регулювання імміграції. До таких заходів відносяться : встановлення мінімального обсягу товарообороту фірми, після досягнення якого вона має право наймати іноземних працівників ; дозвіл на імміграцію тільки тим фізичним особам, які здатні інвестувати в економіку країни визначену законом суму, попередньо доказавши її легальне походження і створити певну кількість робочих місць. Крім того, в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеві підприємства іммігранти зобов'язані внести плату.

По-п'яте, законодавство більшості країн встановлює максимальні строки перебування іноземних робітників на їх території, після закінчення яких необхідно залишити країну, або одержати дозвіл на продовження перебування в ній.

По-шосте, в законодавстві кожної країни має місце явна та прихована заборона наймати іноземну робочу силу, оформлена у вигляді заборони іноземцям займатися певним видом діяльності.

Країни-імпортери  робочої сили під тиском профспілок здійснюють заходи щодо стимулювання рееміграції, тобто повернення іммігрантів на батьківщину. До таких заходів належать: надання економічної допомоги країнам масової еміграції, професійна підготовка іммігрантів, виплата іммігрантам спеціальної допомоги.

Економічна  допомога зводиться до надання інвестицій країнам-експортерам робочої сили з метою створення нових підприємств, на яких могли б працювати реемігранти. Найбільшого розвитку така допомога набула у відносинах Німеччини з Туреччиною.

Професійна  підготовка іммігрантів зводиться до надання іноземним робітникам можливості одержати професійну освіту, яка дозволяла б їм одержувати високооплачувану роботу на батьківщині. В цьому плані багато роблять Німеччина, Франція, Швеція та деякі інші країни.

Надання спеціальної допомоги іммігрантам запроваджується в тих випадках, коли іноземні працівники погоджуються добровільно звільнитися і виїхати на батьківщину. Така форма стимулювання рееміграції застосовується в Нідерландах, Німеччині, Франції.

Слід мати на увазі, що всі ці заходи не змогли повністю вирішити проблеми рееміграції. Тому багато держав вживає комплекс адміністративних обмежень з метою зменшення притоку іноземних робітників.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП), Міжнародної організації міграції (МОМ) та інших міжнародних організацій.

МОП – це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнаходження – Женева. Нараховує понад 170 держав-членів.

МОП розробляє  міжнародні стандарти з питань праці, які є рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем  зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального страхування, захисту інтересів мігрантів тощо. Такі стандарти впроваджуються країнами-членами самостійно, про що вони щорічно звітуються в МОП. У разі недотримання міжнародних стандартів з праці країною-членом МОП, це питання, після засідання створеної з цього питання тристоронньої комісії, може бути винесено Міжнародною організацією праці на розгляд Міжнародного Суду.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами правового регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

Питаннями міграції робочої сили займається і Міжнародна організація міграції (МОМ), яка розробляє  довгострокові програми щодо регулювання міграційних потоків, надання допомоги в організації міграції, відвернення “відпливу умів”, розвитку технічного співробітництва в галузі міграції тощо.

Незважаючи  на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в світі визначають передовсім основні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни-члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації – національні служби імміграції при Міністерстві праці або Міністерстві внутрішніх справ.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів, укладених між державами інтеграційного об'єднання. Воно зводиться головним чином до забезпечення безвізного пересування населення в рамках інтеграційного об'єднання, створення спільних інформаційних систем щодо міграції робочої сили, вжиття спільних заходів щодо недопущення нелегальної імміграції з третіх країн. Інакше кажучи, регулювання міграції робочої сили на інтеграційному рівні покликане захистити спільний ринок робочої сили від небажаних іммігрантів.

4. Трудова міграція  України

Нині Україна  на міжнародних ринках переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

Всезростаючі  обсяги еміграції з України викликані:

- високим  рівнем безробіття в країні, у  тому числі прихованого;

- різницею  в умовах життя і рівні заробітної  плати в Україні та країнах  Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

- економічною  нестабільністю в країні та  невизначеністю шляхів виходу  з неї;

- відсутністю  безпеки громадян тощо.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України – Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема – Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з  Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном – у промисловості, будівництві, сільському господарстві.