Індивідуальна робота з «Ринкова трансформація економіки регіону»

Таблиця 2. – Динаміка індексів цін виробників вугільної  промисловості України у 2009–2011 роках

Розрахунок індексу  стану балансу або коефіцієнту  покриття імпорту експортом визначає його як відношення обсягів експорту до імпорту (таблиця 3.). При ефективних зовнішньоторговельних відносинах індекс стану балансу буде більшим за одиницю. Згідно з поданих розрахунків у таблиці 3 експорт чорної металургії Донецької області на порядок перевищує імпорт в країну, що свідчить про ефективне співвідношення експорту та імпорту галузі.

Таблиця 3. Розрахунок коефіцієнтів покриття імпорту експортом

Таким чином, проведене  дослідження дозволяє визначити, що імпорт вітчизняної галузі значно переважає  обсяги експорту, тому зовнішня торгівля галузі є неефективною через значно високу собівартість на виробничу продукцію.   У зв’язку з цим Донецькі  промислові підприємства віддають перевагу імпортованому вугіллю ніж споживанню вітчизняної продукції. На підставі вище приведеного можна визначити, що проблема підвищення ефективності експортної діяльності вугільної промисловості потребує, насамперед, зниження собівартості продукції.

3. Собівартість та ціни на продукти гірничовидобувної помисловості Донецької області (на прикладі вугільної галузі).

Однією з головних причин кризового стану у галузі є те, що ціни на вугілля навіть не забезпечують відшкодування операційних витрат, не говорячи про витрати на ремонт та обслуговування та капітальні інвестиції. Так, у 2007 році собівартість становила 214,18 грн., а ціна лише 171,71 грн. а в 2011 році 605,84 грн. та 453,88 грн., відповідно.

Причому, існує тенденція  до збільшення цієї різниці, якщо у 2007 році ціна складала 80% від собівартості, у 20011 — 75%, а за перше півріччя 2012 ціна відповідала 64% собівартості. Однак варто зазначити, що собівартість може дуже відрізнятися на різних підприємствах і сягати навіть 10 тис. грн. за тону вугілля в окремих випадах. Для порівняння, найдешевше вугілля видобувають на шахтах “Ровенькиантроцит” та “Свердловантроцит”, 267 та 218 грн. за тону, відповідно. Однією з причиною того, що ціна на вугілля є значно нижчою за собівартість, є значний диспаритет цін на вугілля та гірничошахтне обладнання. Це відбувається тому, що приватні виробники та постачальники є фактично монополістами на ринку гірничошахтного обладнання (постачають близько 90%), і встановлюють дуже високі ціни. В результаті, приватні компанії отримують надприбутки, а шахти і розрізи мають великі збитки.  Так, за даними Мінвуглепрому у 2008 році при ціні на енергетичне вугілля у розмірі 149,3 грн., ціни на основне гірничошахтне обладнання та матеріали були на багато вищими (металопрокат — 223,4 грн.; конвеєр стрічковий 1 LT800 — 229,2 грн.; секція механізованого кріплення 3КД90 — 211,3 грн.; вугільний комбайн 1К101У — 223,7 грн.). Експерти МЕА вважають, що викривлення ціни на вугілля відбувається в результаті субсидування вугільної галузі, державних паливних асигнувань та впливу приватних монопольних покупців. В результаті проведеного дослідження у 2003, фахівці Центру Разумкова дійшли висновку, що приватні посередницькі компанії за допомогою органів державної виконавчої влади монополізували як ринок продажу вугілля так і ринок поста-чання гірничошахтного обладнання та матеріалів. Що й призвело до банкрутства великої кількості шахт. Встановлення ринкової ціни на вугілля є необхідною передумовою для виведення сектору з кризового стану. Однак, аналітики Центра Разумкова припускають, що “саме можливість отримувати надприбутки, якою володіють потужні приватні компанії, пов’язані з органами державної влади є головною причиною неефективності спроб впровадження як у вугільну галузь, так і в міжгалузеві відносини прозорих ринкових механізмів та легальної приватизації”.

На сьогоднішній день фінансовий дисбаланс у вугільному секторі посилюється у зв’язку з погіршенням кон’юктури ринку (вплив світової економічної кризи), подальшим зростанням цін на гірничошахтне обладнання та електроенергію, поступовим збільшенням заробітної плати (підвищення мінімального рівня заробітної плати), а також необхідністю утримувати заклади соціальної сфери у разі відсутності бюджетного фінансування.

3.1. Рентабельність сектору та державні субсидії

У звітах Мінвуглепрому неодноразово зазначалося, що “вугільна промисловість є традиційно збитковою”. Уряд України щорічно надає значні субсидії на підтримку нерентабельного сектору економіки. Так у 2010 вугільна промисловість була профінансована у розмірі 7475,68 млн. грн., (приблизно 3% від річного бюджету України) а протягом першої половини 2011 року вже у розмірі 5217,8 млн. грн. Якщо ж врахувати, що у 2008 році державними підприємствами було видобуто 45381,7 тис. т вугілля, то виходить, що на кожну тону вугілля з державного бюджету було виділено близько 165 грн. (при перерахунку на товарне вугілля — 266 грн.). Фінансування із загального фонду держбюджету надається на утримання апарату Мінвуглепрому, прикладні наукові та науково-технічні розробки, гірничорятувальні заходи, охорону праці та підвищення техніки безпеки, пенсійне забезпечення, ліквідацію наслідків аварій, покриття витрат із собівартості продукції, а з спеціального на державні програми. Однак, варто зазначити, що левова частка фінансування витрачається на компенсацію збитків із собівартості вугілля. Так, у 2008 році уряд виділив субсидій на 4276,5 млн. грн., що складає приблизно 60% від загальної суми коштів наданих на підтримку галузі. Занижена ціна на вугілля призводить до значних збитків, які з року в рік дедалі збільшуються. З 2004 року, збитки зросли з 1500 млн. грн. до 4276,5 у 2008 році . Тобто, у 2010 році збитки на 1 тону продукції складали 152 грн. Більша частина витрат на виробництво покривається за рахунок коштів державного бюджету, на приклад, у 2010 державним вугледобувним господарствам було компенсовано 93%. Некомпенсовані збитки призводять до накопичення боргів підприємств, “що часто створюється штучно з метою оголошення його банкрутом і приватизації за борги, або за ліквідаційною ціною вважають аналітики Центра Разумкова. Враховуючи дуже складне фінансове становище багатьох шахт і нерентабельність вугільної промисловості взагалі, цілком зрозуміло, що галузь потребує значних коштів. За оцінками авторів енергетичної стратегії до 2030 року необхідно залучити близько 222 мільярдів гривень. 
4. Державне регулювання галузі.

Державне регулювання  гірничої справи здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Обсяги державної підтримки  гірничих підприємств визначаються Державним бюджетом України на поточний рік.

Державний нагляд у сфері  гірничих відносин за додержанням гірничого  законодавства під час проведення гірничих робіт, будівництва та експлуатації, ліквідації або консервації гірничих підприємств здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та державного гірничого нагляду (далі - орган гірничого нагляду) та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до законів України.

До повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері гірничих відносин відповідно до їх компетенції належать:

1. погодження місць розташування на підпорядкованій їм території гірничих підприємств виходячи з інтересів територіальної громади;
2. участь у розробці комплексних планів розвитку гірничодобувної промисловості на підпорядкованій їм території;
3. участь у розробці та реалізації системи заходів щодо роботи гірничих підприємств в умовах надзвичайного стану;
4. участь у здійсненні необхідних заходів щодо ліквідації наслідків аварій на гірничих підприємствах, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;
5. визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки;
6. вжиття заходів у встановленому порядку для відшкодування збитків, заподіяних гірничими підприємствами, підприємствам, установам, організаціям, громадянам та довкіллю;
7. створення, реорганізація та ліквідація або консервація гірничих підприємств комунальної власності;
8. здійснення контролю за збиранням, переробкою, утилізацією та захороненням промислових відходів гірничих підприємств;
9. інші повноваження, передбачені законами України.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в господарську діяльність гірничих підприємств, крім випадків, визначених законом.

Державне регулювання  раціонального використання надр і збереження виробничого потенціалу гірничодобувних галузей промисловості в умовах утрати адміністративних важелів можливо тільки через ретельно опрацьовану систему законів, насамперед Закону «Про надра», Податкового кодексу, Земельного кодексу та інші, які повинні бути тісно взаємопов'язані, доповнюючи один одного. Наприклад, спроба обійтися без опори на гірське законодавство при розробці глави 26 НК України «Податок на видобуток корисних копалин» (ПВКК) закінчилася повною невдачею, точніше сказати, шлюбом. Головний недолік - відсутність чітко сформульованих основних гірничотехнічних понять і суперечливість у визначенні об'єкта оподаткування.

У статті 41 Закону прописано, що економічні відносини між державою, як власником надр, і недрокористувачем регулюються встановленням регулярних платежів за право на видобуток корисної копалини. Величина цих платежів має визначатися з урахуванням виду корисної копалини, кількості і якості його запасів, природно - географічних, гірничо-технічних та економічних умов освоєння і розробки родовища, ступеня ризику. При цьому «платежі за право на видобуток корисних копалин справляються у формі початкового, а потім наступних регулярних платежів з початку видобутку. Їх розміри визначаються як частка від вартості видобутої мінеральної сировини з урахуванням погашаються в надрах запасів корисних копалин і включаються в собівартість його видобутку ».

Також державне регулювання  гірничодобувної галузі здійснюється за допомогою «Гірничого Закону України».

Гірничий Закон України визначає правові та організаційні засади проведення гірничих робіт, забезпечення протиаварійного захисту гірничих підприємств, установ та організацій.

Дуже важливою статею є стаття № 7 Гірничого Закону України  «Принципи державної політики в гірничодобувній промисловості».

Державна політика в  гірничодобувній промисловості  базується на принципах:

1. державного регулювання діяльності суб'єктів гірничих відносин в гірничодобувній промисловості;
2. безпечної експлуатації гірничих підприємств;
3. раціонального використання корисних копалин;
4. розвитку та підвищення технічного рівня гірничодобувних галузей;
5. створення умов для будівництва нових, реконструкції та підвищення технічного рівня діючих гірничодобувних підприємств;
6. підвищення екологічної безпеки гірничих підприємств;
7. розвитку конкурентних відносин на ринку мінеральних ресурсів;
8. додержання державних стандартів і правил усіма суб'єктами гірничих відносин;
9. забезпечення підготовки кадрів високої кваліфікації для гірничодобувних галузей;
10. створення умов для перспективних наукових досліджень у сфері гірничих відносин;
11. державної підтримки гірничих підприємств;
12. забезпечення захисту прав та інтересів працівників гірничих підприємств