Критерії періодизації українського перекладознавства

     Чистота та літературність української мови – важлива проблема усіх перекладознавчих рецензій того часу, оскільки в них ішлося про лексичні та граматичні помилки, які часто засвідчували російський чи польський вплив на усне мовлення української інтелігенції. Мова та переклади стали важливими чинниками творення української нації: вони мали і виховний, педагогічний (переклади дитячих книжок), і політичний характер (обставини видання Євангелія українською мовою).

       Працюючи над перекладами, І. Франко завжди спирався на глибоке знання культури й історії різних народів та на власні історико-літературні дослідження. Здебільшого він супроводжував свої, а також чужі переклади історичними та бібліографічними коментарями, а інколи цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, і про літературно-громадське значення твору, про труднощі, що виникають при відтворенні його поетики засобами української мови.

           І. Франко підкреслює вагомість перекладів як націєтворчого чинника.  
На думку дослідника, зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках творчості Івана Франка. Тоді кожен друкований переклад в Україні сприяв розвиткові мови та літератури. У контексті української перекладознавчої критики початку ХХ ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І.Франка була чистота української мови, яка в чужих імперіях зазнавала сильного впливу панівних мов, та вірність перекладу оригіналові. Він вважав, що переклади сприяють активному розвиткові мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню освіти.  
О.Домбровський, Ф. Арват і Р.Зорівчак найглибше і найбільше дослідили перекладознавчу концепцію І.Франка. Р.Зорівчак наголошує у своїх розвідках на дуже важливому аспекті Франкової наукової спадщини – першому в українському перекладознавстві цілісному критичному аналізі перекладу. Вона також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І.Франко щодо перетворення української етнічної маси в політичну націю. На її думку, Франкові погляди на майстерність перекладу, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися, а це утверджує думку, що сучасна українська школа перекладознавства бере початок ще від перших досліджень І. Франка. Згодом, 2004 р., О.Тетеріна у своїй кандидатській дисертації підкреслила, що цілісна концепція дослідження перекладу, яку розробив І.Франко, забезпечила науковий статус українського перекладознавства та значно розширила теоретичне сприйняття словесного мистецтва в літературознавстві другої половини ХІХ ст.

      Деякі українські дослідники інколи недооцінюють майстерність І. Франка-перекладача, твердячи при цьому, що він не мав часу для  своїх перекладів, бо, як стверджував сам, “був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку”. Очевидно, на Франкових перекладах деякою мірою лежить відбиток їхньої епохи, та все ж художньо-естетичний чинник був основним для І. Франка.

    І. Франко висловлює думку, загальноприйняту тепер, що з близьких мов перекладати не легко. Щодо українсько-польських паралелей, то ці мови, з погляду перекладацьких можливостей, і близькоспоріднені, і фундаментально різні. Головна розбіжність між ними – акцентологічна, оскільки в польській мові всі наголоси – на передостанньому складі, тоді як в українській – наголоси різнорідні, навіть на п’ятому складі від кінця. Саме характером польського наголосу, який зумовлює майже повну відсутність чергування чоловічих та жіночих рим у польській поезії, особливо в невеликих за обсягом творах, І. Франко пояснює, чому С. Твердохліб не зберіг у перекладі чергування чоловічих і жіночих рим першотвору.

    Щоб мати змогу глибше проникнути в тонкощі  перекладацької майстерності, І. Франко наводить у статті кожну строфу в оригіналі і в перекладі та в перекладознавчому аналізі вдається до зіставного методу з досить широким використанням елементів кількісного аналізу. Розглядаючи переклад, він постійно застерігає від розуміння точності як звичайного копіювання тексту оригіналу, що неминуче призводить до спотворення його змісту.

    Загалом, І. Франко не схвалював розширення текстів при перекладах, вимагаючи, наскільки це можливо, не тільки однакової кількості рядків, а й відповідності рядка рядкові за смислом.Проте у деяких випадках І. Франко допускав порушення еквілінеарності. Як філолог він розумів, що еквілінеарність легше зберегти при перекладі українською мовою зі слов’янської мови чи з італійської, ніж з німецької, а, тим більше, – з англійської. Аналізуючи українські переклади трагедії “Гамлет”, він писав, що “Шекспірове мовне багатство і незрівнянна прецизія (під “прецизією” науковець розумів фонетико-граматичну своєрідність англійської мови, її загальновідому стислість, зв’язану з короткістю слів та відсутністю флексій) англійської мови роблять не раз зовсім неможливим навіть для німецького перекладача – не кажучи вже про французького або слов’янського – вбгати один його вірш в один свій”. І. Франко завжди обстоював необхідність відтворювати засобами цільової мови семантико-стилістичні функції словесних образів оригіналу, уважаючи образну основу невід’ємним компонентом художнього твору.

          Перекладознавчі студії І. Франка стимулювали зростання  перекладацької майстерності його сучасників. Вони зберігають своє значення і сьогодні, допомагаючи успішно розв’язувати актуальні питання українського перекладознавства.

3. Становлення перекладознавства  як наукової та  навчальної дисципліни  в Україні

       Етап становлення перекладознавства  як науки в Україні присвячено  формуванню теорії й історії  перекладу як самостійних науково-пошукових дисциплін в період між двома світовими війнами. Цьому сприяли обговорення термінів та принципів перекладознавчого аналізу, публікації монографій, які розглядали питання перекладу, та запровадження навчальних курсів з теорії й практики перекладу. Серед українських теоретиків перекладу 1920-х рр. чільне місце посідають М. Зеров, В. Державин, Г. Майфет та О. Фінкель, які намагалися випрацювати в цій ділянці цілісний і систематичний підхід.

     Ідея  побудови цілком нового суспільства була характерна як для доби Визвольних змагань, так і для 1920-х рр. Те, як вона впливала на перекладознавчу думку, пов’язує перекладацькі інтереси цих двох періодів щодо з’ясування значення перекладу та перекладної літератури насамперед із позицій ідеології, а також розуміння того, як переклад може формувати якісно нове мислення. Зокрема, погляди С. В. Петлюри на тематику перекладної соціалістичної літератури перекликаються із питанням вибору творів для перекладу, про що згодом писав В. М. Державин, а на практиці обстоював М. К. Зеров.

     Високий рівень розвитку українського перекладознавства  засвідчує велика кількість ґрунтовних праць із питань перекладу, зокрема глибше розглядали проблему співвідношення форми і змісту: дослідники – передусім М. К. Зеров і Г. Й. Майфет – намагалися виділити складники літературного твору, беручи за основу поняття системності в літературному творі. Про інтерпретацію, яка умотивовує деяку маніпуляцію з текстами, згадує Г. М. Іваниця. Згодом ці проблеми дістали теоретичне обґрунтування у концепції перекладу Івана Кулика, зокрема стосовно питання цільового читача. Суть перекладу обговорювали учасники дискусії 1927-1930 рр. – В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет та ін. Філософське осмислення об’єкта перекладознавства запропонував С. С. Дложевський.

      Численні  рецензії на переклади сприяли також  удосконаленню перекладознавчого аналізу. Цікаві схеми такого аналізу подали Д. П. Рудик, Ю. Савченко, М. К. Зеров. Діяльність В. М. Державина вплинула на вироблення перекладознавчої рецензії як самостійного наукового жанру. Сприйняття перекладу як націєтворчого чинника (зокрема у статтях І. Я. Франка й М. І. Сагарди) провістило створення нової галузі перекладознавчих студій – історії перекладу. У своїх перекладознавчих розвідках М. К. Зеров, П. І. Тиховський, Л. Арасимович систематизували історичний фактаж та намагалися виділити періоди в історії українського перекладу. Не стали зрештою незаперечними теоретиками перекладу і перші «хоробрі» буремних 20-х в Україні — І. Кулик (перекладач і коментатор своїх перекладів Волта Вітмена й інших американських робітничих поетів), М. Зеров (перекладач і критик перекладів античних і сучасних йому поетів), Г. Майфет, який досліджував способи перекладу творів Т. Шевченка французькою й англійською мовами, а також літературний редактор і критик українських перекладів В. Державин, почасти Ю. Савченко й інші. Саме цим поетам, критикам і редакторам випало першим рецензувати переклади українською мовою в 20-ті роки минулого століття. Вони відверто висловлювали свої критичні зауваження та побажання щодо перекладів, критикували своїх колег за неточні й неправильні переклади і вказували шляхи подолання труднощів у відтворенні поетичних і прозових творів українською мовою різними перекладачами. А критикувати перших перекладачів, що відважилися взятися за художній переклад, звичайно ж, було за що. Так, наприклад, І. Кулик був упевнений, що перекладати ті самі твори для різних класових категорій дорослих читачів треба було по-різному. Зокрема про свої переклади творів американських демократичних поетів українською мовою він писав таке: «Ми маємо на увазі, що перекладаємо для українського читача, до того ж для сучасного радянського читача. Це змушувало нас свідомо вносити деякі зміни в переклади, порівняно з оригіналом... Так само вірші американських поетів, точно перекладені мали б один сенс у Нью-Йорку й інший у Харкові».

      Важко погодитися, звичайно, із твердженням  І. Кулика, що перекладач має право  щось самостійно змінювати в перекладі на догоду читачеві. Такої думки в той час не дотримувалися ні М. Зеров, ні В. Державин, які були проти будь-яких кардинальних втручань перекладача, особливо у світоглядну орієнтацію автора першотвору. Таким чином, у 20-х роках минулого століття поряд із появою нових імен в українській літературі постали і нові підходи до освоєння багатств світового красного письменства за рахунок перекладів кращих його зразків українською мовою. Цілком закономірно, що слідом за перекладами з’являлася й їхня критика — народжувалося українське перекладознавство, біля витоків якого стояли вже згадані вище перекладачі й рецензенти нових перекладів. Вони робили більш чи менш кваліфіковані оцінки й теоретичні та практичні висновки щодо прозових і поетичних перекладів різних творів українською мовою. Тому з погляду сьогоднішнього дня можна стверджувати, що біля витоків українського теоретичного перекладознавства стояли найперше І. Кулик, М. Зеров з його реалістичними поглядами й вимогами до поетичного перекладу та Г. Майфет і, безперечно, найбільш фаховий та найактивніший критик прозових і поетичних перекладів того часу В. Державин.

      М. К. Зеров обґрунтував потребу вивчати призабуте власне письменство, греко-римське та новоєвропейське письменство, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності оригінального та перекладного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову. Науковець створив власне бачення українського літературного процесу ХІХ ст. крізь призму розвитку українського поетичного стилю, який умовно розділив на три періоди: 1) доба травестій; 2) переспівів (перекладів-травестій); 3) власне перекладів.

     Великий внесок М. К. Зерова і до методики вивчення особистості перекладача. Його концепція передбачала аналіз перекладацької особистості у трьох аспектах: 1) загальна літературна ситуація, обставини формування особистості перекладача, особистість перекладача на літературній ниві; 2) завдання перекладача, вибір поезій для перекладу; 3) техніка перекладу (ритміка, евфоніка, лексичний добір) та вплив на мову.

     М. К. Зеров не поділяє погляду щодо повної точності віршованого перекладу. Погоджуючись із І. Ф. Анненським, що переклад починається із з’ясування „цілісності” поетичного твору, дослідник говорить про суб’єктивне тлумачення першотвору з погляду стилістики. Вважаючи, що розуміння тексту (а також розуміння історико-літературної ґенези твору та автора) є основною передумовою перекладання, М. К. Зеров зосереджує увагу на п’яти вимогах до перекладу: 1) лексичний добір; 2) найповніша увага до тропів та фігур; 3) метричні особливості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови. Мовний аспект завжди перебував під пильною увагою Зерова-перекладача і Зерова-теоретика. Аналізуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до мобілізації всіх лексичних і синтаксичних засобів, а отже, перед перекладачами ХІХ ст. стояло дві небезпеки – змішування „високого” і „середнього” стилів та відрив від живої народної основи, штучний синтаксис і невдалі новотвори.

     Пальма першості в теоретичному перекладазнавстві України належить все ж не їм, а їхньому співучасникові процесу становлення українського перекладознавства, харківському русистові, критикові перекладу й перекладачеві шекспірівських сонетів О. М. Фінкелю. Саме він зробив першу спробу в українському перекладознавстві визначити загальну проблематику, що стала об’єктом подальшого тодішнього й пізнішого дослідження в усіх національних республіках СРСР. Концепція О. М. Фінкеля ґрунтується на твердженні, що мистецтво перекладу полягає не тільки в тому, щоб відтворити своєю мовою стилістичні особливості оригіналу, а щоб відтворити їх відповідно до наперед заданої тематики. Позиції, із яких О. М. Фінкель вивчав питання перекладу, можна сформулювати так: 1) проблема перекладу – це стилістична проблема, яку можна визначити як завдання знайти адекватні стилістичні засоби, оскільки передача значень слів, речень та змісту цілого твору жодних труднощів не становить (бо це явища позамовні); 2) можуть існувати різні переклади; 3) переклад передбачає розв’язання проблем між двома полюсами – змістом та формою; стилістичне переосмислення спричиняє також переосмислення змісту; 4) визначальні засади перекладу такі: що перекладати, для кого перекладати, і для чого перекладати; 5) точність – історична: що було точним в одну епоху, може бути неточним в іншу.

          Міцне підґрунтя  розвитку українського перекладознавства  заклав перший в Україні та в усьому Радянському Союзі систематичний  підручник із питань перекладу О. М. Фінкеля „Теорія й практика перекладу” (1929). Як підсумок найважливіших європейських та українських досліджень, у монографії розглянуто всі головні жанри перекладу із залученням відповідного філологічного категорійного апарату. У 1930-х рр. – попри започаткування нових наукових періодичних видань – теорія перекладу пережила значний спад на східноукраїнських теренах унаслідок репресій. До збірки вибраних праць О. М. Фінкеля внесені, крім згадуваної вже перекладознавчої праці, також статті на перекладознавчі теми. Зокрема: «Г. В. Квітка — перекладач власних творів», «О некоторых вопросах теории перевода», «І. Франко — перекладач Некрасова», «Об автопереводе», а також «Лермонтов и другие переводчики «Еврейской мелодии» Байрона», «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах» і переклади самого О. М. Фінкеля (вибрано дев’ять Шекспірових сонетів російською мовою) та скорочені коментарі до них Л. Фрідмана й А. Анікста. Разом із тим О. М. Фінкель перекладав із ідиш та писав рецензії на твори єврейських поетів (кінець 20-х — початок 30-х) — Д. Гофштейна, І. Фефера й інших. О. Фінкель, працюючи в різних галузях філологічної науки, вочевидь не надавав своїй теоретичній праці з перекладу того значення, якого вона насправді заслуговувала.