Критерії періодизації українського перекладознавства

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гуманітарний  інститут

Кафедра англійської філології  і перекладу 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат  

на  тему: 

«Критерії періодизації українського перекладознавства» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                       Роботу  виконала:

студентка 501 групи ГМІ 

          Кульчицька А.О.  
 
 
 
 
 

     ЗМІСТ 

1. Історія українського перекладознавства ХХ ст…………………………..       3

2. Критико-теоретичний період перекладознавства…………………………     4

3. Становлення     перекладознавства     як     наукової     та     навчальної

дисципліни  в Україні…………………………………………………………..     8

4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті………………    19

5. Період  розквиту перекладознавства на  прикінці ХХ ст…………………..    22

Висновки………………………………………………………………………..    27

Список  використаної літератури………………………………………………   28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія українського  перекладознавства  ХХ ст. 

     В цій роботі ми намагаємося дослідити історію українського перекладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тематики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.

      Перекладознавство як складна  система, що охоплює історію,  теорію, методику, практику та критику  перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-30-х рр. ХХ ст. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.

    Хоча  переклад з’явився у нас разом  із писемністю, хоча більшість українських  письменників перекладала, зародження та становлення перекладацької думки й теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає аж на 70-ті роки ХІХ ст. 29 березня 1864 р. у Львові започатковано постійний український народний театр. Ця видатна культурна подія спричинила потребу в перекладених творах. Уже в 1864-65 рр. у репертуарі театру було понад п’ятнадцять французьких п’єс. Тодішні глядачі були вимогливі до свого театру, а ще вимогливіші до запозичень з іншомовних літератур. У газеті “Слово” та в літературно-науковому журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися окремі вартісні думки про вагомість та специфіку перекладацьких здобутків. Так, у редакційній статті “Ниви” за 20 січня 1865 р. читаємо: “У третьому номері почнемо друкувати переклад найславнішого світового генія В. Шекспіра – трагедію “Гамлет”. Це – перший переклад нашою мовою славного цього твору, з яким зв’язаний і той важливий факт, що тим перекладом рідна наша мова здобуває собі становище літературної між європейськими мовами”. Автор згаданого вище перекладу – П. Свєнціцький був одним з перших, хто намагався ставити науково обґрунтовані вимоги до перекладу.

    1881 р. у Києві виходить невеличка книжечка творів М. Гоголя в українському перекладі Олени Пчілки. У ній перекладачка помістила “Прислів’я” – свою передмову, у якій обґрунтувала потребу донести Гоголеву творчість до українського читача та зупинилася на специфіці відтворення поетики М. Гоголя засобами української мови.

     Однак, все ж таки основоположним для українського перекладознавства став доробок І. Я. Франка, тому можна вважати, що сучасне українське перекладознавство бере початок від його перших перекладознавчих публікацій 1880-х рр. Питання періодизації – одне із визначальних у перекладознавчій історіографії. Зважаючи на літературні, літературознавчі, мовознавчі, політичні, суспільні, економічні обставини (їх не можна укласти в одну ієрархію, а треба розглядати як рівноварті чинники), можна виокремити чотири періоди розвитку перекладознавства в Україні:

     1. Критико-теоретичний період (від  початку ХХ ст. до Першої світової  війни) – це час активних пошуків основ теорії перекладу, формування терміносистеми та перекладознавчого аналізу в межах літературознавства.

     2. Становлення перекладознавства  як наукової та навчальної  дисципліни в Україні (кінець 1910-х – початок 1940-х рр.) – систематизація та теоретичне опрацювання фактів в умовах існування державних наукових установ та вищих навчальних закладів.

     3. Становлення українського перекладознавства  у всесоюзному контексті (від кінця 1940-х рр. до початку 1970-х рр.) – у рамках радянської школи перекладознавства, обговорення буквалізму та розроблення загальних методологічних основ теорії перекладу й перекладознавчого аналізу.

4. Перетворення  перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань (від середини 1970-х рр. дотепер) – розширення методик перекладознавчого аналізу та впровадження нових тем для дослідження; використання досягнень психолінгвістики, соціолінгвістики, етнолінгвістики, культурології

     2. Критико-теоретичний період перекладознавства

     Переклад, який останньої третини ХІХ ст. сягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії та переспіви), зміг забезпечити матеріал для визначення критеріїв якості перекладу та усвідомлення, якою мірою вони відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання є основою перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворче значення перекладу, започаткував перекладознавчий аналіз у контексті інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав питання теорії та історії художнього перекладу. Саме тому перекладознавчу концепцію І. Я. Франка, яка формувалася впродовж 1880-1910-х рр., доцільно вважати основоположною для українського перекладознавства.

     Іван  Якович не тільки чудово писав твори  а ще й перекладав їх. Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Переклади Івана Яковича з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарі.

     Найвагомішою  працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим твором письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'явилися уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Іван Якович продовжував друкувати свої переклади з цього твору. У 1882 р. переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури, листувався із чеськими літераторами. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків він підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і української демократичної літератури.

     Велику  групу складають переклади з  народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета  і перекладача. Він, здавалося, прагнув  передати своєму народові всю різноманітність  творчості народів світу.

     І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він – автор дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”. І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили П. Куліш і Ю. Федькович.

     Іван  Якович переклав українською мовою  твори близько 200 авторів із 14 мов  та 37 національних літератур. Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, письменник твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко. Він вважав, що знання іноземних мов потрібне кожній людині.

    В англомовній статті “Іван Франко – перекладач німецької літератури” проф. Л. Рудницький ставить запитання: чому І. Франко перекладав надзвичайно багато? І відповідає на нього так: знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаний з шедеврами світової літератури і перекладав їх з художньо-естетичних мотивів, щоб поділитися цими скарбами зі своїм народом. По-друге, був ще і соціально-дидактичний чинник: поет усвідомлював, наскільки обмежений був світогляд його земляків, і намагався розвинути їхній інтелект через переклади. Повністю погоджуючись з проф. Л. Рудницьким, уважаю доречним розвинути його твердження далі й обґрунтувати погляди І. Франка на переклад як на націєтворчий чинник.

    Навіть  натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі  (не те щоб досліджувати її) категорично заборонялося. Це розглядалося б як ідеологічна диверсія. Ішлося хіба що про роль перекладу у зрості інтернаціональної свідомості – див., напр., працю М. Рильського “Проблеми художнього перекладу”, що починається реченням: “Переклади художньої літератури – знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості”.

    У зрілій порі своєї творчості І. Франко був українським самостійником та державником, сповненим непохитної віри в живучість нашого слова, у необхідність розвивати фундаментальну українознавчу науку для закладення основ української політичної нації, майбутньої повносилої та повноцінної української держави.

    Оцінюючи доробок І. Франка як перекладача і перекладознавця в контексті доби, слід враховувати цілий ряд тодішніх несприятливих чинників: невипрацьованість літературних норм української мови, що в рідному краю перебувала на узбіччі історії; нечисленність українського читача через разючу несвідомість значної частини української інтелігенції – Gente Ukraini, natione Russi (Poloni).

     І. Я. Франко так використав досягнення європейської філологічної школи, що деякі його ідеї вражають оригінальністю та стимулюють до подальших пошуків. Він творчо запозичив здобутки літературознавства та розвинув їх для теорії перекладу, зокрема визначив жанр рецензії як головну форму наукового викладу, інтерпретаційно-стилістичний аналіз – як основу для зіставлення оригіналу та перекладу й оцінки останнього, а також виділив складники поняття „вірність перекладу”.

     І. Я. Франко уперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз, цілісно розглядаючи відтворення семантичних і стилістичних деталей художнього твору відповідно до системи оригіналу та авторового задуму. Паралельно дослідник розглядав зі стилістичного боку мовне вираження авторської настанови, доповнюючи цим розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Для літературознавства початку ХХ ст. такий текстуальний аналіз на тлі загальнопоширеної критики став суттєвим кроком уперед, зокрема тому, що дослідник почав використовувати метод кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу. І. Я. Франко обґрунтував вимоги до відтворення поетики Т. Г. Шевченка засобами цільової мови, що є важливою віхою в історії перекладознавчої Шевченкіани.

     Найголовніші  ідеї І. Я. Франка представляють перекладознавчі  пошуки початку ХХ ст. загалом: критики намагалися перевести первинні критерії оцінки перекладів – вірність та чистоту мови – із простих у більш ускладнені поняття. Саме тому для опису поняття „вірність” застосовували віршознавчі категорії (рима, розмір, еквілінеарність). Рецензенти початку ХХ ст., які розглядали переклади, зробили чимало для встановлення загальних закономірностей теорії перекладу. Тому доцільно вважати рецензії із суттєвими теоретичними твердженнями „розширеними перекладознавчими рецензіями”. Вони значили чимало для українського перекладознавства, оскільки в час його становлення заміняли перекладознавчі статті, піднімали питання перекладознавчого аналізу й містили важливі загальнотеоретичні спостереження-зауваження. Зокрема Микола Євшан та І. М. Лизанівський дослідили сутність відмінностей між першотвором та перекладом, А. В. Ніковський схематично зобразив історію новітнього українського письменства та пояснив засадниче значення перекладу в ній. Роблячи лінгвостилістичний та перекладознавчий аналіз чужих інтерпретацій, І. Франко часто пропонував читачам для зіставлення власні – дослівний та віршований – переклади. Так, у рецензії на переклад трагедії Софокла “Антігона”, зроблений П. Ніщинським, він зупиняється, зокрема, на перевтіленні по-українському хорів Софокла, що, на його гадку, “належать до найкращого і наймогутнішого, що коли-небудь сотворила муза”. І. Франко висловлює думку, що перший хор перекладено найслабше, цитує першу строфу цього хору в перекладі П. Ніщинського і для зіставлення наводить свій послівний та віршовий переклади. Так, шляхом зіставлення перекладу з першотвором та окремих перекладів між собою, І. Франко започаткував методику перекладознавчого аналізу, уперше в українській філологічній науці обґрунтував концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.