Функції Вищої ради юстиції

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..…..3

РОЗДІЛ1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ВИЩОЇ

РАДИ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ………………………….....................................6

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ В СИСТЕМІ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ …………………………………….……...13

2.1 Статус Вищої ради  юстиції…………………………………………………18

РОЗДІЛ 3. СКЛАД ТА ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ……………………………………………...…………………………19

РОЗДІЛ 4. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ ВИЩОЇ

РАДИЮСТИЦІЇ

4.1Функції Вищої ради юстиції ……………………………………………….25

4.2 Повноваження Вищої ради юстиції…………………………………...……26

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………33

СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………..……………….…………35

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. В зв'язку  з прийняттям Основного Закону України – Конституції України в якій стаття 6 визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

     Органи законодавчої,  виконавчої та судової влади  здійснюють свої  повноваження  у  встановлених   Конституцією Україїни  межах  і відповідно до законів України.

Принцип поділу влад зумовлений недопущенням узурпації влади однією з гілок. У незалежному судочинстві суддям відводиться особлива роль, адже, на відміну від інших видів державної влади, судова влада надається судді особисто. У зв'язку з цим, до наявних проблем добору та формування суддівських кадрів потрібні прогресивні підходи. Судова влада зможе належним чином виконувати свої функції, якщо посади суддів поступово обійматимуть правознавці нової генерації, з високою професійною підготовкою та відповідними моральними якостями. Для цього Конституція України та Закон України «Про Вищу раду юстиції» заклали правові основи, нові підходи до формування суддівського корпусу.

В Основному Законі України закладені конституційні основи створення і діяльності нового інституту в системі правосуддя, який раніше був невідомий вітчизняній практиці судоустрою, - Вищої ради юстиції.

За визначенням, Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність[2].

Отже, актуальність теми роботи полягає в тому, що за результатами опрацювання наявної на сьогодні доступної інформаційно-джерельної бази була здійснена спроба узагальнити погляди різних дослідників даної проблеми, які можна сміливо використовувати в сучасній політичній ситуації. Адже сьогодні проблема діяльності Вищої ради юстиції не є вичерпною та повністю вирішеною, особливо, коли керівні кола займаються «перетягуванням канату» та дискусіями першого впливу на підзвітні їм органи.

Метою даної роботи є охарактеризувати правовий статус та  повноваження Вищої ради юстиції, дослідити доцільність роботи даного органу, висвітлити ряд проблематичних питань, які стосуються цього спеціального інституту.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

- провести історико-правове дослідження розвитку органів Вищої ради юстиції;

- уточнити роль і значення  органів Вищої ради юстиції;

- показати та обґрунтувати створення та діяльність Вищої ради юстиції;

- показати роль функцій та повноважень ради у системі державних органів влади.

Об’єктом дослідження є судова, правоохоронна та правозахисна діяльність державних органів влади.

 Предметом даної роботи  є сама Вища рада юстиції  з її складом, функціями та  повноваженнями.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку. Використання історико-правового методу дозволило виявити різні підходи щодо організації органів юстиції та їх взаємодії з системою правосуддя в різні історичні періоди з урахуванням соціально-політичних обставин. Застосовувався порівняльно-правовий метод під час співставлення положень чинного законодавства України, законопроектних норм із відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн. Використання методу системного аналізу дозволило розглянути систему внутрішніх і зовнішніх зв’язків забезпечення з боку органів юстиції належного функціонування правосуддя у правовій системі країни. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст законодавчих положень. У процесі дослідження застосовувалися також формально-логічний, структурно-функціональний, комплексний, юридичного аналізу, моделювання, логічний та інші методи. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

Історія формування державного управління у сфері формування суддівського корпусу, як в Україні, так і в зарубіжних країнах нараховує вже декілька тисячоліть. Як держава в цілому, так і окремі громадяни завжди зацікавлені у наявності високопрофесійних та неупереджених суддів, що діють неухильно у відповідності до закону. Лише ефективне здійснення правосуддя може забезпечити нормальне життя суспільства, забезпечивши урегульованість суспільних відносин та справедливе вирішення конфліктів у державі. Тому згадки про державне управління в сфері формування суддівського корпусу можна знайти ще з давніх часів.

Відомий дослідник діяльності Вищої ради юстиції О.В. Гончаренко зазначає, що першою письмовою згадкою про існування вимог до кандидата на посаду судді є текст указу фараона Хоремхеба середини XIV ст. до н.е.

За словами вченого, указ містив перелік критеріїв відбору на посаду судді: «небагатомовні, добропорядні, розсудливі, мають слухати царя і дотримуватися законів». Мета діяльності суддівського корпусу за цим указом була сформульована як «утихомирювання конфліктуючих і непокірних». В період Давнього царства в Єгипті суд не був чітко відділений від адміністрації. Чиновник, який відповідав за ту чи іншу галузь управління, здійснював і суд відносно підлеглих йому осіб. Управління судовими органами здійснювала вища судова інстанція – Шість палат, очолював яку керівник (розпорядник) двору і начальник усіх відомств (джаті), який призначався безпосередньо фараоном [3].

Оцінюючи перші документально підтверджені свідчення про становлення державного управління у сфері формування суддівського корпусу, необхідно сказати, що його характерними рисами було:

- призначення суддів безпосередньо  головою держави (царем, верховним  правителем тощо);

- поєднання роботи в  управлінських органах та роботи  суддею;

- вимоги до суддів зводились до наявності у них певних моральних якостей (чесність, прагнення до справедливості, повага до богів тощо).

Схожа система управління формуванням суддівського корпусу була характерна майже для всіх країн стародавнього світу. Треба зазначити, що доволі розвиненим управління у сфері формування суддівського корпусу

було в період античності. Й.А. Покровський зазначав, щов Стародавньому Римі висувати свою кандидатуру на посаду судді міг тільки повноправний і вільно народжений римський громадянин, що мав відповідні розумові здібності та відносився до вищих прошарків суспільства. Суду і відповідальності піддавалися вони не за порушення меж своєї влади, а за своєкорисливе користування законною владою.

У період Середньовіччя та Нового часу відбувається вдосконалення управління у сфері формування суддівського корпусу. Воно стає все більш відокремленим, організованим та врегульованим законодавчо. Саме в цей

час зароджується управління формуванням суддівського корпусу в Київській Русі. X – XI століття можна назвати періодом зародження даного явища на території України.Треба сказати, що державне управління в сфері управління формуванням суддівського корпусу було тісно пов’язане з тогочасною судовою системою. В умовах становлення феодального суспільства вона була доволі жорсткою. Наприклад, страти людей, які виступали проти князя чи були звинувачені у державних злочинах, були настільки звичною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них. За деякі проступки передбачалась конфіскація майна злочинця («розграбування») та вигнання його із сім’єю з общини (віддання «на потік»), що ставило їх на межу загибелі [6].

Оскільки для української держави був характерний перехід від первіснообщинного ладу до феодального, оминаючи рабовласницький, то і для судової системи були характерні певні риси управління суддівською діяльністю стародавнього світу, що були перелічені вище. Наприклад як зазначає В.В. Молдован, судочинство у Київській Русі належало до компетенції адміністративної влади, а суддями були: Великий князь (або тіун – заступник князя на суді), посадники, тисяцькі, волостелі, феодали та їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, митрополити, єпископи, ігумени[4].

Щодо процедури призначення суддів, то в Київський Русі було відсутне принципове розрізняння органів державного управління від органів управління приватними справами князя. Хто входив до складу князівського двору, той уже через це вважався придатним і для виконання публічних функцій. В XI ст. князівські тіуни починають грати величезну роль не тільки в управлінні князівським господарством, а й у загальній адміністративно-фінансовій і судовій організації [3].

Дещо схожою була судова система та управління у сфері формування суддівського корпусу в Україні за часів Запорізької Січі. Функції суддів виконував ряд осіб: кошовий отаман, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник тощо. Повноваження вищезазначених посадових осіб часто перетиналися. Окрім безпосередньо суддівських повноважень, судді виконували роль слідчого, судового виконавця тощо. Як правило, дані особи обирались на один рік радою війська.

Після переходу українських земель під російський вплив, управління у сфері юстиції почало набувати рис, притаманних системі управління Російської імперії. Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. У 1727 році до складу суду було введено три російських і три українських чиновники. Гетьман був президентом суду, а кандидатури членів суду затверджувалися царем. У 1760 році Гетьманським універсалом Генеральний суд було реформовано, до його складу увійшли два генеральних судді та десять депутатів від полків, які обиралися козацькою старшиною. Міські суди формувалися з полковника, міського судді, старшин, суддівського писаря, а земські суди обиралися із складу козацької старшини [3].

Треба відмітити те, що хоча у вищезазначений період української історії та історії зарубіжних країн вже наявні певні елементи державного управління в сфері формування суддівського корпусу, питання утворення відповідного уповноваженого органу почало активно розвиватися лише

в кінці XIX ст. Щодо утворення законодавчо визначеного органу, що відповідав би за державне управління у сфері формування суддівського корпусу, то, на думку І.В. Назарова, найстарішим представником цього виду органів є Вища рада магістратури Франції (створена в 1883 р.) – конституційний орган, що має функції управлінського характеру стосовно корпусу магістратів. Відтоді повноваження Вищої ради магістратури декілька разів істотно змінювалися, як і принципи й порядок формування її складу, але постійними залишалися завдання: забезпечення функціональної

незалежності й дисципліни магістратів [5].

Дослідження управління в сфері формування суддівського корпусу, проведене О.В. Гончаренком, свідчить про те, що в Російській Імперії широкі повноваження в сфері формуванні суддівського корпусу мало Міністерство юстиції. На міністерство юстиції покладалися функції, зокрема, управління діяльністю судів і прокуратури. Міністерство повинно було займатися питаннями призначення, переміщення, звільнення чиновників суддівського відомства, заснування і ліквідації судів та здійснення нагляду за їх роботою. Міністерство юстиції мало достатньо значні повноваження для того, щоб впливати на формування суддівського корпусу імперії, проводити у життя правову політику країни, зокрема і шляхом нагляду за правосуддям. Так, звинувачений суддя міг бути підданий дисциплінарному суду за приписом міністра юстиції за службову недбалість або за дії, які порочать звання судді; судді міських суддів звільнялися за постановами консультацій, заснованих міністром при міністерстві юстиції [3].

Події 1917 року сприяли розвитку державного управління в сфері формування суддівського корпусу на національних засадах. Судді обиралися Центральною Радою. Кандидати мали подавати свої заяви до Секретарства

судових справ, яке зобов’язувалося їх передати до Центральної Ради. Закон висував до них одну єдину вимогу – мати вищу освіту, а також допускав обрання на посаду судді навіть осіб, які такої освіти не мали. За часів Гетьманату, згідно із Законом про утворення Державного Сенату від 8 липня 1918 року, до кандидатів у судді до цієї вищої судової інстанції висувалися надзвичайно високі вимоги: мати вищу юридичну освіту, перебувати не менше як 15 років на посадах судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або адвоката чи мати відповідний науковий ступінь з юридичних наук. Міністр юстиції вносив подання щодо кандидата до Ради Міністрів, яка попередньо його розглядала. Після схвалення кандидатури Радою Міністрів гетьман Павло Скоропадський призначав своїм наказом цю особу суддею.