Фiлософiя науки як об'єкт дослiдження

Реферат на тему:

Фiлософiя  науки 

як  об'єкт дослiдження. 

За основу  визначення  об'єкта  нашого дослiдження ми приймаємо  вже iснуючу концепцiю,  яка розглядає фiлософiю науки  у двох  формах:  як самостiйний фiлософський “напрямок”, який дослiджує особливостi  явищ  науково-пiзнавальної  дiяльностi  та  як   “роздiл”  вiдповiдної  фiлософської доктрини у межах iнших фiлософських напрямкiв,  який вивчає рiзнi проблеми та явища, пов'язанi з iснуванням науки.

   Як “роздiл”,  фiлософiя науки не вiдокремлюється вiд фiлософiї iсторiї,  культури, релiгiї, технiки вiдповiдної фiлософської традицiї  (марксизму,  неотомiзму,  екзистенцiалiзму  i  т.п.).  Тому  роздiл того   чи  iншого  напрямку  iз  назвою  "фiлософiя  науки"  постiйно зустрiчається при дослiдженнях  загальних  проблем  фiлософiї.

   Вирiзнення фiлософських дослiджень,  що вiдносяться до “напрямку”, та дослiджень, якi вiдносяться до “роздiлiв”, можна здiйснити  через розрiзнення проблем,  предмету,  котрi ними розглядаються та  вирiшуються.  У першому випадку проблематика визначається аналiзом  явищ науки як реальностi, котра iснує за своїми особливими законами. В  другому  -  проблемами  виявлення  впливу  науки на людину,  суспiльство, iсторiю та навпаки.

   Таке визначення не заперечує факту iснування в межах “напрямку”  питань про взаємовiдношення науки i  культури,  iсторiї,  технiки.  Тiльки "тут" цi питання розглядаються через аналiз науки як явища,  котре має iманентнi причини свого iснування, а не через пiдведення  наукового пiд апрiорно визначенi загальнi закони буття, що подекуди стає причиною втрати специфiки науковостi взагалi. Так, наприклад,  висловлюючись:  "наука як окрема дискурсивна практика", ми  заздалегідь відмовляємося застосовувати поняття "практика дискурсу"  чи  вживання  iнших смислiв слова "наука" (наприклад:  "теологiчна  наука").

   У межах “напрямку” не приймається  розповсюджена марксизмом теза  про "вiдносно самостiйний характер  науки".  Iсторично  склалося  так,  що пiсля другого Мiжнародного конгресу iсторикiв науки, який  вiдбувся у 1931 роцi,  офiцiйно роздiлилися концепцiї  дослiдження  науки на екстерналiськi та iнтерналiськi, що знаменувало собою  усвiдомлення суперечностей мiж теорiями, котрi розглядали науку як  пiдпорядковану  iманентним  закономiрностям,  та  теорiями,  котрi  розглядали науку  як  реальнiсть,  пiдпорядковану  суспiльно-iсторичнiй  ситуацiї.  Екстерналiський  пiдхiд визнає соцiально-економiчну,  культурно-iсторичну  детермiнованiсть  еволюцiї   науки.  Зразком послiдовного дотримання таких принципiв вважається Дж.Бернал,  автор працi "Наука в iсторiї суспiльства". Сучаснi представники  iнтерналiзму визнають своїм лiдером А.Койре i пояснюють розвиток наукового пiзнання переважно iнтелектуальними факторами.

   Основу бiльшостi еклектичних уявлень  про науку складає саме ця,  зазначена, концепцiя про вiдносно  самостiйний  характер  iснування  науки.  Проблема полягає в  тому, що на тлi багатьох емпiричних  даних виокремлюються факти  iснування  взаємозв'язку  практичної  та  пiзнавальної  дiяльностi.  Разом iз цим,  значний обсяг фактiв свiдчить про протилежне. Коли розглядається перебiг сучасного науково-технiчного  прогресу  постiйно виявляють випадки випередження  теорiєю практики.  Наявна  самосуперечливість  перекреслює  вiдомi  спроби  дати  вичерпне обґрунтування принципiв єдностi пiзнання та  практики [Детально див.:15.-с.82-90.].

   У цiлому бiльшiсть учених погоджується  з висновком про малопродуктивнiсть виведення пiзнання, науки безпосередньо з практики,  пiдтримуючи, однак, негативну точку зору щодо спроб виведення наукових процесiв з iнтелектуальних факторiв у вiдривi вiд суспiльного   буття.   Невирішеність   даної   проблеми  тримає  бiльшiсть  дослiдникiв на позицiях пасивного еклектицизму, хоча його недолiки  загальновiдомi.

   У свою чергу,  третейське "вирiшення"  зазначеної проблеми  концепцiєю про вiдносну самостiйнiсть науки майже нiчого не роз'яснює  i навiть навпаки -  заплутує  проблему  удаванiстю  її  вирiшення,  оскiльки для пояснення окремих випадкiв випередження теорiєю практики використовується лише (те чи iнше) загальне положення, спiльне для всiх процесiв, що мають опосередкованiсть.

   Наведемо приклади.  Так,  вiдомий  росiйський iсторик  фiлософiї Н.В.Мотрошилова обґрунтовувала тезу,  що "на деякому етапi iсторiї наука,  подiбно до iнших,  ранiше неї створених видiв культури,  кристалiзується у вiдносно самостiйну форму суспiльної свiдомостi,  бо перед суспiльством порушуються (i практично,  й теоретично)  проблеми,  так чи iнакше пов'язанi з наукою, вирiшення котрих воно  може здiйснити не ранiше,  анiж усвiдомить їх i осмислить шляхи їх  вирiшення"[16.-с.280].  Хоча дана точка зору досить детально розглянута в лiтературi i має велику кiлькiсть  прихильникiв,  її  недолiк одразу виявляє себе,  коли йдеться про взаємовiдношення процесiв суто наукових i суспiльних.  Внаслiдок цього створюються додатковi визначення опосередкованостi типу:  "у бiльш широкому значеннi..." та "у бiльш вузькому...".

   Розглядаючи наявний  подiл  фiлософiв на iнтерналiстiв i екстерналiстiв маємо засвiдчити  його  відносність.  За  своїми  витоками  iнтерналiська концепцiя наукових революцiй Т.Куна [Див.:17] опирається на соцiологiчнi поняття,  аналогiчне ми бачимо в фiлософiї  науки I.Лакатоса [Див.:18.-с.322-336].  Екстерналiськi концепцiї  також звертаються до проблем,  пов'язаних з  iманентними  законами  розвитку наукового пiзнання. Так, у концепцiї науки Р.Мертона, поряд iз соцiально-культурною детермiнованiстю визначено,  що  змiни  наукових iнтересiв часто вiдбуваються внаслiдок усвiдомлення конкретної проблеми,  стану розробки логiчного iнструментарiю.  Однак,  оригiнальне  застосування  Р.Мертоном  соцiологiчної  теорiї стратифікації для визначення мiсця науки  i  наукового  в  суспiльствi  [Див.:19], дозволило лише створити популярну сьогоднi гiпотезу про  перетворення усталеного в суспiльствi способу  пiзнання  в  iнституцiоналiзований елемент суспiльства, який активно функцiонував та  розвивався до початку процесу  iнституцiоналiзацiї,  яка  явно  не  розкриває  сутi  феномена  "наука".  Тому  стосовно цiєї проблеми,  найбiльш виваженою  пропозицiєю  можна  визнати  концепцiю  "трьох  свiтiв" К.Поппера [Див.:20.-р.439-451],  яка видiляє науку в особливу сферу буття.  У К.Поппера,  "свiт", де вiдбувається наукова  дiяльнiсть,  не зводиться до множини iнтелектуальних процесiв, там  iснують i мiжлюдськi стосунки,  але цi стосунки є спiлкування науковцiв, а не людей взагалi. Дана концепцiя дозволяє створити робочу абстракцiю об'єкта, який цiкавить саме фiлософiю науки.

   Продуктивне застосування  моделi  К.Поппера  було запропоновано  Iмре Лакатосом   [Див.:18.-с.322-336],   який   на   основi   iдеї  "рацiональної  реконструкцiї  науки"  запропонував  концепцiю класифiкацiї  методологiй  фiлософiї  науки  у  порядку:  методологiя  iндуктивiстiв;  методологiя  конвенцiоналiстiв;  методологiя фальсифiкацiонiстiв; методологiя науково-дослiдницьких програм. Однак,  аналiз iдей I.Лакатоса проведений П.Фейєрабендом та Х.Патнемом виявив  ряд  проблем  пов'язаних  з  поняттям  "рацiональна  реконструкцiя", що стало причиною втрати зацiкавленостi до такого розмежування методологiй.

   Як виявив порiвняльний аналiз,  розкриття еврiстичностi та розвиток  запропонованої  класифiкацiї з урахуванням наявної критики,  можливе за допомогою методологiчного  застосування  рефлексiї,  що  потребує певних змiн у самiй концепцiї класифiкацiї.

   Модельно, iдея рефлексiї, як методу передбачає здатнiсть до утворення уявлення з наступним його аналiзом у незмiненiй формi. Додавання до "першого" уявлення нових значень та смислiв без  визначення наявного  у  ньому  з  самого  початку  вважається методологiчною помилкою. Зупинка мислимого його перетворенням на предмет  умоспоглядання, за  звичай,  алегорично  визначається  через образ  "подвоєння думки", що формально виявляє заборону додавання до першого  мислимого  уявлення будь-яке нове.  Термiнологiчно таке подвоєння i називають "рефлексiєю".

   Однак, звичний  термiн  має   специфiчний  недолiк,  оскiльки  не  здiйснює  вирiзнення  думки   про  думку,  а  буквально   ототожнює  аналiзуюче уявлення  з предметом аналiзу, перетворюючи  вимогу заборони вносити змiни у "перше мiркування" (про предмет рефлексивної думки) на саму думку взагалi.

   На мою думку, рефлексiю бiльш  вдало визначати не через поняття  "подвоєння", а через поняття  "постуявлення", яке дозволяє  дотримуватися принципу зупинки  спонтанностi  продуктивної  здатностi  до  уявлень та враховує вимогу дотримання формальної тотожностi предмету з його спогляданням.  Як процес постуявлення,  що  виникає  у  формi  рефлексивного  мiркування,  фiлософiя  може розглядатися як  безпосереднє умоспоглядання,  яке "спостерiгаючи" за  уявленнями  "боїться"  пропустити  найважливiше  та  додавати щось вiд себе.  Споглядання повинно бути феноменологiчно чистим.  Абсолютна об'єктивнiсть - ось формальне кредо фiлософiї.

   У свою чергу тотальна самоконтрольованiсть перетворює фiлософiю  на своєрiдного  "демона рацiональностi".  Завдячуючи методу рефлексiї будь-яку iррацiональнiсть фiлософiя здатна  перетворити  на  форму чистого уявлення,  що дозволяє через дiяльнiсть самототожнього Cogito умоспоглядати цi уявлення без порушення злагоди суб'єкта iз самим собою.

   Саме як варiант  саморозгортання   рефлексивного  умоспоглядання  можна  розглянути  наступну  множину  методологiй фiлософiї  науки:  iндуктивiзм, конвенцiоналiзм,  фальсифiкацiонiзм,   iсторизм,   як  предмет реконструктивної рефлексiї. 

   1. Iндуктивiзм.

   Однiєю з найбiльш впливових  методологiй науки є iндуктивiзм.  Згiдно цiєї методологiї,  тiльки  тi судження можуть бути  прийнятi  як науковi,  котрi або описують  чiтко встановленi факти,  або є їх  неспростовними iндуктивними узагальненнями. Коли iндуктивiзм приймає наукове положення,  тодi вiн приймає його як достовiрно iстинне, i, якщо воно не є таким, то iндуктивiзм його вiдкидає. Судження  має  бути  або доведене фактами,  або виведене - дедуктивно чи  iндуктивно - з ранiше доведених суджень.

   Кожна методологiя  має  свої  особливi епiстемологiчнi проблеми.  Iндуктивiзм,  наприклад,  повинен   надiйно  встановити  iстиннiсть  "фактуальних" положень  та  обґрунтованість  iндуктивних виведень,  визначити умови за яких емпiрична гiпотеза  чи  теорiя  визнаються  науково прийнятними.

   Iндуктивiзм прагне показати,  що судження не доведене - тобто  є  псевдонауковим - а не те,  що воно хибне. Науковий прогрес,  згiдно  з iндуктивiзмом,  полягає у розвiнчаннi  iррацiональних уявлень,  котрi необхiдно видалити з науки i перевести в iсторiю вiрувань  (псевдонауки). Справжня наука, на думку iндуктивiстiв, починається з самих останнiх емпiричних даних. Класичний iндуктивiзм представникiв  аналiтичної  фiлософiї  визнавав ряд фiлософських проблем у  якостi  наукових  тiльки  в  формулюваннях  конкретних  фiлософiв:  вирiшення Расселом  проблеми   визначених   дескрипцiй   [Див.:21.  -с.11-27];  Фреге - про сенс i референцiї;  Тарського - про iстину  [Див.:22.-с.23].

   Уявлення про  цю методологiю  набули найбiльшого поширення  серед  науковцiв у рiзних  колах суспiльства.  Так,  уся  проблематика,  що  охоплюється  поняттям "теорiя множин",  по  сутi справи, являє собою  реалiзацiю  настанов iндуктивiзму,  який вимагає обов'язкової наявностi  емпiричної  наочностi  та здiйснення процедури верифiкацiї.  Тобто,  спочатку,  "множини" мислилися як емпiрична даність, що  може  бути  виявлена  кожним математиком за допомогою звичайного  абстрагування.  Лише парадокси теорiї множин засвiдчили, що ми використовуючи  поняття  "множина"  маємо справу з теоретичною конструкцiєю, а не емпiричною наочнiстю.

   Фiлософiя науки iндуктивiзму запропонувала  нову схему вiдношення суб'єкта i об'єкта пiзнання [Див.:13].  У аристотелiвськiй традицiї викладу науки використовувалася схема,  що складалася з двох  елементiв:  об'єктивна дiйснiсть (а) i картина цiєї дiйсностi (в),  яку пропонує фiлософ чи представник будь-якої окремої науки.  Спираючись на вчення Аристотеля про єднiсть форм думки i форм  буття,  обидва   елементи   узгоджувалися   через  вчення  про  iстину  як  вiдповiднiсть мiж думкою i дiйснiстю.  Однак пiд  впливом  першого  позитивiзму,  засновником  прагматизму Ч.Пiрсом було запропоновано  третiй елемент структури:  а) об'єктивна дiйснiсть;  в) учений; с)  знаковi  системи,  якi  вчений  створює  для викладу своєї картини  свiту.

   I хоча  концепцiя  Рудольфа  Карнапа i Чарльза Моррiса,  за  якою  наука дослiджує вiдношення  мiж фiзичними об'єктами i знаками,  або символами,  а наслiдком наукового пiзнання є семантичний доробок,  лише тимчасово визнавалася домiнантною, нiкому не вдалося спростувати iдею наукового знання як системи,  яка  має  бути  висловлена  логiчно правильною  мовою i узгодженою з фактами.  Особливого значення ця iдея  набула  з  переможним  поширенням  кiбернетики.  По  вiдношенню  до суб'єкта пiзнання,  i особливо навчання,  виявлення  свiту вiдбувається,  перш за все, через знакову систему, яку треба  навчитися розумiти, використовувати, зробити своєю.

   У межах  цiєї  методологiї  вдалося довести,  що взаємозв'язки  в  системi наукового знання  можуть розглядатися як предмет  емпiричного аналiзу ("логiчний емпiризм")[Див.:23].  Як виявилося,  система  знань має власнi унiкальнi особливостi,  якi неможливо звести  до  властивостей матерiальної дiйсностi. Наприклад, на вiдмiну вiд наукових знань дiйснiсть та психодинамiчнi змiни  суб'єкта  пiзнання  не  пiдвладнi  семантичним та синтаксичним закономiрностям.  Отже,  закони буття системи знань вiдмiннi вiд законiв природи та  психодинамiки. Дане вiдкриття спростовує наївне уявлення, запропоноване  ще Аристотелем, про єднiсть форм думки i природи.

   Для кожного  методологiчного  вчення фiлософiї науки iснують характернi приклади.  Для  iндуктивiзму такими є:  кеплерiвське узагальнення копiтких спостережень Тихо Браге; вiдкриття потiм Ньютоном закону гравiтацiї шляхом iндуктивного узагальнення кеплерiвських "феноменiв" руху планет;  вiдкриття Ампером закону  електродинамiки  завдяки  iндуктивному узагальненню його ж спостережень над  властивостями електричного  струму.  Для  iндуктивiста  i  сучасна  хiмiя починається   тiльки   з   експериментiв  Лавуаз'є  та  його  "емпiричних пояснень" експериментальних даних.