Антимонопольна політика держави та її сутність

     Дилюція має місце тоді, коли певний підприємець  без дозволу використовує товарний знак і/або фірмове найменування іншого підприємця, причому щодо конкурентних товарів та послуг. Це є використання товарного знака з метою, яка шкодить іміджу чи розмиває відмінності згаданого знака.

     Поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між кількома великими фірмами. Змова ¾ письмова чи усна угода між конкурентами, яка спрямована на отримання вищих прибутків за допомогою встановлення (фіксування) цін та обмежень щодо випуску та реалізації продукції. 

1.3 Суть та значення  антимонопольної політики.

     Процес  монополізації економіки має такі негативні наслідки:

• по-перше, монополії придушують конкуренцію - важливу рушійну силу економічного прогресу;
• по-друге, вони здатні збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг випуску продукції i підвищуючи її ціну;
• по-третє, схильні до уповільнення науково-технічного прогресу;
• по-четверте, схильні до хижацького використання природних ресурсів та забруднення довкілля;
• по-п'яте, розорюють малий та середній бізнес;
• по-шосте, монополізують засоби масової інформації (пресу, paдio, телебачення), за допомогою яких впливають на свiдомiсть населення у необхідному їм напрямку;
• по-сьоме, здійснюють тиск на уряд у пошуках неправомірних пільг та привілеїв тощо.

     Однак монополії мають i суттєві позитивні  риси. 3авдяки привласненню високих прибутків монопольні структури мають більше можливостей фінансувати науково–дослідні роботи, впроваджувати новітню техніку i технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників. Крім того, ефект "масштабу виробництва" великих підприємств дає змогу їм виробляти дешеву i якісну продукцію. Великі підприємства більш стiйкi в умовах криз, що зменшує рівень безробіття i соціальну напругу у суспiльствi.

     Тому  сучасна економічна наука вважає, що не можна ототожнювати поняття "монополія" з поняттям "велике підприємство", навіть якщо воно має високу частку виробництва і реалізації продукції. Монополією слід вважати лише те підприємство, яке використовує ринкову владу - диктує ціни на ринку, придушує конкуренцію i здійснює iншi негативні дії. Проти таких підприємств–монополістів з метою запобігти зловживанню їх монопольним становищем держава здійснює антимонопольну політику.

     Існує і така точка зору, що монополія  веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія  створює тенденцію до стримування запровадження технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності.

     Монополія, як економічне явище, має результатами своєї діяльності певні наслідки. І негативні, нажаль, набагато переважають позитивні. Одним із найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.

Щоб запобігти  деяким із цих негативних наслідків, держава була змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів, обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань і, звісно, застосування різних санкцій до порушників ¾ від економічних (штрафи) до кримінальних (тюремні ув’язнення).

     Антимонопольна  політика ¾ сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

     Ще  однією функцією держави в цьому  напрямку є створення органу або  органів, які б слідкували за дотриманням  законодавства, а також вносили  пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку. 

Розділ  ІІ. Характеристика антимонопольної політики в Україні. 

2.1 Антимонопольна політика  в умовах ринкової  економіки.

       Антимонопольна політика й антимонопольне  законодавство  не  мають   на меті  заборону  або  ліквідацію  монопольних  утворень.  У   товаристві склалося розуміння того, що монополія як чинник зростання  прибутку  не може бути  знищена.  Тому  реальне  завдання  антимонопольної  політики полягає  в  тому,  щоб  поставити  діяльність  монополії  на  державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним  положенням.

      К. Маркс ще в середині минулого сторіччя приходив до  висновку,  що  поява  монополій потребує державного втручання. Головна ціль цього втручання  полягає в захисті і  зберіганні вільної конкуренції, якої  загрожують  монопольні  тенденції.  Конкретно  можна сформулювати такі  цілі:  обмеження  монополій,  підтримка  і  сприяння малому бізнесу, захист прав споживача.

Існують дві основні форми боротьби з  монополіями:

1. попередження створення монополій;
2. обмеження використання монопольної влади.

      Для   проведення    антимонопольної    політики    держава    створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних  тенденцій у країні. Антимонопольні служби не  є частиною  законодавчої влади, але їхня компетенція дозволяє  їм  виконувати  дорадчу функцію.

Подібні  організації  не  мають  права  діяти  авторитарними  методами, наприклад,   закривати   підприємства.   Але   вони   можуть    змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції  тому одержувачу, якому в цих постачаннях було протизаконно відмовлено. Усе їхні  рішення  обов'язкові  для   виконання.   У   противному   випадку накладаються грошові штрафи, передбачені  законодавством  за  порушення    антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі рішення    антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними судами. Крім  здійснення  процесу   демонополізації   антимонопольна   служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути ефективної тільки при активній  участі  споживачів.  Тому  широкі  маси  населення повинні  розуміти  практичне  значення   антимонопольної   політики в повсякденному житті. Допомогти в цьому повинна насамперед преса й  інші засоби масової інформації. Пресі повинно даватися право  на  відповідне повідомлення, але  лише  в  об'єктивній  і  чесній  формі,  без  якийсь дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна  мати  співробітника для зв'язку з пресою, що повідомляє про діяльність  служби  і  коментує її.

      На  Україні єдиною монопольною службою  держави, крім самої держави,  є  Антимонопольний комітет України, про функції і задачі котрого  вже  було сказано вище.

Безумовно,  від  проведення  антимонопольної  політики  в  теперішніх важких економічних умовах України чудес очікувати не припадає. Але дуже важливо, щоб проведення антимонопольної  політики  завоювало  довіру  і підтримку населення, щоб  люди  знали,  що  вони  можуть  звернутися  в антимонопольні служби зі своїми проблемами. Необхідно переконати людей, що вільна конкуренція є добром для усіх. 

2.2 Антимонопольне законодавство  зарубіжних країн.

     Формування  антимонопольної політики держав світу  почалося з того, що навколо них  формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності  останніх. Такі спроби населення набули розмаху к США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найшвидше. Саме тому в цих, а потім в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.

     У США першим законодавчим актом, спрямованим  проти монополізації економіки, був “Антитрестовський акт Шермана” (1890 р.). за ним оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. Діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. За кожне порушення.

     Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну торгівельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

     В європейських країнах а також  у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних  об’єднань. Так перші закони проти  монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія – 1935 р., Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явились наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної  Європи є ліберальнішим ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій.

     Щодо  Великобританії, то її конкурентне  законодавство складається з  чотирьох законів, так званих “Актів парламенту”. Це:

• “Акт про добросовісне підприємництво” 1973 р. Акт стосується злиття й монополізації.
• “Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик” 1976 р. Поширюється на угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій підприємців.
• “Акт про перепродажні ціни” 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.
• “Акт про конкуренцію” 1980 р. Стосується анти конкурентної практики.

     Конкурентна політика Великобританії також керується конкурентними правилами Європейського Союзу, що містяться у ст. 85 і 86 “Римського договору”, згідно з яким у 1957 р. було створено “Спільний ринок”. Але слід зауважити, що ці правила застосовуються лише тоді, коли наслідки відповідних угод чи практики впливають на міждержавну торгівлю в рамках ЄС.

     У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25%поставок чи закупок. Причому за цим законодавством, монополія не обов’язково щось негативне. Воно виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

     Комісія з монополій і злиттів у  Великобританії виконує дослідження  і доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає відповідні ринки чи дії компаній і приходить до висновку, що саме відповідає суспільним інтересам, а що – ні.

     Згідно  з “Актом про конкуренцію”, антиконкурентними  вважаються такі, які мають на меті, чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення конкуренції, або запобігання  їй. Проте, на одних ринках певні  дії можуть вважатися такими, що прийнятні з точки зору конкуренції, в той час як на інших ринках вони є неприйнятні. Все залежить від конкретної ситуації.