Податкова політика держави

 

Самостійна робота № 1

 

Тема: Податкова політика держави

 

План:

 

1. Концепції оподаткування
2. Методи формування доходів держави
3. Податкова політика

 

1. Концепції оподаткування

 

Розвиток економічних  теорій у податковій сфері безпосередньо пов'язаний з еволюцією загальноекономічної думки. Залежно від розвитку поглядів на роль держави у вирішенні тих чи інших суспільно необхідних потреб формувались і концепції оподаткування. Економічні теорії, які вважали за необхідне надати державі мінімум функцій (управлінську та військову), аналізуючи лише фіскальне значення податків, розглядали податки як «неминуче зло» і намагались мінімізувати податкові стягнення та зробити їхній вплив на економіку нейтральним. В економічних теоріях, в яких державі надавалось більше значення, зокрема ще й у вирішенні проблем економічного регулювання, розподілу доходів, соціального забезпечення відповідно, існували й інші погляди щодо оподаткування. Так, податки розглядались як плата за суспільні блага, які надає держава; як моральний обов'язок громадянина щодо збереження державних інститутів; як складова економічної та соціальної політики, як засіб вирівнювання доходів тощо. Тобто податки починають розглядатись не лише як фіскальний інструмент, але і як засіб вирішення проблем у соціально-економічній сфері.

Далі розглянемо концепції  оподаткування за основними напрямами економічної думки: класичної, неокласичної, кейнсіанської. неоконсервативної школи та сучасні напрямки фінансової думки.

Виникнення систематизованих концепцій оподаткування відносять до XIV ст. в рамках класичної теорії. До цього часу податки розглядались не як постійне джерело доходів, а як тимчасове, необхідність у якому була спричинена недостатністю коштів у надзвичайних умовах: війни, стихійного лиха тощо. Основним постійним джерелом доходу виступали доходи від державної класності, оскільки на той час держава була найбільшим власником земель, лісів, підприємств.

Представники класичної  школи (В. Пеіті, А. Сміт. Д. Рікардо) відводили державі мінімум функцій, розглядаючи ринок як основний регулятор економічної та соціальної сфери. Звідси їхні вимоги до мінімізації податкових стягнень та створення для підприємництва сприятливих умов, в яких справляння податків не перешкоджало б їх ефективному функціонуванню, нагромадженню капіталу та розширенню виробництва. Тобто податки розглядались лише з індивідуалістичних позицій, а саме— який соціально-економічний вплив вони здійснюють па платників.

Розвиток суб'єктивно-психологічної  теорії, або маржиналізму, котра отримала назву неокласичної, зумовив її використання і для досліджень питань оподаткування (Е. Сакс. А. Кохен-Стюарт. Ф. Еджворт). На відміну від класичної теорії, маржиналісти. використовуючи математичні методи, довели, що стягнення податків може мати стимули для підвищення продуктивності праці й збільшення виробництва, для компенсації виробником втрати доходу через податки. Крім того, саме в рамках маржиналізму вперше було запропоновано неоподатковуваний мінімум, а з принципу скорочення корисності приросту доходу виводиться принцип прогресивності в оподаткуванні.

Значний внесок у теорію оподаткування було зроблено представником історичної школи А.Вагнером. якого вважали ідеологом державного соціалізму. На відміну від класичної та неокласичної теорії, він розглядав оподаткування з позицій не індивідууму. а держави в цілому. Принципи оподаткування, сформульовані А. Вагнером на початку XX ст., залишаються актуальними і дотепер, оскільки включають в себе не лише фіскальні, але й економічні та соціальні наслідки оподаткування. Завдяки А. Вагнеру податки починають розглядатись не лише як фіскальний інструмент, але й як засіб згладжування соціальної нерівності.

Уперше податки як регулюючий чинник макроекономічного розвитку були проаналізовані в теорії Дж. Кейнса. який розглядав економіку як систему, не здатну до підтримання постійної рівноваги, і декларував необхідність свідомого втручання держави у відтворювальний процес. Головним інструментом такого втручання він називав бюджетну політику, а саме — маніпулювання бюджетним дефіцитом, що виливало на розміри сукупного попиту. Податкову політику вважали однією зі складових активної бюджетної політики, спрямованої на регулювання економічного циклу. Крім того, податкам у цій теорії відводилась роль «вбудованого стабілізатора» (тобто можливість пом'якшувати циклічні коливання економіки в автоматичному режимі, без зміни умов оподаткування). Такі властивості найбільше притаманні прибутковим податкам із прогресивною шкалою оподаткування, що стало ще одним обґрунтуванням необхідності прогресивних ставок.

Розквіт неоконсерватизму (одного з неокласичних напрямів) припадає на 60—70 рр. минулого століття. На відміну від кейнсіанської теорії, неоконсерватори повернулись до твердження щодо обмеження державного втручання в економіку, що мало наслідком лімітування у використанні регулюючого впливу податків. Так, монетаристи (М. Фрідмен. Ф.Кейген, К. Брунер та ін.) розглядали грошову політику як єдиний засіб впливу на економічний розвиток, заперечуючи використання бюджетної та податкової політики в цьому напрямі. Прихильники теорії «пропозиції» (А. Лаффер. Р. Манделл та ін.) уважали, що основна мета податкової політики — забезпечити пропозицію ресурсів у достатньому обсязі за рахунок уведення оптимальних ставок на оподаткування  прибутку  підприємств  і  зменшення  прогресії в оподаткуванні громадян, що створило б достатні ресурси для інвестицій у розвиток економіки. Загальновідомою стала «крива Лаффера», яка демонструвала залежність між ставкою та базою оподаткування.

Сучасній економічній  і податковій теорії (А. Пігу, Р. Масгрейв, Дж. Б'юкенен та ін.) властива певна конвергенція різних напрямів (взаємопроникнення неокласичних і кейнсіанських ідей), що має наслідком поєднання в теоретичних моделях бюджетної, податкової, монетарної та кредитної політики. Крім того, економічна теорія прагне до інтеграції з іншими суспільними науками (соціологією, психологією, антропологією, політологією тощо).

 

2. Методи формування  доходів держави

 

Перш  ніж  дати визначення поняттю  «податкова  система» і  розглянути основи її побудови, слід звернути увагу на те, що державні доходи можуть формуватись різними методами, серед яких саме податковий має найбільше бюджетне значення. Відповідно до бюджетної класифікації в Україні доходи бюджету поділяють на: податкові, неподаткові. доходи від операцій з капіталом, трансферти. В окрему групу були виділені надходження до державних цільових фондів, оскільки лише деякі з них обліковуються на рахунках бюджету.

До податкових доходів було віднесено  передбачені податковими законами України загальнодержавні й місцеві  податки, збори та інші обов'язкові платежі. Таким чином, до цієї групи  потрапили як власне податки, так  і обов'язкові платежі, що мають еквівалентний  характер (платежі ;а ресурси), а також збори, які мають цільове призначення (наприклад збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства).

Неподатковими надходженнями визнаються:

• доходи від власності та підприємницької діяльності:
• адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
• надходження від штрафів та фінансових санкцій;
• інші неподаткові надходження;
• власні надходження бюджетних установ.

 До доходів від операцій  з капіталом віднесено кошти,  які отримує держава від продажу землі, майна та нематеріальних активів, що належать державі.

Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної  влади (тобто перерозподіл бюджетних  коштів між різними суб'єктами бюджетної  системи в межах України), інших  держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. За недостатності коштів, які отримує держава за рахунок вищеназваних доходів, для фінансування видатків можуть використовуватися грошова емісія або залучатись запозичені кошти.

Грошова емісія як метод фінансування бюджетного дефіциту застосовується лише в країнах з нерозвинутим ринком цінних паперів або в умовах недовіри населення до діючого уряду, який не несе відповідальності за запозичені кошти. Наслідком емісії є інфляція, що негативно впливає на процеси відтворення основного капіталу та життєвий рівень населення, оскільки знецінює оборотні кошти, накопичення для реконструкції та модернізації підприємств, грошові заощадження населення.

Запозичення коштів у фізичних і  юридичних осіб державою відбувається у формі випуску державних позик, розміщення державних цінних паперів або кредитів. Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок запозичених коштів не має таких інфляційних наслідків, як грошова емісія, оскільки не відбувається зростання грошової маси: на державні потреби витрачаються запозичені тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб. Але в разі досягнення державними займати значного розміру вони можуть негативно впливати на обсяги інвестицій, а також сприяти збільшенню податкового навантаження в майбутньому для їх погашення.

 

3. Податкова  політика

 

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків. Саме через  першу відбувається розвиток податкової системи держави. Основними принципами податкової політики є: фіскальна й економічна ефективність та соціальна справедливість.

Принцип фіскальної ефективності передбачає такі елементи: достатність  доході в, мінімізацію видатків на збирання доходів і запобігання ухиленню від здійснення платежів до бюджету, еластичність (або гнучкість) податкової системи, рівномірне розподілення податків між адміністративно-територіальними одиницями.

Запобігання ухиленню від  сплати податків може бути досягнуто, по-перше, за рахунок побудови такої  системи платежів до бюджету, яка  б надто високим рівнем оподаткування не створювала зацікавленості в несплаті податків; по-друге, за допомогою створення ефективної системи контролю за правильністю та своєчасністю здійснення відповідних платежів. Слід підкреслити, що для мінімізації ухилень від сплати податків необхідно поєднувати обидва названі методи, оскільки за високого рівня оподаткування навіть дуже значне збільшення адміністративної системи контролю не забезпечує задовільного стягнення податків, у той час як видатки на її утримання надто зростають.

Показник еластичності системи доходів бюджету показує, як змінюється обсяг надходжень до бюджету залежно від зміни  обсягу валового внутрішнього продукту (або якогось іншого макроекономічного  показника).  Податкова система  з показником еластичності, близьким до одиниці, відповідає як інтересам бюджету, оскільки забезпечує автоматичне збільшення доходів в умовах  економічного  піднесення,  так  й  інтересам  платників, адже в період кризи з падінням промислового виробництва автоматично зменшуються і вимоги на сплату податків, що не веде до збільшення податкового тягаря в не найкращий для виробників період.

Принцип економічної ефективності в процесі формування податкової системи має неоднозначне трактування. Податкові відносини виникають  на стадії перерозподілу національного доходу, і через податкову політику держава втручається у відносини перерозподілу. Отже, згадана політика так чи інакше впливає на економічні  процеси, незалежно від волі держави. Цей вплив можна назвати пасивним. Оскільки головним завданням політики державних доходів є забезпечення достатнього обсягу надходжень до бюджету, вплив, насамперед, податкової політики на процеси відтворення має другорядне значення. До тих пір, доки доходи, які збирала держава, не становили значної питомої ваги в обсязі валового внутрішнього продукту, вплив податкової політики на відтворювальний процес був незначним і не привертав уваги політиків та економістів. Але за подальшого зростання такої ваги виникає потреба стягувати необхідні кошти найбільш раціональним способом, тобто зводячи до мінімуму негативні наслідки для розвитку економіки. Надалі дискусії про те, як це зробити, переросли в обговорення того, чи повинна держава використовувати податкову політику в ролі активного регулятора  відтворювальних  процесів  (тобто для досягнення інших цілей, крім фіскальних). Обговорення цієї проблеми продовжується і дотепер.

З погляду проблем соціальної справедливості платниками податків мають  виступати всі члени суспільства, котрі отримують доходи. Прямі  й непрямі податки у вирішенні цієї проблеми мають різне значення. Традиційним є ставлення до останніх як до регресивних у соціальному плані. Стягнення за високими ставками непрямих податків на предмети не першої необхідності, споживачами яких є сім'ї з досить високим рівнем доходів, де-то пом'якшує проблему соціальної справедливості, але не вирішує її. Переваги прямих податків у розв'язанні цієї проблеми зумовлені тим. що рівень оподаткування прямо пов'язаний з доходами, які отримують фізичні та юридичні особи. Суперечки точаться навколо питань необхідності прогресивного оподаткування високих доходів, оскільки з погляду соціальної справедливості особи, котрі мають високий рівень доходів, можуть сплачувати до бюджету більшу у відносному розумінні їхню частину. за допомогою чого відбувається перерозподіл коштів між населенням. Але за досить високої прогресії в оподаткуванні виникають негативні наслідки, такі, як втрата платниками стимулів до більш інтенсивної праці й зацікавленість в ухиленні від сплати податків.