Документ як основа наукової комунікації

      Застосування засобів ділового мовлення не може бути достатнім для виконання такої функції, оскільки тут незаперечною є потреба у вивченні самої схеми управління, змісту управлінських зв’язків, впливу управлінської дії об’єкту, що керує, на керований об’єкт. Тобто, у даному разі можна констатувати зв’язки спеціального документознавства з теорією управління в суспільстві або теорією і практикою менеджменту.

      Часто процес управління документацією розглядають також в площині інформаційного менеджменту. На нашу думку, інформаційний менеджмент, з одного боку, пов’язано з теорією менеджменту, а з іншого - з інформаційною наукою [23, с. 29-31 ]. У межах цього напряму реалізуються зв’язки документознавства з психічними аспектами сприйняття документної інформації. Майже в усіх працях, де висвітлюється питання зв’язків документознавства з іншими науками,  підкреслюється зв’язок з інформатикою. Але, як вже відзначалося, існує багато поглядів на зміст цієї науки. Ми вважаємо, що інформатика є лише дисципліною, яка розглядає інформації в аспекті її автоматизованого оброблення, зберігання та видавання. Однак, існує ряд напрямів, які досліджують інформацію поза процесами автоматизації і вони є прерогативою комплексу наук, які разом з інформатикою входять до складу інформаційної науки. Так, сутність інформації, її види, властивості, загальна характеристика джерел інформації складають розділи інформології як складової інформаційної науки. Документознавство (загальне і спеціальне) безпосередньо пов’язане з таким напрямом при розробленні проблем теорії документа [10].

      Інформаційна  природа справочинних процесів зумовлює зв’язок управлінського документознавства  не тільки з інформаційним менеджментом, а й у цілому з теорією комунікацій, яка також є частиною інформаційної науки. Однак, якщо змісту і характеру інформаційних зв’язків в установі документознавство приділяє досить значну увагу, то характер інформаційних потреб і сама особа споживача інформації в процесах управління документацією поки досліджені значно менше. В комплексі проблем інформаційного забезпечення управління актуальним є також вивчення потоків управлінської інформації, інформаційних ресурсів установ, форм і методів інформаційного забезпечення керівників. Ці аспекти у даному напрямі спеціального документознавства фактично репрезентовані посібниками, де інформаційне забезпечення управління розглядається виключно у контексті документаційного забезпечення управління і фактично не враховують здобутків теорії і практики науково - інформаційної діяльності, що розробляється у межах інформатики. Посилена увага до історії та сучасного стану функціонування автоматизованих систем управління (АСУ) в таких роботах цілком виправдана, але не менш важливим є й аналіз проблем розроблення та впровадження автоматизованих інформаційних систем, орієнтованих на інформаційне забезпечення керівників, зокрема в органах державної влади та місцевого самоврядування, прийняття управлінських рішень в установах різних типів [13, с. 460].

      З інформатикою безпосередньо пов’язане  вивчення документо-знавством комплексу проблем електронної документації. У 1960-70-х рр. така проблематика була актуалізована впровадженням АСУ, в яких автоматизація процесів обігу управлінської документації розглядалася як одна з ланок системи (тобто виступала як підсистема). У подальшому автоматизація справочинства зосереджується на завданнях створення локальних систем, що об’єднували процеси створення, оброблення, контролю за виконання, пошуку інформації електронних управлінських документів. Зараз впровадження систем комп’ютерного справочинства породжує ряд проблем економічного, юридичного, культурно - соціологічного, технологічного характеру. Все загальнішими для розв’язання у цьому аспекті стають питання визначення історичної цінності електронних документів, організації їхнього архівного зберігання [15, с. 238].

      В спеціальних публікаціях 1960-70-х рр. декларується зв’язок документознавства  з документалістикою. Вище ми розглядали історію таких напрямків, що вивчають документ, і відзначили, що ця дисципліна зараз фактично не має самостійного статуту, хоча й інколи про неї згадують як про існуючу. Власне, зміст зв’язків з нею документознавства, котрий відзначався в деяких роботах, сьогодні характеризує його зв’язки з інформаційною наукою.

      Окремим і досить значним розділом управлінського документо-знавства є напрямок, який досліджує історію управлінських документів, процесів їхнього створення, формування систем документації та їхнє функціонування. Такий напрям отримав назву історичного документо-знавства. У цьому контексті документознавство пов’язане з історією справочинства, яку цілком справедливо В.М.Автократов розглядав як галузь, порубіжну з документознавством, архівознавством та дипло-матикою [19, с. 19-21]. 

       2.3. Документознавство як інтегральна наукова дисципліна про документ і документально-комунікаційну діяльність

      Центральним об’єктом документознавства, є документ як основний змістовний елемент документної інфраструктури суспільства. Згідно з таким баченням, документознавство вивчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається за допомогою цих документів у просторі і в часі. Проте на відміну від визначного російського вченого, професора Ю. Столярова, який вводить до наукового обігу поняття “енергетичний документ”, без будь-яких формальних обмежень його наповнення і ознак, що, фактично, ставить знак рівності між інформацією і документом [21, с. 24-40]. На мою думку, соціальна інформація стає документною лише у результаті специфічного виду людської діяльності – документування (фіксації інформації). Особливо принциповий характер це положення має при дослідженні співвідношення понять комп’ютерна (електронна) інформація та електронний документ. Визначальна роль інформаційної складової документа, дає вагомі підстави вважати інформаціологію фундаментальною щодо документознавства наукою.

      Запропонована структура документознавства базується  на необхідності забезпечення комплексного дослідження документа як системи в єдності трьох обов’язкових і достатніх елементів – матеріального носія, інформаційного наповнення,  комунікаційної орієнтованості. При розробці цієї структури потрібно врахувати результати, одержані Г. Швецовою-Водкою, яка переконливо довела, що книга є одним з видів документа. [23, сб. 69]. Це дозволяє, керуючись фундаментальним положенням системного підходу, щодо спільних властивостей системи в цілому та її підсистем і елементів, використовувати для розв’язання документознавчого завдання здобутків у царині визначення структури книгознавства. Відомо, що існує дві концепції щодо структури книгознавства. Відомо, що існує дві концепції щодо структури науки про книгу – книгознавство, як комплексна наука і як комплекс наук. Сутнісною відмінністю цих концепцій є рівень інтегративності наукових дисциплін, що входять до структури книгознавства[22, с. 564].

      Розглянемо  далі запропоновану нами структуру  документознавства. При її розроці  автор виходив з того, що наявність у провідних учених принципово різних точок зору щодо такої стрижневої проблеми як структура цієї науки, відображає її сучасний стан і переконливо підтверджує невисокий рівень інтегративності її складових. Це дозволяє висловити думку, що сучасне документознавство доцільно розглядати як комплекс наукових дисциплін орієнтованих на всебічне вивчення документа в широкому контексті; а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства. Важливою ознакою, за якою може формуватись самостійна документознавча наукова дисципліна є функціональна орієнтація на задоволення специфічних потреб суспільства і особистості у відокремлених групах документів, що потребують індивідуалізованого дослідження. Слід враховувати, що об’єднання окремих дисциплін у комплекс передбачає високий рівень їхньої автономності, можливість виходу з колмплексу і включення до іншої системи наук. Кожна з цих наукових дисциплін може формувати власний предмет і встановлювати зв’язки з науками, що не входять до структури документознавства[22, с. 564].

      Найбільш  несподіваним результатом обговорень стали публікації вчених Н.М. Кушнаренко та Ю.М. Столярова, у яких зроблена спроба обґрунтування паралельного існування і успішного розвитку двох наук з однаковою назвою – документиознавство. На думку авторів, ці науки відрізняються широким і вузьким розумінням базового поняття “документ”. На цій підставі Ю.М. Столяров ще у 1999 році запропонував перейменувати науку про документ у широкому контексті на документологію, а згодом і реалізував цю пропозицію у навчальному процесі. Про намір аналогічного перейменування свого відомого підручника повідомила і Н.М. Кушнаренко. Вона аргументує це рішення появою нового теоретичного знання про документ і документні утворення [22, с: 35-36].

      На  мою думку, прийняття пропозиції Ю.М. Столярова і  Н.М. Кушнаренко може суттєво ускладнити перехід  документознавства, від комплексу  наукових дисциплін до єдиної інтегрованої науки про документ.

      Центральним об’єктом документознавства, є документ як основний змістовний елемент документної інфраструктури суспільства. Згідно з таким баченням, документознавство вивчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається за допомогою цих документів у просторі і в часі. Структура документознавства базується на необхідності забезпечення комплексного дослідження документа як системи в єдності трьох обов’язкових і достатніх елементів – матеріального носія, інформаційного наповнення,  комунікаційної орієнтованості [24, с. 29-31]. 
 

2.4 Документована і недокументована наукова комунікація 

      У розвитку сучасного суспільства  важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового  пізнання, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.

      Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій  системі належить науковій комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший" [18, с. 206].

      Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що передається, тобто комунікант. Наукові повідомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця.

      Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть вико­ристати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади.

      Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого  неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації [15, с. 238].

      Наукова комунікація функціонує ефективно  за умови існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, поси­лання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін. [11, c. 191].

      Є багато підходів до класифікації наукової комунікації. її поділяють на:

• пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі);
• опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації);
• вертикальну (між науковим керівником і дисертантом);
• горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової школи) та ін.

      Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на:

• формальні;
• неформальні;
• документні;
• недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.

      Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю опублікованих наукових результатів [10].