Документ як основа наукової комунікації

      Свого часу ми вже аналізували історичні  витоки документальної фіксації інформації. Було зроблено висновок, що з самого початку документальної фіксації інформації вона мала певні жанрові характеристики, а дискретний носій — конкретну орієнтацію на використання його як об'єкта, що призначений тільки для зберігання і передавання цієї інформації [16, с. 25-32].

      Документ  — це не тільки об'єкт, виріб. Це —  явище. Явище оформлення нового способу  фіксації інформації, каналу комунікації. І саме головним моментом виникнення документа, формування його як явища є ознака типовості такого роду об'єктів з уніфікованим способом фіксації інформації і зовнішньою формою. Така уніфікованість дозволяла чітко ідентифікувати ці об'єкти як справжні, що підтверджувало, кажучи сучасною мовою, їхню юридичну силу. У цьому плані і значну роль відіграла і печатка власника. Такі зауваги дуже важливі, зважаючи на те, до якої сфери належали перші документи, бо це були не тільки правові відносини [8, c. 32].

      Слід  також нагадати, що свого часу Д.Ю. Теплов трактував документ як матеріальний носій інформації, що розглядається  при цьому у вигляді системи  сигналів чи знаків.

      З накопиченням юридичних та господарських  документів виникла необхідність їхнього спеціального зберігання в державних установах та храмах (котрі також часто виконували функції перших). Зокрема, і в храмовому комплексі Шумеру Джемдет-Наср археологами знайдено близько 500 тисяч документів та їхніх фрагментів, що в основному містять державно-господарські записи, інформацію правового змісту, а також є "зошитами" учнів, які переписували тексти, робили вправи. Шумерська математика подає чудові приклади обслуговування господарських завдань, фіксуючи в табличках, наприклад, різні норми посіву зерна на певній площі, врожайності, постригу овець, людино-днів на побудову стіни з цегли тощо.

      Без сумніву, ці документи були прадавніми прототипами сучасних бібліотечних каталогів та бібліографічних покажчиків, але навряд чи тут. реалізовувався інформаційний пошук за якоюсь пошуковою ознакою, крім фіксації факту наявності таблички з певною назвою. Вони скоріше нагадують інвентарні книги (до скринь чи корзин з табличками) і така їхня роль відповідає загальному намаганню шумерів проводити облік усіх своїх матеріальних ресурсів [12, c. 256].

      Таким чином за довгий історичний період  значення поняття “документ” постійно зміняється. І до нашого часу приймається визначення, то даючи йому найширшого сенсу, то звужує його поняття до одного якого-небудь виду документа. Користуючись поняттям документ необхідно  кожний раз уточняти, яке саме значення  в ньому вкладене для рішення теоретичних та практичних задач. 
 
 
 
 

      1.3 Концепції документа як засобу соціальних комунікацій та джерела інформації 

      Документ  може розглядатися в різних аспектах, різноманітність яких відзначав вже К.Г.Мітяєв. Зокрема, для управлінського документознавства актуальним є його аналіз як інструмента управління, а також розгляд його характеристик як юридичного акту. Мова йде про юридичну силу документної інформації, яка, між тим, має місце за умови наявності позатекстових інформаційних елементів-бланку, печатки, підпису, революції тощо. Більш масштабною є концепція документа як елемента соціальної пам’яті, як частки ноосфери. Власне і аспекти розгляду функціонування документа як з наукової системи у певному середовищі текстів споріднені з такого роду концепціями в плані соціальних комунікацій, з одного боку, і документальною пам’яттю людства - з другого. Ретроспективна і оперативна частини світового документального поля розглядаються з точки зору їхнього руху, актуалізації, потенційного інформаційного ресурсу суспільства. Цей аспект розкривається в працях Г.В. Боряка, Б.С.Ілізарова, К.Б.Гельман-Виноградова, А.С.Уйбо та інші.

      Прояв сутнісних характеристик архівного документа як історичного джерела, пам’ятки історії й культури розглядається в державний, суспільний та науковий статус у публікаціях В.Ю.Афіані.

      Все більше привертають увагу представників  різних наук комунікаційні характеристики документа. В останні роки вони ставали об’єктом аналізу в спеціальних роботах з археографії (Г.В.Боряка), книгознавства (А.О.Бєловицької, В.Ю.Іваницької, Г.М.Швецової-Водки, К.Т.Ямчука), кодикології (Д.А.Дубровіної), бібліографознавства (В.О.Іль-ганаєвої, В.П. Леонова, М.С.Слободяника, А.В.Соколова, Г.М.Швецової-Водки) та ін.

      В цих працях представлено спектр думок  щодо властивостей документа як засобу комунікаційного зв’язку, особливостей різних видів документів у цьому  аспекті, функцій комунікаційних посередників тощо. Зокрема, аналіз змісту і форми комунікаційних процесів, що відбивають зв’язок “писемне джерело-споживач інформації”, розглядається як засіб вирішення проблем походження і призначення цього джерела та адекватності відображення інформації через його описову статтю-головних у камеральній археографії [22, c. 564]. Подібний підхід демонстратується у випадку розв’язання іншого дослідницького завдання вже у межах бібліотекознавства, коли розкриття сутності соціального призначення наукової бібліотеки вважається за доцільне здійснювати через вивчення складної документальної когнітивно-комунікаційної системи.

      Особливої ваги набувають результати комунікаційного  підходу під час розгляду методологічних засад загального документознавства, наприклад, при визначенні понять, що виступають тут на категоріальному рівні, таких, як “інформація”, “документ”, “книга”. З іншого боку, така конкретизація, а також висновки щодо особливості комунікаційних характеристик документа дозволяють виокремити різні фази його існування, а звідси і розрізняти дисципліни чи галузі знань, що вивчають документ на певній стадії функціонування [22, с. 564].

      Необхідно також відзначити наявність специфіки  концептуальних підходів до визначення комунікаційних характеристик так  званих “електронних документів”. “Електронні” листи, статті, книги, енцик-лопедії, бібліографічні покажчики, управлінські документи тощо хоча і є аналогами текстової частини документів з паперовою основою, однак їх спосіб існування, у тому числі передавання комунікаційними каналами комп’ютерного зв’язку, значно відрізняється від власне документального. Однак, сучасна технологія, наприклад, видавничої справи вже передбачає спочатку створення макету видання в електронні формі, а потім так званої твердої копії, яка виконує роль друкарської форми. Електронний обіг цінних паперів є особливою комунікаційною сферою із специфічним формами їхнього існування. В комп’ютерному справочинстві існує ряд проблем створення та функціонування електронних організаційно-розпорядчих документів та представників інших типів управлінської документації, що потім позначається на проблематиці архівного зберігання дискет,  компакт-дисків, змінних вінчестерів і використання їхньої інформації [15, с.238 ]. 

4. Статус документа як джерела інформації

      Як  розмірковує А.О.Беловицька: “Книга як спосіб соціальної комунікації стає дійсністю в процесах організації твору писемності, писемного документа у твір писемності та друку, рукописне чи друковане видання засобами книжної справи і в процесах подальшого відображення в суспільній свідомості результату цієї організації тими ж засобами”. Створення опублікованого, виданого чи депонованого документа і включення його в систему суспільного користування через книжкову торгівлю і бібліотеки, на думку Г.М.Швецової-Водки, дозволяє вважати такий документ книгою та відрізняти його за цими ознаками від інших документів.

      Власне  будь-який документ може стати джерелом інформації про минуле, з огляду на невизначеність у розмежуванні часу на “минуле” і “сучасне”. У цьому контексті поняття “ретроспективна документна інформація” є дуже умовним. І все ж для документальних систем є критерій, що дає можливість провести таку межу. Це час, коли документ перестає виконувати ту основну функцію, заради якої він був створений, що дозволяє відокремити “власне документ від архівного документа як потенційного історичного джерела”, а за деякими уявленнями в результаті він вже набуває значення історичного джерела. Ось, що пише з цього поводу Г.В.Боряк: ”історичне джерело як артефакт відрізняється від загального поняття “документ” ціннісний ретроспективний характер, що полягає у відстані його від часу створення, а відповідно - у різному функціональному призначення. Документ у контексті проблеми його походження створюється як інструмент прямого управління або прямого впливу на певні сфери суспільного життя. Його статус і функції змінюються, коли він потрапляє у архів і набуває значення “архівного документа”.

      З точки зору аналізу комунікаційного  циклу, з врахуванням першої та останньої  його ланок, тобто “автор документної інформації споживач документної інформації”, має важливе значення. Зокрема, автор твору, що можливо і не розраховував на таку увагу до нього через багато століть, знову знаходить свого читача. Правда, у цьому разі перехід в “динамічний” стан власне вже не відбиває безпосередній комунікаційний зв’язок, оскільки у закладені в нього творцем, а його зміст не є актуальним у наш час. Ці видання, як зазначалося, перш за все виконують роль історичних джерел і сприймання описання знання споживачем має зовсім інший характер, ніж у комунікаційному акті оперативної дії “автор-читач” [13, с. 460].

      Інша  ситуація, коли видаються ділова документація чи документи особливого походження. Тут вже немає ніякого акту комунікації у циклі” автор документної інформації – споживач”, оскільки ці документи не призначалися для оприлюднення з такою метою. Взагалі при виданні історичних документів, як нормативних, так і довідкової документації, мова може йти про комунікаційний зв’язок “документ-споживач” або «автори наукового видання-споживач», оскільки обов’язковою складовою такого видання є наявність наукового коментарю до тексту, який часто адаптований для його сприймання сучасним читачем. Таке видання буде виконувати ту функцію, яку заклали під час його створення автори наукового видання. У той же час результати археографічного чи кодикологічного аналізу пам’ятки ми не розглядаємо як науково-інформаційну роботу не тільки термінологічно, а й за суттю. На відміну від бібліографічних, реферативних чи оглядових інформаційних документів, археографічні чи кодикографічні описання документальних пам’яток включають результати науково-дослідної роботи, де формулюються нові наукові факти. Власне такі описання - різновид наукової публікації, а саму археографічну і кодикографічну діяльність не можна розглядати як роботу комунікаційних посередників. оскільки тут дослідники виступають як автори тексту нового наукового документа [21, c. 24-40] . 

      Розділ 2. Документ як наукова комунікація

      2.1 Походження терміна „документ” 

      Історія виникнення і еволюції  терміна „документ” вивчена недостатньо. Слово документ (лат. dokumentum-зразок, доказ, свідоцтво) походить від дієслова “docere”- вчити, навчати.

      Корені  цього слова уходять в індоєвропейську  прамову де воно означало жест витягнутих рук, пов’язаний з передачею, прийомом чи отримуванням чого-небудь. По другій версії корінь “dek” походить від числа “десять” і пов’язане з тим, що на розкритих долонях витягнутих рук десять пальців.

      Згодом  корінь “dek” був замінений на “dok”  у слові “doceo”-вчу, навчаю, від якого були утворені слова “doctor”-учений, “doctrina”-вчення, “documentum” те, що вчить, повчальний приклад. В цьому  значенні документ використовувався Цезарем та Цицероном. Пізніше він здобув юридичне звучання і стало означати “письмовий доказ”. В записі письмового свідоцтва слово документ вдавалось від середніх віків до XIX ст. [16, с. 25-32] .

      В російській мові слово „документ” виникло у часи Петра І, як взято  з німецького і польських мов, в значенні письмового свідоцтва. На початку ХХ ст. воно мало два значення: 1) будь-який папір, зроблений законним порядком і в змозі служити доказом прав на будь що або на виконання яких-небудь обов’язків; 2) Будь-яке письмове свідоцтво.

      Ріст  числа юридичних документів привів до виникнення у другій половині XVII ст. у Франції особливою наукою під назвою “Дипломатика”. Назва науки пішла від грецького слова „diploma”-лист, документ. Дипломатика почала вивчати усі публічні документи, в залежності від документів особистого походження.

      На  початку ХХ ст. у терміносистему вводиться більш широке поняття “документ”: його ввів відомий бельгійський вчений, основоположник документації - науки про сукупність документів та області практичної діяльності - Поль Отле.

      Поль  Отле і його соратник Анри Лафонтен розробляли теорію документації у стінах Міжнародного бібліографічного інституту, створеного в Брюсселі у 1895 р. 

      2.2 Зміст поняття “документ” із позиції наук документно- комунікаційного циклу. 

      Теорія  документа у спеціального документознавства  не може не спиратися на розробки загального документознавства, оскільки фактично всі їхні основні завдання в аспекті теорії документа тотожні і різниця полягає тільки у більш широкому спектрі об’єктів дослідження в загальному документознавстві і більш конкретизованому виборі такого об’єкта у різних напрямах спеціального документознавства, наприклад, управлінські документи, кінофотофонодокументи, науково-технічні документи тощо [17, с. 7-49]. Управлінське документознавство, як найбільш розроблений з таких напрямів, зосереджує увагу на типології та класифікації управлінських документів, вивченні моделей їхніх характеристик змісту та зовнішньої форми, у тому числі при створенні електронних документів чи конвертації документної інформації паперових документів в електронну форму, на функціях управлінських документів у цілому чи номінально - видовому розрізах та окремих характеристиках документної інформації. З іншого боку, теорію управлінського документа, орієнтуючись на сферу практичного застосування своїх результатів, тобто на справочинство, розробляє вимоги до змісту та зовнішньої форми різних видів документів, використовуючи засобу уніфікації і стандартизації. Оптимальне конструювання тексту, застосування мовних кліше в управлінських документах дозволяє досягати високого ефекту у виконанні ними їхньої основної соціальної функції [11, с. 191].