Співвідношення речового та зобов'язального права

     7. Речі, які в процесі їхнього використання фізично зникали, називалися спожи*чими (res quae usu consumatur) - продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал і т.п. Вони тому й називалис* споживчими, *о служили для задоволення виниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для угамування голоду з'їдалися продукти, для будівлі будинку використовувався пісок, цегла й т.д. Д* споживчи* речей відносили й гроші, оскільки користування ними можливо тільки шляхом витрати.

     Речі, які служили людям більш-менш   тривалий строк, *важалися неспожи**ими (res quae non consum- atur). У процесі одиничного використання вони фізично не знищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися (земля, будови, одяг і т.п.).

     Природне  розходження зазначених речей обумовлювало розходження їхнього правового  режиму. Так, предметом договору позики могли бути тільки спожи**і речі, внайми здавалися тільки неспожи***.

     8. Римські юристи звернули увагу  на те, що по фізичному склад* речі діляться на три види: а) складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, крейда, раб, тварина й т.д.); б) штучні утворення, створені шляхом з'єднання різнорідних речей (будинок, корабель, візок); в) сукупність однорідних речей, матеріально не зв'язаних, але об'єднаних загальним призначенням або назвою (бібліотека, колекція, череда корів, табун коней).

     Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, а  з'єднання речей (різнорідних або  однорідни*) - складними. У свою чергу, вони ділилися на штучні з'єднання різнорідних речей і з'єднання однорідних речей. Іноді в складні виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка й футляр, окуляри й футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна одної, однак лише при спільному їхньому використанні досягається найбільший ефект.

     Приналежності розділяють правову долю головної речі. Точно так само менша частина  сукупних речей розділяє правову  долю їхньої більшої частини. Тому у  випадку виникнення суперечки про  приналежність окремих книг з  бібліотеки, що належить певній особі, питання вирішувався однозначно - чия бібліотека, того й книги. Частини  реч*, юридичної самостійності не мали.

     Плод*. *имські юристи розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus cіvіles). Плоди, зроблені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, що приносить річ у результаті використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчю за договором наймання).

     Правове значення поняття плодів і розходження  їхніх видів полягало в розходженні  їхньої правової долі. Пізніше римські  юристи розширюють поняття плодів, включивши в нього всякий постійний  дохід (у вигляді як природних, так  і цивільних плодів). Так виникає  термін доход*.

     Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних  єдиним господарським призначенням або приналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле - майно (будинку, двору, родини й т.д.)³.

     У такому сімейному, двірському й тому подібному майні, що складається  з різноманітних предметів, речі взаємопов'язані, як би доповнюють один одного й у сукупності дають бажаний  ефект, якого хочуть досягти їхні власники в господарській діяльності. До майна стали відносити все  приналежній певній особі. У преторский період до складу майна включають  все, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так послідовне поняття oимущества стали трактувати як сукупність прав і обов'язків  власника. Таким чином, майно складалося з активу й пасиву, з вимог і  боргів. Тому завжди варто мати на увазі, що в його склад входять борги, а іноді вони можуть становити  значну й навіть більшу його частину. Це обставина іноді спонукує спадкоємців  відмовлятися від спадщини. Точне  визначення складу майна має значення також при обігу стягнення  кредиторів на майно боржник*.

     2. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

     Зобов'язальне  право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) цивільного права. Воно регулює майнові відносини  в сфері виробництва й цивільного обороту. Предметом зобов'язального  права є пев** поведінк* зобов'язаної особи, її позитивні або негативні дії.

     У джерелах римського права зобов'язання (oblіgatіo) визначається в такий спосі*:

     1. Зобов'язання являє собою правові  окови, що змушують нас щось  виконати відповідно до законів  нашої держави - oblіgatіo est jurіs vіnculum, quo necessіtate adstrіngіmur alіcujus colvendae reі secundum nostrae cіvіtatіsjura.

     2. Сутність зобов'язання складається  не в тім, щоб зробити нашим  якийсь тілесний предмет або  якийсь сервітут, але щоб зв'язати  перед нами іншого в тім  відношенні, щоб він нам щось  дав, зробив або представив - oblіgatіonum substantіa non іn eo consіstіt, ut alіquіd corpus nostrum aut servіtutem nostram facіat, sed ut alіum nobіs obstrіgat ad dandum alіquіd vel facіendum vel praestandum.

     До  виникнення зобов'язання людина (боржник) зовсім вільний: не обтяжений ніякими  обіцянками, не стиснутий у своєму поводженні ніякими обмеженнями. Вступивши  в зобов'язання, він певним чином  обмежує себе, обтяжує обіцянками, стискує волю, покладаючи на себе якісь  правові обов'язки, правові окови, юридичні пута. Саме тому у визначеннях зобов'язання римські юристи говорять про окови й т.п. Закони XІІ таблиць повідомляють нам, що в найдавніші часи до несправного боржника застосовувалися справжні окови. Таблиця ІІІ Законів XІІ таблиць містить норму, відповідно до  якої кредитор при невиконанні боржником свого зобов'язання має право забрати його у свій будинок і накласти на нього колодки або окови вагою не менш, а якщо побажає, то й більше 15 фунтів.

     Таким чином, зобов'язання - це правове відношення, у силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) що-небудь дала (dare), зробила (facere) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

     Отже, зобов'язання - складний юридичний склад, правовідносини, сторонами в якому  є кредитор і боржни* а змістом - права та обов'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається кредитором, а сторона, зобов'язана виконати вимог* кредитора, - боржник. Змістом вимоги кредитора є його право на певне поводження боржника, що може виражатися в якій-небудь позитивній або негативній дії. Отже, предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення й породжує правові наслідки. Якщо дія не носить правового характеру, то воно не породжує юридично значимого зобов'язання. Величезне різноманіття господарсько-економічних дій римля** групували в три групи: dare - дати, praestare - надати й facere - зробити. Цією тріадою й визначається зміст зобов'язань (можна порфвняти: зміст прав власності теж визначається тріадою - володіння, користування й розпорядження). Будь-яка дія боржника охоплюється одніє* з вимог кредиторів: дати, надати або зробити.

     Однак у чистому виді зобов'язань, у  яких кредитор має тільки право, а  боржник несе тільки обов'язку, виникає  порівняно небагато. Їх прийнято називати одн*сторонніми, оскільки одна сторона тільки має права, а інша тільки має обов'язки. У практиці переважають зобов'язання, де кожна зі сторін має певні права й несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов’язанн* може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей, не несучи ніяких обов'язків, а боржник (позикоодержува*) несе тільки обов'язок - повернути борг. У нього немає ніяких прав відносно  кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'яза*ь можуть бути договори купівлі-продажу, наймання, дор*чення й ін. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ.

     У двосторонніх зобов'язаннях права  й обов'язку між сторонами можуть розподілятися рівномірно й нерівномірно. Якщо права й обов'язки кредитора  відповідають правам і обов'язкам  боржника, то таке зобов'язання називають  с*налагмаг**ни*, або просто с*налагм*.

     Як  і всякі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Однак римське право знало  зобов'язання, які не підлягали позовному  захисту, тобто зобов'язання існувало, але спонукати боржника до його виконання  силою державного примуса не можна було. Так було із зобов'язаннями, по яких минув строк позовної давності, що випливає з пактів, і деяким іншим. Вони одержали назву натуральних.

     У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують  всю сферу виробництва, переміщення  й розподіли товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний  оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції по р*ху товарів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання буквально пронизують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві й за всіх часів. У наше бурхливе століття кожний громадянин щодня й неодноразово вступає в зобов’язальн*-правов* відносини. Звертаючись для задоволення своїх особистих і побутових потреб в організації сфери обслуговування, культури, охорони здоров'я й т.д., він робить безліч цивільно-правових дій, що породжують зобов'язанн*. Громадянин, що зробив злочи*, я*им заподія* майнову шкоду іншим особам, зобов'яза*ий відшкодувати шкод*, тобто виконати вимоги кредитора - це теж зобов'язання. За свої неправильні дії, якими заподіяно майнову шкоду іншим особам, несуть відповідальність і організації - юридичні особи.

     Таким чином, сфера впливу зобов'язань  у цивільно-правовому обороті  будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велик*. Римські, юристи ретельно розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну й позадоговірну майнову систему. Їхні найтонші розробки договірних відносин надовго пережили своїх творців.

     3. СПІВВІДНОШЕННЯ РЕЧОВОГО ТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

     Поверхневе  розходження цих двох правових інститутів цивільного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права річ - речове право, об'єкт права дія - зобов'язальне  право. Однак зовнішнього розходження  буває іноді мало для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виникла суперечка із приводу  передачі будинку продавцем покупцеві. Після укладання договору купівлі-продажу  продавець відмовився передати будинок  покупцеві. Недосвідченому юристові буває  важко визначити, про яке право  йде суперечка - речове або зобов'язальному, хоча встановлення характеру прав має  важливе значення для визначення способу захисту. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого  будинку й тому речового права  в нього ще не виникло. Мова йде  про виконання договору, тобто  про право вимоги, про зобов'язальне  право.

     Для ґрунтовного осмислення характеру  речових і зобов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати розходження між цими двома інститутами. Вони полягають у наступном*:

     1. Основне розходження - в об'єкті  права. Об'єкт речового права  - завжди річ, зобов'язального  права - дія, право вимагати  здійснення певної дії. До речових  прав римське цивільне право  відносило наступні інститути:  володіння, право власності, сервітути,  інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій і станове право).

     Зобов'язальні  права виникають із договорів  і інших правомірних і неправомірних  дій. Це досить великий розділ цивільного права, що поєднує договірне право, деліктне право й інші зобов'язання, що виникають із позадоговірних правомірних  дій.

     2. Речові права відрізняються абсолютним  характером, зобов'язальні - відносним.  Звідси, захист речових прав є  абсолютним, а зобов'язальних - відносним.  Це розходження обумовлене характером  правових відносин. Власник речових  прав у процесі їхнього здійснення  вступає в правові відносини  з усіма навколишніми особами.  З одного боку суб'єкт речового  права, з іншого боку - абсолютно  всі хто його оточували. Суть  цих правовідносин полягає в  тому, що суб'єкт речового права  має певні права на річ, а  всі хто його оточували зобов'язані  поважати його права, дотримуватися  їх і не порушувати. Порушником  речового права може виявитися  кожний із числа оточуючих  навіть якщо він цього не  бажав і не знав. Звідси відповідачем  по речовому позові також може  виявитися кожен навіть якщо  він особисто не порушував  речових прав їх носія. Наприклад,  власник певної речі в процесі здійснення  своїх прав вступає в правові відносини з усіма, хто з ним стикається. Якщо ж він втрачає володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речовому права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися й особа, котра здобуваючи річ, не знала, що вона не належить відчужувачу, що вона чужа. Ставши власником чужої речі, її набувач  не здобуває речового права на неї і потім буде відповідачем по пред'явленому до нього речовому позов*.

     Зобов'язально-правові  відносини носять відносний характер, оскільки виникають відносно до конкретно  певних осіб, наприклад, продавець –  покупець. Порушником цих відносин може бути одна із цих сторін і ніхто  інший. Отже, відповідач по особистому позові завжди відомий заздалегідь, чого не можна сказати про відповідача  у речовому позові, якого заздалегідь  не можна назвати навіть приблизно.