Співвідношення речового та зобов'язального права

ПЛАН 
 

          Вступ……………………………………………………….…..3

     1. Поняття речового права та види речей……………..………..4

     2. Поняття зобов’язального права………………………………10

     3. Співвідношення речового та зобов'язального права…….…13

         Висновок…………………………………………………….…16

         Список використаної літератури………………………….….18

     ВС*УП

     Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав за допомогою  речових позовів - actіones іn rem і особистих  позовів - actіones іn personam¹. Якщо суперечка виникала із приводу права на річ, то для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для позову були правові дії іншої особи, - то особистий позов. Наявність того або іншого права виводили з наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини справи, дійшов  висновку, що дані правові відносини підлягають захисту, він давав відповідний позов (речовий або особистий), а якщо не давав, значить не було відповідного права. Позов стає основою, а право як би тільки наслідком: був захист, отже, було й право, не було захисту - не було й права.

     Значно  пізніше, коли позов був поставлений  на відповідне йому місце, його надання  стали виводити з наявного права. Спочатку з'ясовували,  чи є право  й тільки потім давали позов. Таким  чином, з відповідних позовів (речових і особистих) стали розрізняти права речові й особисті. Якщо об'єктом права були речі, це речове право, якщо об'єктом прав були дії, що мають правове значення, то такі права стали називати особистими. Отже, римське цивільне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча класифікації майнових прав на речові й зобов'язальні римські юристи не приводять. Таке розмежування було розроблено пізнішими вченими на основі матеріалів римських юристів, що звернули увагу на розходження майнових прав: в одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольнялася шляхом її придбання, в іншому - шляхом надання речі в тимчасове користування з умовою повернення власникові. Ці два різних способи задоволення у речі породжують зовсім різні правові відносини: а) речові, б) зобов'язальні. Так система майнових прав була розділена на дві більші групи - речові права й зобов'язальні права.

     1. ПОНЯТТЯ РЕЧОВОГО ПРАВА ТА ВИДИ РЕЧЕЙ

     Сукупність  принципів, інститутів і норм, що сьогодні традиційно йменують речовим правом, регулює відносини із приводу  майна, під яким розуміються предмети навколишнього світу, по своїй природі  здатні бути предметами індивідуального  людського розпорядження. У римській юридичній культурі не було спеціального позначення для цієї області права.

     Усяке речове право представляє безпосередній  юридичний зв'язок особи з речами, і всі члени співтовариства визнають цей зв'язок, обмежуючи тим самим  власні домагання на той же предмет. Тому речове право - по своєму юридичному змісту - має абсолютний характер; речове право абсолютно в тому розумінні, що вимоги, що випливають із нього, адресуються  безумовно й без винятку всім членам співтовариства й представляють  відокремлення прав індивіда із приводу  речі щодо всіх інших співчленів. Фактичний  зміст речового права укладено в  конкретні й цілком реальні але  свої життєві прояви формах панування  над річчю. Причому далеко не обов'язково, щоб пануючий суб'єкт витягав  зі свого речового права прямі  й безпосередні (а нерідко й  взагалі які-небудь обумовлені) вигоди або блага матеріального характеру  зі своїх відносин з річчю. У цьому  змісті речове право непрагматично  й має безумовний характе*².

     Римські юристи не розробили визначення поняття  речей. Вони широко користувалися цією категорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їхні види, однак  поняття не залишили. Проблема речей  займала одне із центральних місць  і в самому римському цивільному праві, і в присвяченій цій  проблемі давньоримської юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів із приводу речей дає можливість сформулювати загальне понятт* про речі.

     Річ - певна частина природи, що представляє  якусь цінність для її власника. Ця частина природи може бути ізольована від іншої природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути й невіддільна  від неї (наприклад, земля, вода, ліс). З погляду римського цивільного права речами визнавалося все, що оточувало людей, могло бути об'єктом речового права й містило в собі певну цінність. Однак ці ознаки зовсім не обов'язкові для визнання того або іншого об'єкта річчю. Так, розвинене римське цивільне право знало так звані безтілесні речі, тобто речі, які матеріального тіла не мали. Речами цивільне право визнавало те, що створено самою природою, і те, що створено працею людини. Однак поняття товару й реч* * правовому змісті не збігаються. Товаром може бути об'єкт, що у момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній урожай, річ, що ще тільки буде виготовлена), а річчю визнається тільки те, що вже є, є в наявності в цей момент.

     Навколишній матеріальний світ складається з  певних речей. Їхнє різноманіття настільки  велике, що встановити які-небудь критерії для їхнього розмежування просто неможливо, та й не завжди доцільно. Із цивільно-правової точки зору речі підрозділяються на ряд певних груп. Розподіл речей на відособлені групи  обумовило їх різний правовий режим, що мав важливе значення. Деякі  види речей залишилися сугубо римськими, інші групи надовго пережили римське  право.

     1. Найважливішим і сугубо римським  розмежуванням речей на окремі  види був їхній розподіл на  манципні й н*манцип**, що якоюсь мірою відповідає сучасним основним засобам виробництва й предметам споживання. Розподіл обумовлений цінністю речей у господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робоч* худоба й земельні сер*іт*ти - найбільш важливі й коштовні р*чі в господарств*, це дійсно група основних засобів виробництв*. З обліком їхньої особливої важливості для господарства й цінності для них був *становлений спеціальний, більше ускладнений порядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад, купівлі-продажу запрошувалися не мен* 5 - 7 свідків і вагар з вагами. Передача права власності на ці речі продавцем покупцеві відбувалася в присутності свідків з виконанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. Виконання цих ритуальних дій одержало назву манципаці* (mancіpatіo). Речі, при відчуженні яких було потрібно виконати манципа**ю, стали називати манципн*ми, а всі інші входили в групу неманципн*х речей.

     Найважливіше  правове значення цього розподілу  полягало в наступному. Якщо при  відчуженні манципн*х речей (наприклад, землі) обряд манципа*ії не виконувався, право власності до набувача не переходило, тобто покупець землі, незважаючи на сплату ціни й одержання її у фактичне володіння й користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над реальністю, що часто приводило до зловживання з боку продавця, що формально залишався власником землі й міг зажадати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови.

     І все-таки  зміст манципа*ії був глибоко раціональним. Він складався в засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувателя до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні при цьому свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципа**я відпала.

     2. Наступним досить важливим і  чисто римським розподілом речей  було розмежування по їхній  субстанції. Речі, що мають матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а не мають - безтілесними (res іncorporales). До першого вид* відносилис* речі, які можна було сприймати дотиком (quo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок і т.п., до другого - ті, котрих не можна було відчут* (quo tangere non potest). Це навіть і не речі, а скоріше права (наприклад, право спадкування або право, що виникло з договору, сервітути й т.п.). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в змісті предметів матеріального світу, а саме права.

     3. Первісний розподіл речей на  рухомі і нерухомі (res mobіles, res іmmobіles) майже не м** правового значення. Ті й інші підлягали однаковому правовому режиму. Однак згодом  правовий режим рухоми* речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.

     До  рухоми* речей відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашнє начиння й т.п.), а до нерухомих - землю, будинку, дороги, міські стіни й т.п., тобто речі, які не можна було пересувати в просторі. Це розумілося не буквально. До нерухомих речей зараховували також усе, що було пов'язане з ними (наприклад, незібраний урожай, робоча худоба, призначена для обробки землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж мети). Вони вважалися складовими частинами землі. Відповідно до  цього побудований будинок незалежно від того, хто й за чий рахунок його будував, - завжди власність власника земельної ділянки, на якому будинок стоїть.

     Правовий  режим рухоми* і нерухомих речей чітко позначився в період імперії, хоча їхні розходження помітні вже в епоху Законів XІІ таблиць. У період дом*ната прийняті різні правила передачі пра* щод* нерухомих і рухомих речей. Земля й земельні сервітути відносилис*, наприклад, до манципних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципа*ії.

     4. Речі, що перебувають в обороті, і речі, вилучені з о*орот* - res іn commercіo et res extra commercіum. Якщо певна річ могла бути об'єктом приватної власності й предметом угод між окремими особами, то вона перебувала в обороті. І навпаки, якщо річ у силу яких-небуд* своїх природних властивостей або призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона перебувала поза оборотом, була вилучена з нього.

     Вилученими  з обороту речами вважалися повітря, текуча вода, морячи з усім умістом. До цієї ж групи римля** відносили публічні речі, тобто речі, що належать римському народу: суспільні будинки, укріплення, театри, стадіони, лазні, державну землю й державних рабів. Вилученими з обороту вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей і тому не можуть бути об'єктом власності приватних осіб: храми, богослужбові предмети, місця поховання. Всі інші речі були в обороті.

     5. Із правової точки зору дуже  важливим був розподіл речей  на родові genus і індивідуальн*-визначен* et specіes, проведе*ий римськими юристами ще в період республіки. Якщо для власника мають значення тільки вага, міра й кількість речі, тобто її загальні родові ознаки, то це - річ родова. Якщо ж для нього являють цінність не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це - річ індивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за здатність писати вірші або картини.

     До  родових відносили речі, вимірювані числом, вагою або мірою, яких у природі існує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без обліку їхніх індивідуальних властивостей, кон*, гроші, продукти харчування й т.д.).

     індивідуально-визначені  - це насамперед  речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури, картини й інші предмети мистецтва).

     Деякі речі в одному випадку визнавалися  родовими, а іншом* - індивідуально-визначеними. Так, раби, захоплені на війні, - речі родові. Однак серед них міг виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто такий який мав індивідуаль** ознаку, що перетворює його в річ індивідуально-визначену.

     Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бут* індивідуально-визначеними (наприклад, борошно одного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.п.).

     Розподіл  речей на родові й індивідуально-визначені - необхідний при розподілі ризику їхньої випадкової загибелі. Відносно  родових речей застосовувався принцип - рід не гине, тобто власник родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власникові навіть у тому випадку, коли вона втрачена їм випадково. Наприклад, постачальник продовольства у випадку безвинної втрати продовольства не звільняється від обов'язку поставити те ж в обумовленій кількості.

     Відносно  певних речей застосовувався принцип - власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто збитки від випадково  загиблої речі у всіх випадках незалежно  від того, у кого загинула річ (у  власника або в третьої особи), завжди несе її власник.

     6. Римські юристи вважали речі  які можна поділит*, якщо їх можна було розділити будь-яким образом і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності й призначення (на скільки частин не розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), і неподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісніст*.

     Діленими  вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки ділилися, але тільки по вертикалі. Ділилася також і рухомі речі.

     Такий розподіл мав важливе практичне  значення при розділі загальної  власності. Суперечка, що виникає із приводу загальної власності  на річ яку можна поділит*, легко вирішуєтьс*: річ у натурі розділяли між власниками. Набагато складніше було розпорядитися річчю неподільн**. При загальній власності на неї кожний власник мав право на ідеальну частку речі, тобто таку, котру можна було представити тільки подумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ у цілому.