Публіцистика українських січових стірльців

 

4. «Січові вісті»

 

Існує думка, що українська військова преса започаткована не вищезгаданими часописами, а журналом «Січові вісті», вихід якого датують 1912 роком. Прибічником цієї теорії є дослідник А.Животко.

Достовірно  говорити про зміст видання, умови, в яких він започаткувався, поки що неможливо через обмежену кількість наявних фактів.

Відомо  лише, що видавався він з 1912 по 1914 роки за редакцією Дмитра Катамая.  

 

5. «Самопал»

 

Особливою популярністю серед стрільців користувався журнал «Самопал», що «стріляє сам всяку нечисть, лінь, гниль, безхарактерність та подібне хрунівство» [2].

З’явився часопис у травні 1916 року. Перше число вийшло  у Свистильниках і містило 16 сторінок. Другий номер вийшов в червні того ж року, а з третім випуском було заборонено «стріляти» і часопис вже більше не появився.

Журнал  прагнув відновити славу запорізьких  козаків, на їх прикладі готувати Січових стрільців «до бою за волю, за народ за свій».

«Самопал» був першим виданням, який починає  друкувати відверто проблематичні  матеріали. Публікації відрізнялись певною гостротою, яка була можлива на той час, та жанровим різнобарв'ям.

Публіцистичні статті, оперативна інформація чергувались  з фейлетонами, усмішками, анекдотами. Особлива увага приділялась  публікаціям, в яких порушувались теми збереження рідної мови, відновлення національної культури, традицій козацтва.

 

6. «Вісник пресової квартири УСС»

 

Варто згадати ще одне видання легіону  Українських Січових Стрільців. Це місячник під назвою «Вісник Пресової Кватири УСС», що почав виходити в у Свистильниках (тепер с.Світанок  Рогатинського району             

Івано-Франківської області), де у 1916 році розташовувався Кіш Українських Січових Стрільців.

  Редагували журнал М. Угрин-Безгрішний та А. Лотоцький, який вже відомий як редактор «Українського самохотника». Редакція журналу головним завданням ставила перед собою «збирати і зберігати матеріали до історії Січового Війська та літературні твори січовиків», «бути дзеркалом стрілецької «новітньої» Січі, де попри звідомлення з життя в Коші та в полі, містилися б і літературні твори, що були б також дзеркалом життя стрілецтва, його думок, ідей, змагань шляхом сонця і краси» [2].

У «Віснику» друкувалися інформаційні замітки, нариси, вірші, невеликі новели, присвячені найрізноманітнішим темам.

Всього  вийшло двоє чисел.  Другий номер  переважно був присвячений пам’яті Івана Франка з нагоди його смерті. В числі містились статті, підписані криптонімом І. М., нарис А. Бюка (М. Ірчана), спогади січового стрільця, що пережив російський полон. Після третього номеру вихід журналу припинився.

 

 

7. « Бомба»

 

Гумористично- сатиричну традицію видання стрілецьких  часописів продовжив журнал  «Бомба».

Перше число вийшло в березні-квітні 1916 року в полі (на позиціях) над Стрипою. Відмінністю часопису була велика кількість ілюстрацій. Почала «Бомба »виходити в одному примірнику старанно написаному від руки.

З зацікавленням  і симпатією сприйняли стрільці часопис, направлений на висвітлення внутрішнього життя стрільців та української політики.

Видавцем  часопису зазначалась «Артистична Горстка Українських Січових Стрільців».

Перший  випуск журналу майже цілком був  присвячений Кирилові Трильовському, організаторові галицького українського пожежно-спортивного товариства «Січ», в якому гуртувалося багато майбутніх січових стрільців. Друге – останнє – число «Бомби» вийшло 19 лютого того ж року. Головна його тема -  нещадна критика тих українських “патріотів”, що вважали себе “отцями нації”, але під час війни прагнули триматися якнайдалі від фронту. Обидва випуски ілюстровані малюнками Івана Іванця, Левка Лепкого, Осипа Куриласа, Леся Новини-Розлуцького.

 

8. «Червона калина»

 

У травні 1917 року виходить новий журнал «Червона калина». Редагував його Микола Угрин-Безгрішний.

Редакція характеризувала видання як «поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган» [2].

  Від самого започаткування редколегія  журналу притримувалась основоположного  принципу: у часописі повинні  публікуватись лише дописи самих Січових стрільців. Це був дуже ризикований крок, адже з одного боку друкування матеріалів лише вояцтва могло призвести до тематичного, жанрового, змістовного збіднення видання, а з іншого вони б освітлювали ті питання, які хвилюють саме легіон, що призвело б до зростання популярності «Червоної калини».

Як  засвідчила подальша доля журналу, а  вона виявилась нелегкою, саме через  це тільки перші чотири номери вийшли в чітко визначений час, надалі ж  редакція змушена була порушувати таку чіткість – розрахунок редакції виправдався. А вихід журналу в окремі місяці по декілька номерів дає підстави стверджувати, що часопис, попри всі негаразди, міцно ставав на ноги.

Усіма можливими засобами «Червона калина» закликала до патріотизму, до створення та подальшого згуртування українців навколо самостійної, незалежної, демократичної держави – України.

Журнал  став одним з кращих військових видань свого часу завдяки публіцистичним статтям, подорожнім нотаткам, в основному досконалих за формою і цілеспрямованих за змістом віршів, які закликали до боротьби за волю, за збереження української мови.

Починаючи з першого числа  -  статтею "Дещо про літературну українську мову" – "Червона калина" впевнено  проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою  ознакою патріотизму, любові до своєї  землі, готовності захистити її від  чужоземців.

Ще  однією відмінною рисою часопису є те, що він ніби орієнтує читача у світі літератури,  даючи короткі рецензії та анотації на відомі книги. Поміж анекдотів, усмішок, які були в кожному тогочасному журналі, на сторінках «Червоної калини» вперше з’явились аналітичні матеріали на злободенні теми соціально-політичного життя. Такі теми розроблялись через призму інтересів стрілецтва.

Значна  частина гумористичних та сатиричних публікацій “Червоної калини” підписана  псевдонімами “Козак Незнайко” та “Само собою – не Руданський”. Чимало з них справді дотепні  та цікаві.

9. Продовження часописів Українських Січових Стрільців, як приклад найвищого розвитку табірної журналістики в міжвоєнний період

 

Кінець  першої світової війни застав багато українців в таборах

військовополонених. До них в свою чергу додалися люди, що потрапили в полон після громадянської війни. В 1920 р. отримали статус

військовополонених і колишні  січові стрільці - бійці Української Галицької Армії.

Ці  події породили  ще один цікавий  феномен української публіцистики – таборову пресу. Час не пожалів  цих видань,  але історики і  взагалі небайдужі зверталися до них як на початку 20-их років, так  і згодом.

Одними  з таких таборових центрів стали Чехія та Польща. 

Чотири тисячі військовополонених були розміщені в таборах міст Ліберці, Йозефів в Чехії. В період з 1920 по 1923 роки в цих таборах було засновано декілька цікавих газет. Одною з них стала газета «Український скиталець», що спочатку виходила як щомісячник, а потім як двотижневик. Навіть після закриття таборів шлях видання не завершився. Часопис з 1924 року просто продовжив виходити під назвою «Об’єднання». За змістом це був

таборовий щоденник. Одна з постійних  рубрик - “З життя-буття в таборі в

Йозефові”. Коли «кермо» редагування  взяв до рук Петро Будз, газета вийшла за межі табору та зросла до рівня культурного  осередку цілої української діаспори. Почали виходити спогади про славні військові походи українських січових  стрільців Галицької армії. Воєнна мемуаристика опинилась на сторінках  газети, що відразу привернуло до себе увагу.  Кількість примірників  зросла від 300 до 1000 штук. Газету почали видавати і обмінюватися з іншими центрами української діаспори (США, Франція, Італія, Німеччина, Австрія). Щодо оформлення газети, то його рівень був досить низьким, але не дивлячись на це газета підкупала своєю

наближеністю до життя і відвертістю.

У Польщі було ще кілька таборів з вояками-стрільцями. Розташовувалися вони у Тухолі та Вадовіце . Але наприкінці 1920 року їх ліквідували: частина з полону втекла до Чехословаччини або Німеччини, а частину відпустили. Заслуга цих таборів у тому, що вони також стали місцем жвавої культурно-просвітницької діяльності. 

Займалися в таборі Вадовіце й видавничою справою.  Культурно-освітній відділ у дивізії  видавав сатирично-гумористичні журнали  «Комар», «Жало», які виходили на шапірографі. Найяскравішим є журнал «Аванс». С.Наріжний, М. Литвицький називають його «політичним». Але названа ними спрямованість часопису не відповідає дійсності, бо у тих числах, що до нас дійшли, переважають сатирично-гумористичні публікації. 

У першому  числі  «Авансу» був  «Офіційний відділ», де журнал вмістив жартівливий наказ військам  «Символ віри»,  у такій же жартівливій формі – «Вірую». Також надрукована гумореска О.Нечуя  «За друтом».

Окрім сатиричних матеріалів у першому  номері автор під псевдонімом Безродний виступає із звинуваченнями проти М.Ковалівського,  одного із членів уряду Української Народної Республіки. 

Всього з’явилось шість чисел і всі вони були дуже добре ілюстровані.

 

Висновки до розділу  ІІІ

 

Видання Українських січових стрільців  стали неповторним та важливим  явищем галицької журналістики періоду  Першої світової війни та історії  журналістики загалом.  Б. Коринт, дослідник з української діаспори, автор замітки з історії преси Українських січових стрільців, стверджував, що «творці періодичних видань УСС були першими в історії ХХ-го століття, які таку ідею (власне ідею створення вояцької преси) мали і її перевели в життя” [6].

  Таким чином  значення видань  січових стрільців зумовлено  не стільки рівнем, майстерністю  їх написання  та змістом   публікацій, скільки тим, що вони є наявним підтвердженням сили духа стрілецтва, його патріотизму, жаги піднятися над страхом та нудьгою війни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

1914 – 1918 роки стали тим етапом світової  історії, який власне назавжди змінив її хід. Страшні роки Першої  Світової  Війни не могли не вплинути на кожну державу окремо та її взаємозв’язки  з іншими країнами.

Тема  даної курсової роботи демонструє рівень культурного та національного життя українців на західноукраїнських землях конкретно в цей період, зокрема в часи створення та функціонування Українських Січових Стрільців на Галичині.

У цей  час розпочався новий період у  житті західноукраїнських земель, тому що карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів  великих держав.

1914 року з легкої руки Головної української ради було створено легіон Українських Січових Стрільців, як окремий структурний підрозділ австрійської армії. Галичина, де він розташовувався стала військовим та врешті решт національно-культурним центром західної України. Місцем, де зародилась та розвивалась в суспільній свідомості під час Першої Світової Війни думка щодо необхідності створення незалежної, суверенної, самобутньої української державності.

Січові  стрільці, пішли обороняти  австрійський престол з надією, що саме така їх поведінка призведе до припинення панування на Україні  чужоземців. Підстави для такої надії нібито були: українці, які перебували у складі російської армії, відчували на собі постійні утиски з боку росіян, вважалися людьми нижчого сорту; водночас галичани, які були в складі австрійської армії, мали змогу створити своє національне військо – Українське січове стрілецтво, в якому вояки спілкувалися рідною мовою. Те, що Січові стрільці не зазнавали таких утисків з боку командування, мали певні свободи, права, у тому числі й право видавати часопис українською мовою, тоді як українці в складі російської армії нічого такого не мали, зігрівало галичан надією на створення з часом своєї незалежної держави.

Як  військовій, певним чином просвітницькій організації, стрілецтву необхідні  були засоби виховного впливу, як на самих вояк, так і на іншу частину населення і цими важелями стали засоби масової інформації, створені стрільцями.

Часописи  «Самохотник», «Самопал», «Бомба», «Червона калина» та інші стали втіленням  прогресивних міркувань, що йшли від  товариства і власне були джерелом оптимістичних настроїв з приводу долі України.

Звідси  і загальний настрій  матеріалів стрілецьких часописів, що виходили  на фронті, – оптимістичний, обнадійливий  на кращі часи. Не беручи до уваги, що такі газети в більшості своїй  писалися від руки або ж відбивалися  на гектографі, а наклад їх був незначний  – від кількох десятків до кількох  сотень, вони з великою зацікавленістю та натхненням сприймалися стрільцями, дбайливо зберігалися, обережно  передавались із рук в руки, стрілецька командування  організовувало читання вголос окремих  матеріалів та випусків. Таким чином, маленька кількість виданої продукції суттєво не вплинула на кількість тих, у кого було бажання постійно цікавитись змістом галичанських часописів.

Гумористично- сатиричну направленість видань також можна пояснити надією та сподіванням  на краще майбутнє. Проте з часом, із зростанням майстерності, досвідченості стрільців, що друкувались в виданнях із сатирично-гумористичних видань українські військові часописи стають більш глибокими за змістом, різноплановими за жанровою палітрою.