Публіцистика українських січових стірльців

Яскравим  доказом того, що з самого початку своєї діяльності Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися присягати на вірність габсбурзькій династії, які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі пріоритети.

Отже, оцінюючи значення Українських Січових Стрільців, слід пам'ятати про те, що в силу своєї малочисельності вони, звичайно, не зіграли вирішальної ролі в  долі Першої світової війни, на фронтах якої вели багаторазові бойові дії, тому немає підстав, а врешті, й необхідності перебільшувати та звеличувати їх значення у військових подіях 1914–1918 рр. Але це ні в якій мірі не применшує ролі та значення Українських Січових Стрільців, які в узагальненому вигляді полягали в наступному:

• Після руйнації Катериною ІІ козацьких полків, Українські Січові Стрільці були першим військовим формуванням і одночасно паростком майбутньої армії.
• Оскільки основну частину стрільців складали найкращі представники Галичини – вчені, літератори, митці, журналісти, студенти та гімназисти тощо – то не дивно, що легіон залишив по собі добре задокументовану історію та багату літературно- пісенну спадщину.
• Культурна та мистецька спадщина Українських Січових Стрільців стала інтегруючим звеном національної самосвідомості українців в ХХ столітті.
• Проводилася цілеспрямована політика щодо, хоч і військового, але все ж навчання населення, що не могли не відбитись на загальному стані освіти.
• Практикувалась велика пропагандистсько-виховна робота серед населення краю.
• Подвиги українських стрільців слугували прикладом та джерелом натхнення для наступних поколінь.

 

Висновки до розділу  І

Розпочавши  свій шлях як гурт патріотично спрямованих, але погано організованих та неосвічених у військовій справі осіб, Українські Січові Стрільці за допомогою неймовірних зусиль змогли до 1917 року підняти легіон  до рівня добре вишколеного, фактично національного військового угрупування з власною символікою, відзнаками та одностроями, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.

Усвідомлюючи, що аби досягти своєї мети  - відстояти українську державність  – стрілецтву необхідна цілеспрямована підготовка. За для ії реалізації в товаристві діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, створених за для ознайомлення стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з військовою справою,  готування до післявоєнної громадської діяльності.

Активність  стрільців не обмежувалась лише тяжкою працею в стрілецькому легіоні. 

Культурно-мистецька  діяльність Українських Січових Стрільців також мала непересічне значення для пропаганди національно-державницьких поглядів.

Стрілецькі  пісні, музика, вистави часто ставали  тим джерелом «українства», з  якого  населення окремих регіонів вперше знайомилось з ідеєю власної  державності, дізнавалось правду про  минувшину, розмірковувало над майбутнім.

Саме  доступність та простота викладу цих жанрів дали змогу охопити

якнайширші кола населення, починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі.

Освічене керівництво стрільців добре усвідомлювало, що державницькі ідеї можуть бути втілені у життя лише за умов сили свого народу, тому вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу й національно-освідомлюючій та просвітницькій праці серед численних кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на Волині і навіть у Наддніпрянщині .  Це робилося аби допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського існування та гідного місця в історії.

Діяльність Українських Січових Стрільців була найкращою пропагандою ідей опори на власні сили, збройної боротьби за Українську державу. Січове стрілецтво ширило на західних і східних землях України також ідеї соборності, взаємодопомоги галичан і наддніпрянців

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. Зародження публіцистики  Українських січових стрільців

 

Тема курсової роботи передбачає розгляд трьох  періодів розвитку вітчизняної журналістики:

• Перший період. Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912–1917).
• Другий період. Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917–1921).
• Третій період. Українська військова преса в міжвоєнний період (1921–1939).

На всіх трьох етапах Українські січові стрільці були однією з рушійних сил механізму створення та вдосконалення  якісного журналістського продукту.

Саме їх часописи стали самобутнім та неповторним  явищем української преси часів  Першої Світової Війни.

Науковець І. Крупський має всі підстави  стверджувати, що «українська військова преса бере свій початок саме від стрілецьких часописів, які видавались на фронтах Першої Світової Війни» [7]. Війна, як відомо, почалась 19 липня 1914 року,  а отже, на думку автора, перше українське військове видання вийшло не раніше цієї дати. Але були й інші думки. Так А.Животко відстоював точку зору згідно з якою перші часописи з’явились в період з 1912 по 1914 роки.  Таким чином різниця виходить невелика і суттєвого значення не має. Головним є інше. Тобто виходячи з цього встановити точну дату започаткування української військової преси неможливо і це є одним з завдань при вивченні січової публіцистики.

Хоча  з іншого боку від з’ясування точної дати основа часописів, на якій необхідно зосередити увагу, все одно не зміниться, тому зрештою гостре підняття цього питання не є актуальним.

Підґрунтям будь-яких культурних, соціальних, громадських явищ в суспільстві є історичні передумови їх виникнення. 

Зокрема українська військова преса започаткувалась  у надрах міжлюдських, міжспільнотних відносин, які склалися в результаті подій початку ХХ сторіччя.

Геополітичні  умови, що існували на той час, зумовили появу низки організацій, угруповувань та рухів по всій території України. Ці товариства були різного спрямування. Так одним з універсальних угруповувань, що займалось як просвітницькою, так і військовою діяльністю був, зрозуміло, легіон Українських Січових Стрільців,  який не звертаючи уваги на дату все ж поклав початок видавничій справі галичан в часи Першої Світової Війни.

Вони  видавали часописи писані від руки або відбивані на гектографі. Саме в ті часи ці рукописні листки отримали назву «газет». Виходили вони за дозволом стрілецької команди на власні стрілецькі кошти та на кошти з продажу. Найвищий наклад сягав 100 примірників.

Згодом  почали виходити, так звані газети, вже з друкованим текстом. Вони в  свою чергу вже не обмежувались лише торговельною інформацією, а давали відомості про суспільно-економічні події.

В більшості, видання січових стрільців мали гумористично-сатиричний характер, але  частина з часописів,  деякі  відверто, деякі поміж строк, висвітлювали  болючі суспільні вади та проблеми, додавали до гумору складні серйозні аналітичні матеріали. Звідомлення, літературні твори, статті на теми мови, літератури, громадського життя, національних змагань, нотатки з українського політичного життя в сатирично-гумористичній формі, сатира та стрілецький побут, взаємини, легкий гумор тощо — таким був зміст цих журналів.

Не  можна відкидати впливу інших  держав на формування української журналістики, зокрема військової преси галичан, яка зазнала тиску з боку Росії.

Російська реакційна військова журналістика всіма можливими заходами намагалась перешкоди процвітанню національної самосвідомості українського народу, усвідомлення ним власної незалежності, самостійності, його прагнення до створення суверенної держави.

Періодика, яка надходила до полкових бібліотек, вселяла у свідомість українців  думку про те, що вони не мають  права на незалежне життя, що їх доля – підкорятися наказам  свого  володаря. «Більше трьох не збиратися, вогнище не розпалювати» – під  таким гаслом виховувались нижчі  чини армії, у тому числі й з  використанням засобів масової  інформації. Це правило втлумачувалось  у підсвідомість і воїна-росіянина, і воїна-українця. У такому ж дусі проводилось виховання  і галичан, буковинців, закарпатців, які проходили  військову службу в чужих для  них арміях Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. У процесі такого «виховання» сповна використовувалось друковане слово.

Але були й серед росіян «світлі голови», що впускали в народ нові прогресивні  ідеї, вносили краплю надії щодо майбутнього стану справ, поширювали освіту. Носіями саме таких думок були такі російські часописи як "Артиллерийский журнал", "Военно-медицинский журнал", "Воздухоплаватель".

Отже, якщо розглядати цю багаторічну дискусію  неупереджено, то маємо всі підстави казати, що в процесі еволюції українська військова журналістика, формуючи свій, властивий  лише їй стиль, водночас збагачувалась досвідом світової прогресивної журналістики. Звісно, розбіжностей між українськими та російськими поглядами на шляхи вирішення певних завдань та проблем було не уникнути, були звісно і непереборні питання між українськими військовими національно-патріотичними виданнями і російськими військовими виданнями шовіністичного, реакційного напряму – та все ж є в історії двох народів те, що взаємозбагачувало їх, на чому й постала українська військова преса. Тож з позицій історичного розвитку українську періодику не слід розгляди в певному вакуумному просторі, дещо ізольовано, адже  її коріння глибоко проросло в світове підґрунтя.

Отже, не зважаючи на складні історичні обставини, тяжкі умови для  будь-якої видавничої діяльності, Українські Січові Стрільці все ж змогли розпочати друкування своїх часописів, що призвело до підняття бойового та національного духу українців.

Всі ці видання свідчать про той здоровий, бадьорий стан Українського січового стрілецтва в жорстоких часах, що поклав міцні основи в його боротьбі за українське визволення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІІ. Часописи Українських січових  стрільців

 

3.1.«Новоніяда»

 

У 1915 році побачив світ часопис «Новініяда», який поклав початок публіцистичній діяльності Українських Січових  Стрільців.

Редактором та одночасно автором  журналу був стрілецький поет-пісняр Роман Купчинський. Саме його перу належить пісні, які сьогодні вже стали народними  - «Зажурились галичанки» та  романс «Човен хитається». «…Й сьогодні не перестає хвилювати його поезія, особливо рання, на якій помітно відбився вплив символізму й народної пісенності» [14], – писав про Р.Купчинського Роман Федоров.

Перший  номер «Новініяди» містив 21 рукописну сторінку.  Випуск виглядав, як розширений віршований нарис про стрільця Новину, його вояцькі будні та «любовно – воєнні пригоди». Ґрунтом для виходу часопису слугували документальні нотатки Р.Купчинського, які він вів с самого початку війни.

Другий  і останній номер  « Новініяди» був лише розширеним переписом першого, але він був удосконалений  сатиричними  ілюстраціями Осипа  Курилас.

Це  видання не мало значного впливу на вояків та все ж це було одним  із перших українських військових видань, що з'явилося в 1915 році.

 

2. «Український самохотник» та «Молодий самохотник»

 

Ознаменувався 1915 рік і виходом першого гумористично-сатиричного  видання «Український самохотник» у Кам’янці , назва якого тлумачилась як «доброволець у стрілецькому війську» [12].

У вихідних даних журналу вказувалося: “Самохотник  – гумористично-сатиричний часопис. Виходить, коли сам схоче, у Коші У. С. С. Видавець Харлампій Тиндириндик» [12].

Цей часопис виходив вже до лютого 1917 року і за цей період було видано 40 його номерів.

За  два роки  «Український самохотник»  змінив трьох редакторів. Перші чотири номери   організував і видав Мирослав Ірчан. Далі журнал редагував Клим Кузьмович, а  після  його  загибелі  редакцію очолив А. Лотоцький.

Метою, яку ставили собі автори журналу, було підняття бойового духа стрільців  шляхом висміювання та глузування над  міжукраїнськими партійними чварами, відомими українськими політиками, інколи навіть висміювали дії Бойової управи (командування) стрілецького легіону.  Але програма часопису була не повністю гумористична. Подавалися також певні  поради бійцям, друкувалися поетичні твори, інк оди навіть сумні за змістом.

На  зміну «Українському самохотнику» в 1917 році прийшов «Молодий самохотник», що друкувався  на цей раз у  Львові.

Структурно  і тематично він був подібний до свого попередника, але якість друкованих матеріалів була набагато нижча. Величезну більшість публікацій становили гумористичні публікації зазвичай невисокого рівня.

 

3. « Республіканський самоохотник»

 

Вже в  період ЗУНР, тобто в 1918 році, вийшов друком ще один стрілецький журнал  «Республіканський самохотник». Його редакція зазначала, що цей часопис «…внук ще того цісарського “Самохотника”, що виходив при Усусах. Ціль його  гарна: вишукувати і висміювати похибки наших політичних діячів, провідників стрілецтва, його старшин, підстаршин та й мужви, що вдаряла своїми умісними чи неумісними блудами невинною смішністю. Глибша ціль сього усунути ті похибки і зробити людей людьми» [2].

На  жаль, не дивлячись на благий намір  редакції, вийшло лише чотири номери журналу, зміст яких здебільшого становить  поезія, зокрема вірші Юрія Шкрумеляка. Редакція «Республіканського самохотника» загострювала увага на тому, що «складачі “Самохотнику” складають його у вільних хвилях від звичайних денних занять і обов’язків, які покладає на них стрілецька служба – отже, не можуть посвятити редагуванню багато часу» [2]. Редакція, вочевидь, не мала дописувачів.