Виробнича структура підприємства

     Планування  й оцінка роботи бригад за бригадокомплектами потребує певної організаційної підготовки. Слід організовувати бригади так, щоб  кожна з них виконувала закінчений технологічний цикл робіт. При цьому треба намагатись об'єднувати в бригадокомплекти деталі, що є спорідненими (подібними) щодо конструкції і технології їх обробки. Ураховуються також інші чинники, наприклад величини партій запуску деталей у виробництво і відповідно періодичність їх обробки, тривалість виробничого циклу тощо.

     При оперативному плануванні серійного  виробництва продукції важливе  значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових  деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналадки устаткування. Якщо деталі виготовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, оскільки їх величини впливають на ефективність виробничого процесу, причому цей вплив неоднозначний.

     Збільшення  партії деталей веде до зменшення кількості переналадок устаткування, внаслідок чого поліпшується його використання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристосувань, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та облік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими партіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у незавершеному виробництві, тобто збільшується потреба в оборотному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Важливо й те, що запуск у виробництво деталей великими партіями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії деталей, за якої загальні витрати на їх виготовлення, зберігання і втрати від відволікання коштів у незавершене виробництво будуть мінімальними. Методика розв'язання цього завдання розглядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва. Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник виконує ряд функцій залежно від специфіки підрозділу. Він використовується для визначення частки підрозділу в загальному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробництва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, — для обчислення обсягу продажу і прибутку.

     Основним  показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. У неї входять вироби, складальні одиниці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробничий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад готової продукції.

     Якщо  виготовляються складні вироби з  тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг  виробництва (DН) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість виробів у незавершеному виробництві, після чого загальний обсяг виробництва визначається за формулою.Умовна кількість виробів обчислюється так: 

     Nу=Тн.в./t 

     де  Nу — умовна кількість виробів у незавершеному виробництві;

     Тн.в.— трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин;

     t — трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

     Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюється в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності Для визначення динаміки обсягу продукції, продуктивності, фонду зарплат та й деяких інших показників найбільш вдалим є натуральний вимірник. Але він можливий лише в однономенклатному вузько спеціалізованому виробництві, яке має обмежену сферу застосування. У багатономенклатурному виробництві потрібні універсальніші вимірники, здатні зробити порівняльними різні вироби і звести їх у загальний обсяг.

     Універсальним, загальним вимірником обсягу продукції є ціни. Досить часто вони й використовуються для визначення обсягу продукції підрозділів підприємства: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, — ринкові ціни, у внутншньокоопераційних підрозділах — трансфертні (планово-розрахункові).

     На  практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення — у стабільних (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також на виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника — його простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є норми часу, а яких-небудь спеціальних обчислень не треба. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції, що спрощує формування фонду оплати праці. Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормо-годинах має недоліки. Основні з них такі: по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; по-друге, за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва; по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі. Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо обґрунтованим.

     На  середніх і великих підприємствах  з розвиненою виробничою інфраструктурою  поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного  виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм, полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього.

     У виробничу програму інструментального  цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний інструмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва.

     У виробничу програму інструментального  цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні замовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного  належить інструмент, планова кількість  якого менша за його оборотний  фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою “максимум-мінімум”. Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах. гривнях) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт.

     Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібно-серійного типу виробництва.

     Відповідно  до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ремонтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробництва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10—15%).

     Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні установки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, трансформаторні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного, допоміжного виробництва, інші споживачі) частини. Процес виробництва, передачі та споживання енергії — це єдиний енергетичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. Незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

     Підприємство  має у своєму складі тільки ті генеруючі підрозділи, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників.

Розділ 3.Основі напрямки вдосконалення виробничої структури підприємства 

     В умовах формування в суспільстві  системи ринкових відносин, що супроводжується  на початковій стадії цього процесу  зниженням ефективності матеріального  виробництва, особливої актуальності набуває проблема докорінної зміни  механізму управління економікою підприємства. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми має стати посилення впливу внутрішньозаводських економічних важелів на кінцеві результати роботи підприємства. Це можливо, якщо ринкові економічні відносини, що формуються в економіці країни, набувають логічного розвитку на внутрішньозаводському рівні.

     Виробнича структура перебуває у процесі  постійного розвитку під впливом  удосконалення техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.

     Одним із основних засобів підвищення ефективності господарського механізму є вдосконалення організаційних форм і структур управління підприємством. Для вирішення цього завдання суттєву роль відіграє аналіз організаційних структур підприємства та їх застосування на практиці.

     Сучасні підприємства характеризуються великим різноманіттям використання матеріальних, фінансових, трудових та інформаційних ресурсів, поєднанням багатьох видів процесів, поєднаних в єдину систему, яка має певні властивості, закономірності та зв’язки.

     Специфіка розвитку виробничої системи визначає її внутрішню структуру, зв'язки між її підсистемами: для підприємства – зв'язки між цехами, підрозділами; для об'єднання  (концерни, консорціуми, асоціації, холдінги та ін.) – зв'язки між структурними одиницями – підприємствами, організаціями, філіями; для галузі – зв'язки між об'єднаннями, підприємствами. Зрозуміло, що структура наведених промислових одиниць безпосередньо відображається і на структурі відповідного виробничо-ресурсного потенціалу. Рівень концентрації зв'язків між підсистемами може бути виміряний через розрахунки коефіцієнтів прямих і повних затрат,  методи розрахунку котрих відомі в міжгалузевих балансах. Взаємозв'язок між самими ресурсами,  рівень ефективності цього зв'язку,  виробничої можливості її зміни внаслідок науково-технічного прогресу і зміни кон'юнктури ринку може відстежуватись через виробничо-ресурсний потенціал,  зміни напрямів котрих вимагають відповідних структурних змін у виробництві.

     Під виробничо-ресурсним потенціалом  розуміють організована сукупність виробничих ресурсів  (основні фонди, предмети праці, праця) структурно-функціонально пов'язаних між собою у процесі виготовлення продукції. Таким чином,  виробничо-ресурсний потенціал визначає єдність ресурсів(фондових, сировинних, трудових), які використовуються у виробництві. Це поєднання задіяних ресурсів визначає та обумовлює основу організаційних форм виробництва, його структурні особливості, а з другого боку, комплексність в управлінні самими ресурсами.

     Для продуктивної роботи виробництва на підприємстві необхідне належне забезпечення фінансування.

     Відповідно  до джерел коштів фінансування поділяється  на внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов'язання боржників, державні субсидії тощо.

     Фінансовий  результат діяльності підприємства - це те з якими показниками вийшло підприємство на кінець звітного періоду (чи є підприємство прибутковим чи збитковим).

     Прибуток  підприємства формується за рахунок  таких джерел:

     а) продаж (реалізація) продукції (послуг);

     б) продаж іншого майна;

     в) позареалізаційні операції.

     Прибуток  від продажу продукції (виконання  робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка  відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.

     Вдосконалення виробничої структури має такі шляхи:

     1. Визначення оптимальних розмірів підприємства – це такий розмір, який при даному рівні розвитку техніки і конкретних умов місцезнаходження і зовнішнього середовища забезпечує виробництво і збут продукції з мінімальними затратами.

     На  розмір підприємства впливають внутрішні і зовнішні фактори: